Чтение онлайн

Змах рукою — і перед Магавою на всю височенну стіну виросло могутнє дерево з дуплом, з червоними яблуками-райками, з пурханням метеликів над зеленим листям. Здавалося, дерево тут же й росло, тільки Сиз його раніше не помічав.

Магава вмочив стрілу в чашу. В очах його спалахнуло злорадне торжество, коли він проносив над головою Сиза чорний шипучий вогонь, який витанцьовував на кінчику стріли.

Натягнув лук. Не пролетіла, а джухнула стріла, вп'ялась в дерево. І тут — вибух грому, загоготів вогонь, задимів ядучим гадом, пожираючи все нутро яблуні, гілок і навіть листя. За мить дерево стояло мертве, не дерево, а чорний кістяк з порохна,' обтягнутий потрісканою корою.

Один із воїнів вступив уперед і змахнув мечем — яблуня посипалась на землю, наче вона була виліплена з попелу. Так падали дерева і в лісі, але тільки зараз Сиз побачив, від чого, від якого вогню гинуть дерева.

Гордо посміхався Магава, і в його посмішці ще більше зблиснули кінчики іклів. Він глянув згори на Сиза:

— Одного пучка стріл нам вистачить сповна, щоб спалити всі ваші житла-корчі, всі — з вітряками, з динями, з човнами і світлячками. І ми спалимо їх, якщо ви таїтимете в серці ворожі й підступні наміри. Та ми, печерні воїни, ми не носимо помсти на кінчику списів. Ми можемо дарувати вам життя. Тільки за однієї умови: ти, недостойний бранче, що хотів розвідати «чому?» (і посилав до нас своїх таємних підглядачів-світлячків), ти вернешся в поселення і приведеш усіх ваших стовусів і тривусів сюди, за так звану Кабанячу річку, до скелі. Я хочу сам, через свого брата,— він кивнув на коня-перевертня,— говорити з вашим лісовим народом і при вашій добрій згоді й волі запропонувати вам мирне сусідство і поділити межі на полювання. Вам будуть озеро й корчі, а нам — долина, і ліс, і та земля, що за долиною і за лісом, аж до Дивонських гір. Мудро я кажу?

Кінь мотнув головою:

— Рах! Рах! Мудро, ваша сокрушительська світлість!

Магава знов заговорив до Сиза:

— Скажи своїм землякам: я жду вас завтра рівно опівночі, коли місяць повисне над пущею. Передай своїм: нас, печерних воїнів, незліченна сила, нас тьма, тисяча і ще мільйон. Полками виходимо ми наверх, ми з'являємося будь-де, через нори й ущелини, де тільки є гори й скелі. Отож передай своїм: якщо ви тільки поворухнете пальцем супроти нас, якщо не прийдете в долину, ми зразу ж...

Він ще раз натягнув лук і випустив стрілу — просто в стіну кам'яної печери. І знов — чорний спалах, гуркіт вибуху, завирувало полум'я, охопило вогнем всю стіну; розпечене каміння тріснуло, обвалилося, і Сиз побачив: за тим обвалом, в чорній стіні відкривалась висока брама, і десять чи двадцять ватаг списоносців широким кроком вступили в зал.

Хтозна-чого, від згарища чи від тьми списоносців, в залі враз спохмурніло, та й все навкруг зблякло, змінилось, злиняло на очах: Магава одразу став зловісно-сірим, а кінь його — бурим і волохатим, як старий ведмідь.

Така ж важка мла й тиша повисла і над Сизом.

— Мені треба подумати,— сказав Сиз.

Він поліз у кишеню, витяг кисета і хотів було закурити ( а люльку він завжди розпалював світлячком). Та тільки намацав гниличку, як Магава раптом відсахнувся, кінь його важко пирхнув і в печері прокотився голос:

— Назад! Не треба! Сховайте!

«Хм, чого це вони? — здивувався Сиз. І тут же майнула здогадка:— Ага, світлячка мого, гемони, злякалися!»

Три списоносці хутко ступили до Сиза, щоб негайно одвести до ями. І вони б його повели, та раптом у всіх над головами різко й пронизливо крикнула птиця:

— Кр-р-р! Куа!..

Магава здригнувся, хижо занюхав повітря:

— Дух, дух, дух!.. Тут був ще один чужий дух! Чужий, зловорожий дух — чуєте?!

Не підводячи брів, Сиз кліпнув одним оком вгору і помітив: в гіркому чаду, під стелею тривожно промайнула і сховалась тінь його вірної доброї зозулі.

Кінь замотав головою, запирхав, посопуючи ніздрями. А Магава важко тупав ногами:

— Хто тут був ще? Хто? Облазьте, обнюхайте, обнишпорте всі кутки!

Воїни стукнули списами й мерщій повели Сиза. В останню хвилину Сиз повернувся і не впізнав великої печери: вона стала вузька й чорна, а на кріслі сидів закутаний в чорний плащ худий роздратований гайворон-воїн (з-під плаща виглядали його ноги з кігтями-шпорами), а над ним стояв увесь огорнутий димом вороний, як ніч, дикий кінь-тарпан.

«Дурман! Химородство! — дивувався Сиз.— Тут все несправжнє, все перевертається, все міняє свою подобу!»

Сиза кинули не в яму, а в темну бокову нору-заглибину.

Тут йому було краще: видно, що робилося в ближніх підземеллях. Проти його нори відкривалася темна печера, вся прокурена димом, як кузня. На дні її два печерних страшили розкладали вогонь. А хтось маленький, сивий сидів під стіною в кутку і плакав, гірко схлипуючи.

Сиз витягнув шию, придивився — та так і завмер. Бо в кутку сидів... сивий і глухенький дід Лапоня. Як, коли, яким побитом він потрапив під землю? Спіймали його, притягли живосилом? І що з ним робитимуть?

Дід сидів, розплутував на колінах своє немудре рибальське начиння — волосінь, гачки, поплавки. Розплутував і плакав. А печерні приблуди дмухали у вогонь, реготали і вихвалювалися: зараз ми будемо, діду, підсмалювати вам п'яти!

Сиз XII зіп'явся навшпиньки, не вірилось йому: невже вони знущатимуться над глухеньким, безпомічним дідом?

Лапоня плакав, рукавом утирав невтішні старечі сльози і розплутував, а може, ще більше заплутував клубок ниток і волосінь з гачками. Видно, оте розплутування було для нього зараз найважливішою справою, ніби на тих нитках, на тій волосіні трималося все його життя. Печерні реготали і обсмалювали кінці жердини , щоб потім загострити їх. З сміхом вони вже примірювалися, показували, як будуть поціляти в діда.

Забилась зозуля над Сизовою головою, і ще дужче заметушилися думки в його голові: як рятувати себе і Лапоню? Що робити? Хоч криком кричи! Але ж це печера, хтозна-яка глибина під землею!

Тут почулися кроки, гучні голоси. Ті ж два стражники, Квасило і Дригайло, знову прикотили чималі каменюки, затулили вхід до нори і вляглися.

—Ну що, брате Квасило, ти чув, як наш Магава настрахав отого малого вусаня?

—Та чув. І сам я добре злякався, коли Магава бухнув стрілою просто в стіну, над моєю головою...

—А чув, як наш сокрушитель хитро й тонко обвів його круг пальця? Мовляв, приведи свій народ сюди, в долину, будемо володіння ділити.

—А навіщо все те? Я слухав, слухав — і хоч лусни — не втямлю.

—Як? Ти не второпав? От темнота! Та він хоче виманити лісових чоловічків до скель, далі від озер і від корчів, і тут на рівному всіх їх подушити. Розтрощить їх, спалить корчі дотла, а тоді воздвигне гори, і буде тут царство тьми і повний.порядок: гуляй в печерній темряві і души собі живих пташенят!

«Ага, он воно що! Ви прийшли до нас трощити й палити землю! — подумав Сиз.— Ах він чума, ваш сокрушитель! Ах він гаспид печерний! А ще молов мені про наші злі й підступні наміри. І про те, що я таємно посилав своїх світляків у ваші розбійницькі кубла! От де брехня й підступність — світ такої не бачив!»

Сиз встав, трохи відсунув камінь. «Ну, тепер я буду діяти! Де мій вогонь?» — він витяг кисет, а з кисета — дупляну гниличку, яку завжди носив при собі. В чорній підземній темряві гниличка спалахнула, як живий веселий жар. На дорогу для вдачі Сиз розпалив люльку (і в ту ж мить настрахано затріпотіла крильми зозуля, в'ючись під стелею, бо знала, що зараз стрясеться в печерах)...