Чтение онлайн

— У-у, батяр клятий! — вилаявся Фрось. — Обманув, шляк би його трафив, і тут обманув, прошу я вас. — І подивився на Коршуна так, наче його й справді образили.

Ще ніч просиділи сільські «яструбки» в засідці, але бандерівці не прийшли.

Вранці Бутурлак пошепотівся з Антоном Івановичем, і той пішов у сільраду. Дочекався, поки зібралося біля крамниці кілька жінок, висунувся у вікно й гукнув хлопчика, який крутився на вулиці:

— Гей, Юрку, збігай до школи й скажи, щоб Вербицький разом з лейтенантом прийшли сюди. На нараду в район їх викликають, — пояснив, щоб хлопець усвідомив важливість дорученого. — І скажи, щоб узяли в школі коня, бо Білку не дам — стара вже кобила, нічого їй аж до району труситися.

Він подивився, як гайнув хлопчина вулицею до школи, й сів за свій укритий червоною скатертиною стіл.

Відвідувачів не було. Демчук посидів трохи, покрутив ручку телефонного апарата, поальокав у трубку, ніхто не відізвався. Скрутив цигарку й вийшов до жінок, які чекали на Суярка.

Крамар не забарився, йшов від школи з карабіном за плечем і погойдував своєю кульбабовою головою.

— Коли гас буде? — загомоніли жінки, побачивши його.

— Сіль коли привезеш, Гнате?

— Вже два місяці гасу не було!

Суярко зняв карабіна, поставив на ґанку. Неквапливо відчинив крамницю, але ніхто не посунув туди: для чого йти, коли й так відомо, що полиці порожні?

— Бачите, — вказав Гнат на карабін, — ось із бандерами покінчимо, тоді й до району поїдемо. Не можу зараз, як мобілізований, значить…

— Хай їм грець, тим бандерам! — розсердилась якась жінка. — А ти, Гнатику, з'їздив би.

— З'їжджу, — пообіцяв Суярко, і жінки почали розходитись.

— Наче від мене щось залежить… — поскаржився Гнат Демчукові.

Антон Іванович якраз витягнув кресало, щоб прикурити. Хотів щось відповісти, нараз пальці в нього затремтіли, ледь не впустив трут — у душі заклюнулась підозра, зиркнув спідлоба на крамаря, — ні, не може бути.

Висік іскру, прикурив.

Але чому не може бути? Все може бути, і якщо Гнат зараз запитає його…

— Щойно хлопчина прибігав до школи… — почав Суярко.

Антон Іванович глибоко затягнувся: так, це Гнат, і як він раніше не здогадався?

— Казав, що «яструбків» до району викликають… А як ми тут залишимося?

— Начальству видніше, — невизначено відповів Антон Іванович і затягнувся ще раз, щоб хоч трохи вгамувати нерви, пальці почали дрібно труситися, і Гнат міг помітити це.

— Зв'язок, значить, встановили? — запитав Суярко й допитливо подивився на Демчука.

— Начальник міліції дзвонив, — ствердив Антон Іванович. — Наказав, щоб Вербицький одразу в район виїхав, ну й лейтенант, якщо захоче… Нарада якась, і зброю нову даватимуть…

— Ну! — радісно вигукнув Суярко. — Давно вже час, бо карабін — тьху. А про своїх «яструбків» запитував?

Щось було в цьому запитанні, чи то нетерпеливість, чи то якась підвищена цікавість, але Демчук збагнув, що Суярко запитує недаремно.

— Яких «яструбків»? — перепитав.

— Ну, своїх, що вчора поїхали?

Антон Іванович розвів руками.

— Почав щось, та не розібрав я — зв'язок зіпсувався. А що з ними може бути? — уважно подивився на Гната.

Той відвів очі.

— Та нічого, так просто…

«Він, — вирішив Антон Іванович, — точно він, а Сергійко сплутав…» Та він і сам міг би сплутати: послухай, заплющивши очі, крамаря — точнісінько жінка, голос тонкий, правда, хрипкуватий, але все ж жіночий.

— Дадуть їм зброю, і завтра назад повернуться, — мовив. — Може, навіть ручного кулемета дадуть, — висловив припущення, — звідки ж їм у районі знати, що в нас уже є.

— А якщо лейтенант не захоче їхати? — поцікавився Гнат, схиливши голову набік.

— А ми його зараз спитаємо. Йдуть уже… — Антон Іванович кивнув головою на вулицю, в кінці якої з'явилися двоє. Дочекався, поки надійшли, став спиною до Суярка й багатозначно підморгнув Бутурлакові й Вербицькому.

— Хто дзвонив? — запитав Бутурлак, зрозумівши, що Демчук закликає його не бути відвертим у присутності Суярка.

— Сам Ярощук і казав, щоб Вербицький виїжджав негайно, нову зброю даватимуть. А ви, — підморгнув знову, — по усмотренію.

Бутурлак удав, що вагається.

— А якщо сьогодні нападуть на село? — почав нерішуче.

— Не вірю я цим казкам, — нараз втрутився Суярко. — Другу ніч не спимо, і все даремно.

— Так вважаєте? — гостро зиркнув на нього Бутурлак. Почав догадуватися, що має на увазі Демчук. — Може, й маєте рацію. Поїду, — мовив рішуче. — Тільки ви всі не ночуйте вдома. Про всяк випадок. Домовилися?

— Е-е, — махнув рукою Антон Іванович. — Більш копи лиха не буде!

— Треба слухатися старших за званням, — підтримав Бутурлака Вербицький.

— А я людина цивільна. До того ж ще голова!

— Тож мусите берегти свою власну голову.

— Гаразд уже, — погодився Демчук. — Директор коня дає?

— Куди він подінеться?

— Тоді не баріться. І не забудь, Богдане, зайди до секретаря виконкому й запитай, як бути з рибальською артіллю. Приєднуватися нам до Заозерного, чи як?

Вони рушили до школи, Демчук озирнувся на Суярка й запитав:

— А тобі, Гнате, нічого в районі не треба? Бо хлопці можуть привезти…

— Днями сам поїду, — відмахнувся той.

— Сам то й сам, — погодився Антон Іванович.

Коли відійшли кроків на сто від сільради, Демчук запитав:

— Ви звернули увагу на його голос?

— Невже він? — аж зупинився Вербицький. — Щось не віриться…

Антон Іванович розповів про розмову з Суярком. Вербицький почухав потилицю.

— Як же він зміг злигатися з бандерівцями? — запитав. — І де? Служив в армії…