Чтение онлайн

— Я ж кажу вам, що поршень не працює, — кричав сердито брандмейстер супрефектові, який запевняв, що гайки загвинчено надто міцно.

Коли нарешті показався струмінь води, натовп полегшено зітхнув. Будинок палав тепер знизу доверху, як величезний смолоскип. Вода з сичанням вривалася в це велетенське вогнище, полум’я, розриваючись на жовті смуги, шугало все вище й вище. Пожежники видерлися на дах будинку голови суду й кирками розбивали черепицю, щоб дати вихід вогню.

— Пропав будиночок, — пробурмотів Маккар, що, заклавши руки в кишені, спокійно стояв на другому боці вулиці і з цікавістю стежив, як розгоряється пожежа.

Там, на краю канавки, утворився просто неба справжній салон. Наче для того, щоб зручніше було милуватися цим видовищем, крісла були розставлені півколом. Прийшла і пані де Кондамен з чоловіком, — вони тільки-но повернулися із супрефектури, як почули, що дзвін б’є на сполох. Прибігли де Бурде, Мафр, лікар Порк’є, Делангр в супроводі кількох членів муніципальної ради. Всі оточили бідолашних Растуалів, заспокоювали їх, висловлювали співчуття. Кінець кінцем, усі вмостились у кріслах, і почалася розмова, тим часом як за десять кроків од них важко пихкала помпа і тріщали палаючі балки.

— Ти не забув узяти мого годинника, друже мій? — спитала пані Растуаль. — Він лежав на каміні разом з ланцюжком.

— Так, так, він у мене в кишені, — відповів голова суду, хитаючись від хвилювання; обличчя в нього розпухло. — Я забрав також столове срібло. Я б усе взяв, та пожежники не дозволяють, кажуть, що це смішно.

Пан Пекер де Соле, був, як завжди, спокійний і послужливий.

— Запевняю вас, що вашому будинкові не загрожує ніяка небезпека, — казав він. — Вихід вогню дано. Ви можете піти покласти ваше срібло в їдальні.

Але пан Растуаль не хотів розлучатися з своїм сріблом, яке він тримав під пахвою загорнуте в газету.

— Всі двері розчинені, — пробурмотів він, — в будинку повно чужих людей… Вони зробили в моєму даху діру, і мені недешево коштуватиме залатати її.

Пані де Кондамен розпитувала супрефекта.

— Але ж це жахливо! — скрикнула вона. — Я гадала, що пожильці встигли врятуватися!.. І нічого не відомо про абата Фожа?

— Я сам йому стукав, — сказав пан Пекер де Соле. — Ніхто не відповів. Коли прибули пожежники, я звелів висадити двері, наказав підставити драбини до вікон… Все було марно. Один з наших сміливих жандармів наважився ввійти у передпокій, але мало не задихнувся від диму.

— То, виходить, абат Фожа?.. Яка жахлива смерть! — сказала, здригаючись, красуня Октавія.

Всі пани й дами перезирнулись; в мерехтливому відсвіті пожежі вони здавалися дуже блідими. Лікар Порк’є пояснив, що смерть від вогню, можливо, й не така болісна, як то собі уявляють.

— Вогонь охоплює людину відразу, — закінчив він, — напевне, це справа кількох секунд, звичайно, залежно від сили вогню.

Пан де Кондамен рахував на пальцях:

— Якщо пані Муре у своїх батьків, як кажуть, то лишається все-таки четверо: абат Фожа, його мати, сестра і зять… Нічого собі!

В цю мить пані Растуаль нахилилася до вуха свого чоловіка.

— Дай мені мій годинник, — прошепотіла вона. — Я турбуюся за нього. Ти весь час крутишся, ще сядеш на нього.

Хтось крикнув, що іскри летять у бік супрефектури. Пан Пекер де Соле попросив пробачити йому і кинувся туди, щоб відвернути цю нову небезпеку. Тим часом пан Делангр зажадав, щоб зробили ще останню спробу врятувати жертви. Брандмейстер грубо запропонував йому самому полізти по драбині, якщо він вважає, що це можливо; він запевняв, що ніколи в житті не бачив такої пожежі. Мабуть, сам диявол запалив цей будинок, що загорівся, як оберемок хмизу, одразу з усіх чотирьох боків. Мер у супроводі кількох добровольців обійшов будинок через тупик Шевільйот. Він сподівався, що з боку саду можна буде ввійти в дім.

— Це було б дуже гарно, якби не було таким сумним, — зауважила, трохи заспокоївшись, пані де Кондамен.

Справді, пожежа була чарівним видовищем. Ракети іскор злітали вгору в широких смугах блакитного полум’я; замість вікон зяяли ясно-червоні отвори; дим повільно линув угору величезною фіолетовою хмарою, нагадуючи дим бенгальських вогнів під час фейєрверків. Пани і дами, зручно вмостившись у кріслах, спиралися на спинки, випростувалися, дивилися вгору; западала мовчанка, яку часом порушувало чиєсь зауваження. Раптом величезний вогненний стовп знявся вгору. Вдалині у мерехтливому світлі заграви виступили голови, почувся гомін натовпу, шум води, що лилася безперестану. А за десять кроків від глядачів рівномірно працювала пожежна помпа, випльовуючи воду з своєї обідраної металевої пащі.

— Подивіться на третє вікно на третьому поверсі! — раптом у захваті вигукнув пан Мафр. — Ліворуч добре видно ліжко, охоплене вогнем. Жовті завіски палають, як папір.

Пан Пекер де Соле прибіг підтюпцем, щоб заспокоїти всю компанію. То була фальшива тривога.

— Вітер справді відносить іскри в бік супрефектури, — сказав він, — але вони гаснуть у повітрі. Ніякої небезпеки немає, вогонь пощастило зупинити.

— А чи відомо, — спитала пані де Кондамен, — з чого почалася пожежа?

Пан де Бурде запевняв, що бачив, як густий дим повалив з кухні. Пан Мафр, навпаки, казав, що полум’я спочатку спалахнуло в одній з кімнат другого поверху. Сунрефект хитав головою з обережністю, яка личить офіційній особі, і нарешті сказав півголосом:

— Я гадаю, що будинок підпалено. Я вже наказав провести розслідування.

І розповів, що бачив чоловіка, який підпалював будинок виноградною лозою.

— Так, я теж його бачила, — перебила його Аврелія Растуаль. — Це був пан Муре.

Всі страшенно здивувались. Це здавалося неймовірним. Пан Муре втік з Тюлета і спалив свій будинок, — яка жахлива драма! Аврелію засйпали питаннями. Вона почервоніла під суворим поглядом матері. Молодій дівчині не годиться простоювати ночі коло вікна.

— Запевняю вас, я добре впізнала пана Муре, — казала вона далі. — Я не спала і підвелась, побачивши яскраве світло… Пан Муре танцював серед вогню.

Нарешті сказав своє слово супрефект:

— Панна Аврелія не помиляється… Тепер і я пригадую і впізнаю цього нещасного. Він був такий страшний, що я зовсім розгубився, хоч його обличчя і здалося мені знайомим… Прошу пробачити мені, але це дуже важливо. Я мушу зробити деякі розпорядження.

Він знову пішов, а всі присутні почали обговорювати цю жахливу подію: домовласник спалив своїх пожильців. Пан де Бурде обурювався порядками в будинках для божевільних: там зовсім немає належного нагляду. Правду кажучи, пан де Бурде боявся, що в полум’ї пожежі згоріла префектура, яку йому обіцяв абат Фожа.

— Божевільні дуже злопам’ятні, — простодушно зауважив пан де Кондамен.

Ці слова збентежили всіх. Розмова враз припинилася. Дами здригнулися, а чоловіки обмінялися багатозначними поглядами. Охоплений полум’ям будинок став ще цікавішим, коли товариство довідалось, чия рука підпалила його. Мружачись від солодкого хвилювання, всі дивились на вогнище і думали про драму, яка там розігралася.