Чтение онлайн

Підходячи з донькою до хвірки, господиня вгледіла: вертається її чоловік з обома хлопцями, а слідом гурба навкруг підводи. Кров схолонула в серці: «Лихо знов!»

Страшенно засмучений він – ще таким не бачила… от бідний наш, невсипущий робітник, всю сім’ю годує, і за що вони мучать? Ми ж – тільки злидні: до середняків не піднялись.

Як приречені, йдуть Мирон Данилович і хлопці. За ними, на п’яти набігаючи, – бригадники.

Стала господиня коло воріт, не зрушиться, мов приросли стопи до землі, хоч тривога аж валить з ніг, пориваючи, мов вітер – суху билинку.

Напасники відкинули ворота і, подібно до татар, забігають коло підводи, покрикуючи.

Господар сказав дружині:

– Стільки хліба правлять, що – нема…

– Де б же взявся? Забрано! – скрикнула, мов не при собі, Дарія Олександрівна, збагнувши, що юрма забігає вже класти в могилу.

– Забрано? – перепитує і наближається розпорядчик. Сизіють обводи вкруг каламутних очей: недоспаних і обпитих. Рідка щетинка тягнеться на пергамових щоках.

– Сказали: забрано? – про державну заготівлю?… Замість, як свідомі громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, – підкуркульники!

– Хто підкуркульники? Приходили схожі на вас, забрали землю. Зосталась хата і шматок ґрунту коло вікон. Ми незаможники.

– Розкажіть! – з досадою відповів розпорядчик. – Збіжжя повно.

– Ми засівали сам клинчик і нема хліба.

– Заладили: нема!

– Бо нема. Кукурудзи трішки було та буряків, та картоплі: думалось, на прожиток стане, хоч скупий. Землі ж не мали – забрано.

– Забрано, забрано! – передражнює, лютуючи, розпорядник. – Зараз подивитесь, як бува забрано.

І враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворітьми в сусіда. Чутно вигук і відповідь.

Ланка піонерів-школярів, як настроєний хор, під орудою партійця, затинає:

– Куркуль, віддай хліб!

Сусід, стоячи на порозі, спокійно відказує:

– Дітки, беріть хліб, як вам треба…

– Віддай хліб, ти – есплутатор!

Вивчені недоладно, скалічили слово; а сусід відповідає в тон:

– Який я есплутатор? То – хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: всі в мозолях, і дивіться на чиїсь…

Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком – знов кричати.

– Віддай ключі, куркуль!

– Ось вони! – мирно відповідає сусід. – Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не даю?

Керівник докинув найособливіший сигнал, – тоді хор репетує, щоб на весь куток віддалося луною:

– Куркуль!

На додачу диригент грозить хліборобові:

– Ми з тебе Свитченка зробимо!

На вулицях завжди красувався взірець майбутнього, що обіцяє партієць. Під тинами, де зеленіла смуга шпоришу, в холодку від тополь прилягав Свитченко і хропів. Обжмаканий, як годиться «каенесові», себто «незаможному». Село вживало його ім’я, замісно назвати когось: «ледащо».

Сусід сказав:

– Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене – це трудніше.

Партієць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак – і знов різнуло найвищими голосами:

– Куркуль!

Через вулицю всю суперечку чути в дворі Катранників. Тут юрма хмарою потемніла від сусідового слова, і розпорядчик закричав:

– Віддаєте хліб чи ні?!

– Де ж ми візьмем? – з розпачем сказала Дарія Олександрівна. – Вже забрано…

– А-а, забрано! – розпаленів круглоокий.

Він обернувся до своїх, що спинили підводу і стали за його спиною, озброєні лопатами, ломами, «шпиками» чи «щупами» – довгими, понад зріст людський, залізними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого загнутими під прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрі мали гвинтівку.

– Провчимо підкуркульників!

Він розділив загін на дві частини. Одна розсипається по садибі; друга, з ним самим на чолі, прямує в хату, ніби в свою власну, не спитавшись дозволу і не глянувши на господарів.

Дарія Олександрівна за ними, і доня тремтячою рукою тримається за її рукав: підбігає. Вся дрижить, ніби в пропасниці. Хлопці, ідучи за Оленкою, дуже присмирніли.

Зоставшись надворі, господар стежить обшукувачів. Морозний острах торкає серце, коли вони крутяться довкруг попелища: біля зваленого тинка і нишпорять при глинищі, де спадає воно до потоку з кладкою, серед осичини.

Вони раз у раз вганяють у землю «шпики»: строчать скрізь. Докопуються в саду і розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривітню. Під пеньками порпаються. Перекочують каміння і зброджують кропивники. Вивертають огорожу. Гупають і прислухаються, чи нема луни з порожнин.

Мирон Данилович від плюндрування зболів, – похило відступає до хати.

Там грабіж: ніби з переказів про людовидого змія.

Заскочили в хижу і все поперевертали. Глечик із смальцем, – надщерблений, без ручки, – поставили до дверей як коштовну здобич. Один гвинтівочник став: стерегти!.. поважний, як виобраз «порядку».

На горищі був старий клунок з неперевіяним просом; доклали до глечика. Поскидали з печі лахмітини, в яких дошукувалися жмені зерна. Торбинка з квасолею висіла на кілочку, – сам розпорядчик, знявши, поніс до глечика.

Паляницю з стола, рушником прикриту, теж – до скарбу.

Бурячки червоні, в діжці, вчепили враз. На картоплю в погнутому відерку з проржавілим дном скочили, ніби вовки на телячу печінку. Котили гарбуза з-під полу і несли полатаний мішечок із соняшниковим насінням, підрешіток із пшеничкою «кінський зуб».

Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить – йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову розпорядчикові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим…

«Це – не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче і краще візьмуть, а решту тобі зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!»

Що буде? В хаті п’ять ротів – як прогодувати?…

Жінка метнулася віднімати хлібину.

– Це ж дітям – навіщо берете?

Її кулаками відштовхнули. Біля покуття плаче, затуливши очі краєм хустки. Доня до неї притулилася, як пташеня в бурю, і все не перестає тремтіти; щось дуже її вразило під час нападу.

Хлопці коло тата: притихли, настрахані.