Чтение онлайн

– Що ж, – ні на кого не дивлячись, мовила гетьманша (власне, вона дивилась у простір, вочевидь, у вічність), – Я недарма жила і жила так, як і належить жити жінці, котра чогось із себе варта. Я кохала і була коханою. А що ще треба для жінки? Щоправда, за це доводиться розплачуватися. Але кохання варте будь-якої ціни.

– Відьма, – зашипіли козаки. – Не інакше, як клята басаврючка-бісівка! Кінчайте з нею!

Тиміш востаннє глянув на мачуху, але вже чомусь без зла і, чомусь зітхнувши, махнув рукою. Махнув відчайдушно, наче на щось тяжке зважуючись.

– Чиніть з нею так, як і належить чинити з відьмою, з клятою басаврючкою-бісівкою! Одяг відьмі тепер ні до чого, ні цноти, ні стида вона не відає. Як вони, бісівки, чинять, буває, з нами, так і ми вчинимо з ними.

Гетьманшу, відвертаючись од неї чи відводячи погляди убік, роздягли. Засуджена на те ганебне дійство навіть уваги не звернула.

– Відьма, – шепотіли козаки. – Істинна бісівка! І як вона окрутила нашого гетьмана?!

Потім те було вчинено і з її коханцем, який, вже роздягнений, гнувся та затуляв руками своє стидне місце…

І Тиміш, зважившись, глянув на голу гетьманшу – жінки у ній він тієї миті не бачив, тільки відьму. Козаки теж бачили у ній відьму, але дивувалися: роздягли її догола, але хвостика, як то має бути у відьми, в гетьманші не виявили.

– Відводить, бісівка, очі, – вирішили судді.

І тоді Тиміш вигукнув, намагаючись дивитися в очі мачухи:

– Оце тобі, зміючко Олено, і за Телесика, і за все твоє зло, заподіяне гетьману! – До козаків крикнув: – Садіть її на коня і – під зашморг!..

Гетьманшу посадили на коня.

Руки їй зв’язали за спиною, а коня підвели під в’їзну браму – була вона висока, мурована з дикого каменю, – підвели до зашморгу, що звисав. Наділи той зашморг гетьманші на її ніжну (гетьман, бувало, називав її лебединою) шийку і пустили коня вчвал.

Кінь подався, гетьманшу вирвало з сідла, і вона повисла у зашморзі під брамою… Те саме було вчинено і з її коханцем, з ключником, якому доручили полкову скарбницю, а він її обкрадав…

Закохані – голі-голісінькі – посмикались під брамою в зашморгах, посмикались і затихли.

Навіки.

Як Олена Прекрасна зі Спарти, так і Олена Прекрасна з Чигирина закінчили навдивовиж однаково, адже знехтували правічним застереженням: не сій вітер, бо пожнеш бурю…

А старому гетьману ще довго-довго іноді вчувалось, як Олена Прекрасна-Прегарна йому наспівує:

І тоді гетьман відчував на сухих пошерхлих губах, на язиці такий солодкий-солодкий смак кислючих цитрин, подарованих йому патріархом Паїсієм, коли він вінчав його з Оленою Прекрасною…

Але вряди-годи згадував – мимовільно, бо згадувати, аби не ятрити душу, не хотів, – як син Тиміш величав його другу жону, що була Оленою Прекрасною:

– Зміючка Оленка…

А раптом… раптом вона і справді була такою – зміючкою Оленкою? Тільки хотіла не Телесика з казки знищити-погубити, а його, гетьмана Козацької України, який так її кохав… так кохав…

І тоді, як згадував, солодкий смак кислючих цитрин ставав у його душі нестерпно гірким, і він до кінця свого життя так і не зміг позбутися тієї гіркоти, що нею обдарувала його Олена Прекрасна.

Вона ж – зміючка Олена…

І Тимошу недобру долю, мабуть, теж навіщувала вона, зміючка Олена.

Коли її вже голу садовили на коня і в’язали їй за спиною руки (дивно, але тієї миті в душі гетьманича навіть ворухнувся якийсь жаль до мачухи, що його він поспішив хутчій стлумити в собі, як гаддя яке – він був дещо жорсткуватим і сентиментів не терпів), так ось тоді вона якось чи не насмішкувато глянула на спадкоємця її чоловіка і раптом проказала, як проспівала:

– Бувай, гетьманичу! До скорої зустрічі!

– Але ж ти йдеш на той світ, – здивувався Тиміш.

– Тому й кажу тобі: до скорої зустрічі!

І – як у воду, бісівка, подивилася. Чи, може, й наврочила йому таку долю із помсти – відьми, вони на все здатні.

– А в цьому світі, – ще встигла сказати гетьманша, – за тобою ніхто не буде побиватися, крім, хіба, твого батька.

Тиміш був улюбленцем Богдана Хмельницького, старий гетьман мав на мислі передати йому свою владу і зробити сина гетьманом України. І був би Тиміш добрим гетьманом, але… Доля у нього виявилася нещасливою. У 1652 р. Богдан Хмельницький, аби зміцнити свій вплив на Молдову, оженив Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Розандою. Але шлюб той виявився нетривалим. У Молдові спалахнула затята і кривава боротьба за владу, і в тій колотнечі господар Лупул почав програвати. Рятуючи тестя, Тиміш Хмельницький двічі ходив у Молдову йому на допомогу з козацькими полками. У вересні 1653 р. під час другого походу Тиміш в одній із сутичок біля Сугави був смертельно поранений і помер на руках у товаришів. І сталося це невдовзі після народження в них із Розандою двох синів-близнюків…

Для Богдана Хмельницького це була тяжка трагедія: адже він утратив не просто сина, а майбутнього гетьмана України…

Тимоша поховають із військовими почестями в Суботові, у Михайлівському соборі, у присутності патріарха Антіохійського.

Як пройнялося болем Богданове серце на похоронах улюбленого сина, на якого він мав такі надії, то й не відпустило до кінця його життя. І помираючи, Богдан жалкуватиме гірко… Ні, не тому, що помирає – із цим він уже тоді змирився, – а тому, що втратив такого сина, надію свою і надію України.

Горе своє гамував у серці, зовні залишаючись мовби безжурним. Як завжди, в побуті відзначався невибагливістю і скромністю. Як і в етикеті. Венеційський посол Альберто Віміна згадував про свою зустріч з гетьманом:

«Усім, хто входить до його кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті стоять тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками… Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висять лук і шабля – єдина зброя, яку він звичайно носить…»

А серце його, як зайнялося болем, наче огнем пекучим, за Тимошем, так і не вгамовувалося.

«Мабуть, така моя доля, – приречено казав сам собі. – А долю свою навіть на коні, навіть такому могутньому, як у інього, не обскачеш…»