Чтение онлайн

Як ця пе­рез­ва бу­ло доїжджає до бра­ми в двір, то па­ни да­ють знать і труб­лять в ріжки та тру­би, а де­котрі стріля­ють з руш­ниць. Коні ха­ра­пу­дяться, ста­ють гоп­ки. Па­ни ре­го­чуться. Бра­му од­чи­ня­ють, і ввесь поїзд пог­ли­нає бра­ма й двір. З па­ла­цу не­на­че ви­си­па­ються панії й пан­ни, най­мич­ки й ко­зач­ки. Ноші з ди­чи­ною кла­дуть кру­гом ган­ка. Ла­кеї й ку­харі збіга­ються. Цікаві пан­ни обс­та­ють ноші й ог­ля­да­ють ли­сиці та зай­чи­ки. В ве­ли­ко­му дворі бу­ла збірня та­ка, ніби там став який­сь яр­ма­рок у будлі-яко­му містеч­ку, в Ро­китні, або в Шам­раївці, або в Фас­тові. Га­лас, шум, кри­ки, регіт! Двір не­на­че га­ла­сує од ра­дощів, на­че на­вез­ли до­бут­ку після то­го, як роз­би­ли во­ро­же військо й заг­ра­бу­ва­ли й опа­ну­ва­ли всі незліченні скар­би.

Усей на­товп зап­ро­шу­ють не в па­лац ста­ро­давній та не­ве­ли­кий, а в той павільйон на два етажі, що стоїть про­ти па­ла­цу аж у пар­ку, в ту за­лу на два етажі з дво­ма ряд­ка­ми вікон - уни­зу й угорі. Там вже по­рається ціла юр­ба ла­кеїв, котрі роз­но­сять чай на здо­ро­вецьких срібних підно­сах і розс­тав­ля­ють ста­ка­ни на двох ряд­ках мра­мор­них сто­ликів, що сто­ять по обид­ва бо­ки за­ли попід стіна­ми. А там вже гра­ють му­зи­ки до танців. Жінки й доч­ки приїжджих гос­тей і собі йдуть у той прос­тор­ний і ви­со­кий, на­че церк­ва, павільйон, зу­мис­не збу­до­ва­ний для літніх балів і танців. Па­ничі роз­по­чи­на­ють танці і, не зва­жа­ючи на те, що ввесь день га­ня­ли пішки по діброві, га­ца­ють цілу ко­рот­ку ніч та вже, як свіне над­ворі, роз'їжджа­ються до­до­му вже тоді, як лю­де про­ки­да­ються й ус­та­ють, щоб йти на пан­щи­ну в по­ле.

–  Чи пак і те­пе­реч­ки став­ля­ють ко­за­ки в лісах ят­ки на стов­пах з покрівлею й нак­ла­да­ють в ят­ках ко­пиці сіна для серн на годівлю на зи­му?
– пи­таю я в сво­го візни­ка.

–  Атож! Став­ля­ють, але кіз чо­гось не­ба­гацько в лісах, їх пев­но їдять вов­ки. Бо в лісах ко­за­ки за­бо­ро­ня­ють стрілять вов­ки. І їх розп­ло­ди­лось си­ла! Як тільки смерк­не, то де тільки хо­дить то­ва­ря­ка ко­ло лісу, за­раз з ча­гар­ни­ка десь візьметься вовк та й ду­шить ху­до­бу. Оце не­дав­но ми не заг­на­ли те­лиці в двір, а вовк вис­ко­чив з ліска та й обг­риз бік. Те­лич­ку не од­ря­ту­ва­ли од смерті, - про­па­ла. Те ж са­ме роб­лять вов­ки з графськи­ми сер­на­ми й зай­ця­ми, котрі йдуть на годівлю… вов­кам.

–  Чом же ви й ті, що од їх гра­фи по­одніма­ли по­ле, не за­ве­ли крам­ниць, не пішли в кра­марі?
– пи­тав я в Ва­си­ля.

–  Не завів, бо не бу­ло за що. Та й граф Кса­верій за­раз нак­ли­кав із Вар­ша­ви євреїв купців і пос­та­вив отой му­ро­ва­ний «гос­тин­ний ряд» з крам­ни­ця­ми навк­ру­ги в йо­му, отой, що й те­пер стоїть се­ред пля­ца на містеч­ку. А во­ни за­раз по­на­во­зи­ли з Вар­ша­ви уся­ко­го кра­му та й осілись у нас і по цей день. А те­пер за ни­ми й не по­тов­пиш­ся.

«Вас по­хо­вав ста­рий гетьман Кса­верій жив­цем, без спо­боління, без жа­лю, а на­томісць по­за­во­див псярні та розп­лод­жу­вав вов­ки та ли­сиці», - май­ну­ла в ме­не дум­ка. Культу­ра влов­чих со­бак, до­ро­гих ко­ней, культу­ра пиш­них парків та краківських хо­мутів… та пан­щи­ни, - це бу­ла од­на й єди­на культу­ра, яку нес­ли на Ук­раїну давні польські маг­на­ти. Я при­га­дав ме­му­ари про ті ча­си М. Ча­ло­го та П. Ле­бе­дин­це­ва й пе­ресвідчив­ся, що во­ни бу­ли прав­диві.

Ми вже їха­ли ши­ро­ким пош­то­вим трак­том. Тут вже по­чи­нав­ся давній гетьманів парк, пе­ре­роб­ле­ний з справічно­го лісу. По один бік трах­ту тяг­ся без кінця гус­тий здо­ро­вий, як ліс, парк, об­сад­же­ний акаціями по­над око­пом; по дру­гий бік сто­яв обрідний ду­бо­вий та гра­бо­вий ста­рий ліс. Ши­ро­кий трахт став схо­жий на алею, обс­тав­ле­ну ви­со­ки­ми де­ре­ва­ми, на­че зе­ле­ни­ми стіна­ми. День зран­ку був яс­ний, со­няч­ний, жов­то-зо­ло­тий, а як звер­ну­ло з півдня, став який­сь білий, на­че срібний. Усе не­бо за­тяг­ло­ся ніби про­зо­рою імлою, а крізь неї, не­на­че че­рез намітку, лед­ве світи­лась не­бес­на бла­кить. По­де­ку­ди на небі в білій імлі пла­ва­ли не­ясні срібні хмар­ки, не­на­че роз­ли­те си­ве мо­ло­ко з лед­ве примітни­ми блис­ку­чи­ми обідоч­ка­ми та то­не­сеньки­ми обвіда­ми. Ті про­зорі роз­ма­зані хма­ри сто­яли не­по­руш­но, не­на­че пла­ва­ли в ти­хо­му мерт­во­воді. Сон­це світи­ло ти­хим білим світом, не­на­че се­ред не­ба чи­ясь ру­ка за­па­ли­ла вінок з дро­тиків магнія. На парк, на ліс, на всю зем­лю лив­ся ти­хий мо­лоч­но-білий світ. День ні хмар­ний, ні со­няч­ний, не зо­ло­тий, а який­сь ніби срібний. Не­бес­на бла­кить по­де­ку­ди прог­ля­да­ла й ви­зи­ра­ла, не­на­че си­ня ат­ла­со­ва підбійка. Усе не­бо з не­по­руш­ни­ми, лед­ве об­ме­жо­ва­ни­ми хма­ра­ми в імлі зда­ва­ло­ся на­че на­мальова­не, на­ки­да­не пер­шим ескізом ма­ля­ра на яко­мусь ве­ле­тенсько­му пла­фоні. Срібляс­тий світ за­ли­вав парк та ліс звер­ху до­ни­зу. Між де­ре­вом сну­вав­ся ле­ге­сенький ту­ма­нець. Ліс світив­ся наскрізь, на­че за­си­па­ний срібляс­тим пи­лом. Тіні од де­ре­ва бу­ли не­ясні, не різкі, а м'які, роз­лив­часті, не­на­че пот­ру­шені пи­лом. Зе­ле­не ба­дил­ля па­по­роті, чер­во­на смілка, білі та жовті со­няш­нич­ки в лісі й на око­пах не­на­че по­то­ну­ли на са­ме дно в про­зорій імлі. Ліс став ніби лег­ший. Усей ліс, уся до­ро­га, усей парк - усе бу­ло ніби за­ли­те про­зо­рим мо­рем, ніби за­то­ну­ло на са­ме дно. Щось бу­ло фан­тас­тич­не, надз­ви­чай­не в то­му освітленні срібно­го сон­ця. Се­ред біло­го дня з'яви­лось тро­хи навіть фан­тас­тич­не з'яви­ще, мрійна кар­ти­на, схо­жа на ма­ну - міраж. По­де­ку­ди в гу­ща­вині лісу та пар­ку білі то­ни та сутінки бу­ли інші й пе­ре­хо­ди­ли в го­лу­бу­ваті ніби од місяч­но­го сяєва.

–  Еге, ту­та вже десь ли­ли лив­цем тучні дощі?
– спи­тав я в Ва­си­ля.

–  Оце не­дав­но ли­ли лив­цем місця­ми страшні наглі дощі. По­де­ку­ди вже по­ви­ри­ва­ло греблі на Рас­та­виці, поз­но­си­ло мли­ни, по­за­топ­лю­ва­ло лу­ки, а мли­нові ко­ле­са по­роз­ки­да­ла во­да по лу­ках між вер­ба­ми та вільха­ми, - обізвав­ся Ва­силь. Кар­ти­на бу­ла пиш­на, та чо­мусь во­на те­пер ме­не не зве­се­ля­ла так, як зве­се­ля­ли ко­лись пе­редніше ці самі місця рідно­го краю.

Сумні Ва­си­леві оповідан­ня на­ве­ли на мою ду­шу сму­ток та не­ве­селі ду­ми. І оригінальна, сли­ве фан­тас­тич­на кар­ти­на срібно­го пе­ред­до­що­во­го не­ба й сон­ця та за­ли­тих срібляс­тим сяєвом лісів не мог­ла пе­ре­мог­ти і вга­му­вать важ­ко­го по­чу­ван­ня. Срібне не­бо, срібне сон­це, пиш­ний біляс­тий ве­се­лий день, біляс­тий ліс, - а на душі в ме­не сму­ток та на­че якась чор­на тем­ря­ва, а на серці жаль.

Добре опа­сені коні швид­ко ка­та­ли по ши­рокій, тро­хи піску­ватій алеї. Фа­етон на­че нес­ло на ру­ках. Ба­зар са­ме ру­шив з місця й по­чав роз'їжджа­тись. Ми до­га­ня­ли й ви­пе­ред­жа­ли кінні й во­лові во­зи та усякі вал­ки хур з ва­гою, що тя­гай­ся шля­хом без кінця. Пе­ред моїми очи­ма ма­нячіли й ми­готіли на во­зах мо­ло­диці, чо­ловіки, діди, че­пур­ненько уб­рані, не­на­че я пе­рег­ля­дав на ма­лярській вис­таві дов­гий, дов­гий ря­док кар­тин Тру­товсько­го, братів Ма­ковських, Бо­да­ревсько­го. От пе­ред моїми очи­ма про­май­ну­ли інші во­зи. На во­зах си­дять мо­ло­диці, біліють вмо­щені в со­ломі та в пе­реїдах нові горш­ки, макітри та гле­чи­ки, стрим­лять нові білі ло­па­ти, граблі й зас­ту­пи. На од­но­му возі біліє двоє но­вих ситів з чис­теньки­ми лис­ню­чи­ми оби­чай­ка­ми. А далі по­пе­ред нас ко­титься кінський віз, а на возі си­дить ба­ба в намітці на го­лові й дер­жить у ру­ках но­ве вікно з ус­тав­ле­ни­ми тах­ля­ми. Сон­це б'є в шиб­ки. Скло стра­шен­но бли­щить, ніби на шиб­ки впа­ло чет­ве­ро со­не­чок, і ті со­неч­ка ріжуть мені очі, штри­ка­ють та ко­лють не­на­че роз­пе­че­ни­ми в огні шпич­ка­ми.

–  Ой Ва­си­лю! Бо­га ра­ди, по­га­няй­те швид­ше!
– гук­нув я до по­го­ни­ча, - ми­най­мо оте ка­торж­не вікно. І виніс же дідько ба­бу на ве­ли­кий трахт з вікном в ру­ках! По­вер­тає та й по­вер­тав те вікно на всі бо­ки, мов цяцьку, ніби грається ним, ніби зу­мис­не на­во­дить блиск прос­то мені на очі. Ця ба­ба пев­но виїха­ла на ве­ли­кий трахт, щоб драж­нить мої очі своїм вікном. Вже в ме­не аж сльози ко­тяться по що­ках, ніби я пла­чу за ста­рим ба­би­ним роз­би­тим вікном.

–  Та й ме­не вже взяв жаль за ста­рим ба­би­ним вікном, бо й я пла­чу, - ска­зав Ва­силь, сміючись, і мах­нув на коні ба­то­гом.

Коні смик­ну­ли й побігли швид­ше. Вікно ще раз заг­ля­ну­ло мені в самісінькі очі, ще раз різну­ло но­жем по очах. Май­ну­ла ба­ба в намітці, і вікно зник­ло, і ба­ба зник­ла, опи­ни­лась по­за­ду. А пе­ре­го­дя ми наз­до­га­няємо цілу вал­ку возів. На од­но­му возі ле­жить на со­ломі го­до­ва­на си­та льоха, прос­тяг­лась на усю свою сви­ня­чу дов­жи­ну на со­ломі, не­на­че глад­ка куп­чи­ха на пе­рині. Сви­ня вис­та­ви­ла про­ти сон­ця товс­те че­ре­во, ніби об­ти­ка­не ро­же­ви­ми шпич­ка­ми, і стог­не, і тря­сеться всім са­лом, ніби її тряс­ця тря­се. А на дру­го­му возі по­ро­ся­та, прив'язані за ніжки до по­луд­рабків, кувіка­ють, аж скиг­лять, ніби зав'язли в ти­ну або не­на­че хтось їх ко­ле но­жем. Ця му­зи­ка грає та грає, по­со­ву­ючись ря­дом з на­шим фа­ето­ном, і не дає мені ду­ма­ти, за­ва­жає мені ми­лу­ва­тись ве­се­ли­ми кар­ти­на­ми. Приніс дідько яр­мар­ко­вий сви­ня­чий ор­кестр під самісінькі ву­ха.

–  Ой ря­туй­те! Ой ґвалт! По­ми­най­те мерщій ці гус­ла-са­мог­ра­ни!
– вже кри­чу я до візни­ка.

Ми по­ми­ну­ли ту яр­мар­ко­ву му­зи­ку, і я по­чи­наю зас­по­ко­юваться. Але зго­дом ми наз­до­га­няємо дві єврейські ба­ла­гу­ли, ніби нап­хані й на­ван­та­жені єврей­ка­ми й євре­ями. То бу­ли єврейські яр­мар­кові диліжан­си. Євреї, по­яр­мар­ку­вав­ши, оче­ви­дяч­ки ще бу­ли в яр­мар­ковій нап­раві, ґерґота­ли та роз­ка­зу­ва­ли усі за­ра­зом про свою купівлю та про­даж та про свої ба­риші. Клекіт у ба­ла­гу­лах був та­кий, ніби во­ни не роз­мов­ля­ли, а ла­ялись, аж кри­ча­ли.

–  Знов приніс дідько під самісінькі ву­ха яр­мар­кові цим­ба­ли! Бо­га ра­ди, ми­най­те їх!
– гук­нув я до Ва­си­ля.

Василь свис­нув ба­то­гом. Рвачкі коні аж ско­чи­ли, аж гоп­ки ста­ли. Цим­ба­ли різну­ли мені в ву­ха й за­тих­ли десь по­за­ду в ку­ряві, ніби в них од­ра­зу й за­ра­зом пор­ва­лись усі стру­ни.

Знов ста­ло ти­хо. Знов пішли мої ду­ми за ду­ма­ми, мрії за мріями ти­хо, ти­хо, не­на­че ти­ха во­да в Росі. Се­ред чу­до­вих кар­тин та виг­лядів у до­розі пли­вуть мої ду­ми од­на за однією, на­че промінь за промінем ллється з сон­ця на зем­лю без­пе­рес­та­ну, без спи­ну, пли­вуть са­мохіть, не по моїй волі. Я знов за­ду­мав­ся, ми­лу­вав­ся кар­ти­на­ми по обид­ва бо­ки ши­ро­ко­го трах­ту й очей не зво­див. От ми внов дог­на­ли віз, а на возі си­дить мо­ло­дий чор­ноб­ри­вий чо­ловік, гей­кає на во­ли й по­луд­нує, дер­жа­чи в ру­ках скиб­ку хліба та шма­ток су­хої та­рані. Він обер­тається до мо­ло­диці й по­дає їй хліб. Мо­ло­ди­ця прос­тя­гав ру­ку, бе­ре не­доїдок і чо­гось ре­го­четься; білі рівні зу­би блис­ка­ють на сонці; бли­щать і очі в гар­но­го мо­ло­до­го чо­ловіка. А он­деч­ки на дру­го­му возі стоїть зе­ле­на з чер­во­ни­ми квітка­ми но­ва скри­ня, а ко­ло скрині си­дить мо­ло­денька гар­ненька дівчи­на в доб­ро­му на­мисті, в чер­воній стрічці на го­лові. Во­на ве­се­ло роз­мов­ляв з батьком, щось йо­му роз­ка­зує. Очі в неї бли­щать. Во­на ве­се­ла, во­на сміється, ніби за­чу­ла десь му­зи­ки. Я вга­дую, що батько ку­пив скри­ню для неї, що її не­за­ба­ром по­са­дов­лять на ту скри­ню й по­ве­зуть з му­зи­ка­ми до свек­ро­во­го дво­ру. І я вже ніби ба­чу той поїзд і ту ве­се­лу пе­рез­ву. Мені вчу­ва­ються співи при­да­нок та сва­шок. Я ніби ба­чу бо­яр з чер­во­ни­ми стьожка­ми на шап­ках, ба­чу му­зик по­зад во­за з скрип­ка­ми та з ре­ше­том у ру­ках. Та пе­рез­ва ніби пе­ре­су­ну­лась пе­ред моїми очи­ма вкупі з скри­нею та дівчи­ною на возі й десь зник­ла по­зад фа­ето­на в га­ря­чо­му та душ­но­му повітрі, мов міраж.