Чтение онлайн

Тож Лаврентій навідався до тієї буколічної місцини, де качки поважно, не боячись люду, колись плавали водоймищем, але відтоді, як об’явилася братія, ігумен з подивом про себе зазначив, що живності не те щоби поменшало, а вона геть позникала, наче на подвір’ї не кінець двадцятого століття, а глибокий кайнозой чи насувався черговий льодовиковий період. Напевне, причина була зовсім у іншому, так думав собі Лаврентій, підкасавши рясу, пробираючись куширами. Братія якраз займалася «мар’єне», тобто возлежала на пахучих травах, які по праву належали монастирським козам: на кількох імпровізованих вертелах смажилися пернаті та безпечні мешканці водоймищ. Людина часто платить за віру, але за що розрахувалися безсловесні тварі, невідомо. Один прикрий факт змусив Лаврентія взятися до зброї. Зазначимо наперед, що він би так і блукав у сутінках, аби не старий російський православний звичай місяцями не приймати ванни, любити вошок і всяке там, чого братія дотримувалася і досить дотошно виконувала, отримуючи від цього вельми приємну втіху. На місці їхнього скопичення, де вони розкладали рябі від бруду та лепу тіла, завжди зависали густим стовпом зелені мухи, які в народі чи в зоології називають м’ясними. Ці падлючі тварі полюбляли терзати плоть страждущої братії, що гуцикала на м’яких травах і, трусячи бородами, прикладалась до трилітрового слоїка з каламутною рідиною виготовлення клятої Лукашихи. І це б нічого, бо Лаврентій був людиною зовсім не вузьких життєвих правил і умів розуміти, і умів прощати. Тільки одне: братія уподобилася до зв’язку, що в літературі і в колах, де доводилося кому спілкуватися, називався содомським, а по-простому, то це коли мужчина мужчину дрючить у задницю. З жінками трохи простіше. І зараз вони вподобали миршавого і прищавого послушника, заполошного і з вилупленими від чергового коїтусу сірими водянкуватими очима, бо стояв він, як пес, що хоче спорожнитися, перехрестивши передні і задні ноги. Так що спочатку Лаврентій навіть добродушно розсміявся, а потім, ухопивши дрюка, почав немилосердно, до першої крові лупцювати ошелешену братію. Лукашиха на власні очі бачила, як вони бігли долиною до старого млина і верещали, наче свині, а ломака Лаврентія все гехала і гехала їм по сраках та спинах. Воно б, може, і обійшлося, та от біда, під вечір, після цієї гонитви, коли Лаврентій повернувся до монастиря, ведучи поперед себе, як табун баранів, братію, що пускала соплі та голосила, голосно каялася, то послушника Мітьку найшли мертвим. Не повісився, не застрелився, а з перерізаною горлянкою. Робота, треба було сказати, зовсім не професійна, зроблена нашвидкуруч, грубо і по-дикому, так, наче лишали життя тварину, а не замученого голодом та притязанням братії чоловіка. Мітька тримав у затиснутих скрючених пальцях шматок чиєїсь сутани, клоччя волосся. Він лежав з дурнуватим виглядом, як той баран, що навіть не встиг зрозуміти, що ото трапилося, – з дурнуватою усмішкою, з розпанаханою горлянкою, що нагадувала ту усмішку, мовби передражнюючи. Щоб він вчинив самогубство – не випадало. Було докладено найблаженнішим. Там не довго зволікали, содомія не була особливою новиною, а навіть звичною та зручною темою для обговорення, бо ходило таке, що в молодості, а може, й ближче до просвітленої мудрості, отці московської церкви заводили келійників, чого не водилося в інших церквах, бо за надто м’які стосунки з паствою, якісь ліберальні посунення їх обзивали єретичними та бісівськими. Тож там не довго зволікали, пригадавши, що Лаврентій у свою бутність ієромонахом ратував за об’єднання з греко-католицькою та київською православною церквою, тобто вимагав, вважай що, легалізацію першої та обстоював автономність другої. Початком з нього зняли постриг, потім відлучили від церкви, прокляли за невідомо які гріхи – мури-бо ховали свою таємницю. Ну і, звісно, виперли з монастиря. Так він почав з’являтися у центрі містечка, ще у вируділій сутані, вже коротко пострижений, з акуратними, навіть трохи хвацькими бакенбардами. Його кругле обличчя більше нагадувало добродушного католицького священика з сороміцьких радянських малюнків. Більше про нього нічого сказати, хоча він був добродушної вдачі, але щось таки сиділо в ньому, і оте зовсім не допускало задумливого обивателя до себе. Коли він стояв, то всією поставою нагадував статую чи шамана, заглибленого в себе, в медитацію, але це тільки позірно. Насправді на світ дивилися сірі очі, від яких віяло чистотою, убивчою простотою, що люди іноді зле називають ідіотизмом.

Андрій побачив його тільки через рік після описаних подій. Лаврентій якраз влаштувався сторожем на ковбасню, що попід урвищем. Того дня стояло сонце, вулиці лежали прямі, без тіней, тільки ворушилася ледь-ледь пилюка. Лаврентій, оперезаний мотузком, що слугував йому за ярмо, тягнув центральною вулицею вагончик, такий, які стоять на будівництві. Він ішов прямо, не сутулячись, тільки обливався рясно потом. Він ішов, як кінь, як худоба, з потухлим поглядом, здавалося, завмерлим і безучасним до всього, що діялося навколо. А навколо з прочинених кватирок, дверей, воріт почали з’являтися розплилі від полудневої спеки обличчя, а затим з дебілкувато усміхненими фізіономіями радісні до святкового повилазили мешканці. Одні тикали пальцями, інші аж поприсідали від реготу. Містечко підозріло ожило; навіть загавкали блохасті собаки, пускаючись кола біля прогнилих сміттєбаків. Лаврентій тягнув на горбу своє житло. Дільничний трахкав по педалі мотоцикла, який ніяк не заводився, а коли нарешті зафурчав, то розстрига вже порівнявся з ним, витер піт носовичком, і тільки зараз всі побачили на ньому лавсанові зеленого кольору штани і картату сорочку, видно відразу, що з чужого плеча. Він усміхнувся, скинув мотузку і бадьорим кроком підійшов до дільничного. Витягнув папір, складений учетверо, і вручив міліціонеру Силці, худому, з довгим червоним носом. Силка вже хотів відкрити рота, але благоговійно зиркнув, ткнувши носом, як вказівником, у папір. Беззвучно виматюкався. Інцидент було вичерпано. Лаврентій накинув мотузку і потягнув свою буду далі, очевидно, в бік ковбасні. Так він і запам’ятав цього чоловіка, що викликав у ньому якийсь щемкий жаль, коли бачиш перед собою людину зі змарнованим життям. Лаврентій викликав у нього повагу. Андрія щось захопило в ньому, і десь відчув, як світ починає набирати зовсім інших обрисів; навіть смак вітру, води, щоденних вправ у читанні, дрібного туркотіння на вулиці, все мало інший запах, інший колір, інший смак; це було і відчувалося так, начебто ти власноруч здираєш шкуру зі свого тіла. Проте люд вичікував, поважно вихідними днями воссідаючи на узґанках, попиваючи пиво та гризучи тараню. Вони так влаштовані: кожен думає, що інший помирає щасливішим за нього. Себелюбиве свинство наповнюється спочатку злобою, що потім виліплюється у заздрість. Потім вони довго товчуться в баговинні своїх безпросвітних днів, доки не відшукають об’єкта, винуватого за невгамовані пристрасті. Глупо думати, що вони його відразу знищать; зі смаком, розкладаючись у власних гріхах, блюючи від власного смороду, вони смакуватимуть жовч своїх претензій, притлумлених калікуватих бажань. За відсутністю Бога, вони вибирають когось, що в їхній уяві не менше, ніж скинутий Господь, а тому складають вину на нього за нещастя бути народженими на цьому шматку болота, що кишить червами переситу, а не достатку. Потім, вже після чаду, вони таки згадують, що Бог є. На цім і полишають, заспокоївшись, виторгувавши на день перепустку від сірчаної безодні. Десь таким каменем був для них Лаврентій. До нього тяглися, як до далекої невідомої зірки, але з однією думкою, як поцупити і шмарконути об стіну, і блискучими від захвату очима спостерігати, як скалки розлітаються урізнобіч. Людина звикла бачити собі подібних, але коли у її прагматичній та раціональній голові це не вкладалося, то вона, підсобиравши підупалі сили, лізла в інше життя, як свиня у чужу грядку. Потім були напівзабуті, дуже давні та древні турботи, де вони ставали заручниками власної моралі. Звідти не було іншого, ніякого виходу, – всі двері наглухо зачинені. І тоді, в цьому затхлому просторі, вони починали свій життєвий танок, який нагадував конвульсії натовпу в газовій камері. Але про це пізніше, бо Андрій ще не міг, та й навряд чи зможе подолати тупість народного заблудства, а тому наша перша спроба описати його стан буде дещо примітивною.

Він стояв непорушно; перед ним лежало жовте блюдо передмістечка, з акуратними одно– і двоповерховими будинками, з крутим спуском наприкінці дороги, де висіло уполовинене сонце в порцеляновому тазку неба. Андрій майже нічого не пам’ятав, окрім тих будинків, залитих золотистим сяйвом, і як він пішов додому, невідомо чому зачманілий, а потім приїхав батько на вантажівці і взяв його на двісті двадцять четвертий кілометр копати червів. Вони гуцякали на вантажівці битою дорогою, повз кістковий завод в синьому димку, повз старий млин, що буденно колись муляв око, а зараз наближався чорною велетенською громадою; вони проскочили його швидко, у скліп ока. Степ почався відразу. Жовта, шовком, колихка трава аж до горизонту. Тільки чорний, майже іграшковий квадратик свинарника. Вітер забивав гудіння траси. І білі, мов гори рафінаду, хмари йшли низько над землею. Було вітряно, трохи прохолодно. В кабіні лежала книжка без обкладинки, і батько, зловивши його погляд, сказав: «Так, то вона… Нарешті вона…» І далі вантажівка мчала, з кожним поворотом коліс наближаючи чорну рахубу свинарника. Тхнуло солодко бензином. Потім все зупинилося, наче впало, і він стояв та дивився, як білий рафінад хмар тане за горизонтом. Вітер перемінився – дмухнув запахами перегною, гумовим духом пари, що йшла від свиней. Андрій зіщулився, сковтуючи солодкаву від запахів слину, і заліз назад до кабіни. Він почав листати книгу, намагаючись щось вичитати, але нічого не зрозумів. Поклав назад. З’явився Льопа – маленький, з вузькими плечима і широким задом. Його обличчя нагадувало зморшкувате яблуко, з цяточками сльозливих водянкуватих очей. Сліпаки зависали по кутиках. Штани, особливо матня, були заяложені до блиску. Він щось писнув, аж тільки за кілька секунд вітер доніс:

– Он там копайте… Там жирні і великі черви… Там хороші черви…

Батько витяг пляшку самогону, передав Льопі, а той облизнув губи. Андрій подивився на степ і побачив сріблясті тіні, що лежали довкруж предметів. Він вийшов з кабіни і пішов до свинарника, дивлячись на Льопу, вдихаючи теплий вітер. Льопа, обіпершись об паркан, виставив перепечене сонцем обличчя, буре, як цеглина. Кущами рідке волосся, а між ними шкіра, всипана струпами. Льопа дивився на свою ограду, що її будував кілька років уряд. І білі рафінади хмар розтавали за горизонтом.

– Мої свинки, – сказав Льопа і обітер рукавами соплі.

В кабіні лежала книга; Андрія тягнуло назад. Потім на горизонті блиснули і запалилися дві зірки. Білі спалахи зірок. Це було дивовижним, бо у його свідомості чітко стояло, що зірки ніколи не можуть рухатися урівень степу. Вони швидко наближалися, а він не відривав погляду від них. Він чомусь заполошено і злякано подумав про книгу, яка лишилася в кабіні, подивився на батька, що, розвісивши пишного чуба, копав вилами. Великі мокрі плями на сорочці. Свині довгі, як дині, ліниво гризли одне одному вуха, чухалися об загін, задирали п’ятаки на Льопу. Зірки наближалися. І зараз було видно, що то автомобілі, які мчать степом. Льопа кумедно присів, так і залишився сидіти. Автомобілі, блиснувши вітровим склом, розвернулися, намотавши на колеса шматки землі і трави, зупинилися. Зафуркали двері. І тоді він побачив трьох чоловіків у білих сорочках. Вони видавалися однаковими з лиця. Сорочки надималися, розтріпувалися вітром. Золоті запонки блищали проти сонця. А над ними рафінад хмар, що далі колошкалися ватою і провалювалися за горизонт. Чоловіки ті йшли клином, усміхнені, і не перемовлялися. Від них віяло задоволенням і тихим щастям. Той, що йшов попереду, з твердим підборіддям, прямим поглядом, очима, що вставлені прямо, які поглинали світло, з викресленою посмішкою, вже закасував рукави. Решту не можна розгледіти, тільки дебелі високі постаті з дужими грудьми та глухими вуркітливими голосами. Коли вони підійшли поближче, то Андрій побачив їхні обличчя, напружені, але усміхнені, наче весь світ знаходився у них в гармонії, наче тільки вони знали йому ціну. Духмяне і п’янке щастя висіло тремким куполом над їхніми головами. Потім вони зупинилися, чекаючи, коли Льопа розігне коліна і підбіжить до них.

Давно було відомо, що місцева знать, а на тоді просто начальство, яке в народі називалося дико, грубо, але влучно – биками, полюбляла навідуватися до Льопиного свинарника, щоб поласувати свіжиною. Він про таке не знав. Він знав тільки, що вони збиралися поблизу старого млина, де відразу в кількох сотнях метрів починали ряботіти олов’яного кольору озера. Льопа готував їм найжирнішу свиню, шкріб і вимивав, навіть обв’язував тварюк стрічками. Різали скотину вони власноруч, прямо на подвір’ї свинарника. Льопа завжди стояв десь поблизу і хилитав, як кінь, головою, щедро пускаючи слину та соплі. Зараз вони перемовлялися, і невидимі тіні ковзали обличчями. А батько копав червів, раз по раз зиркаючи крізь злиплі пацьорки волосся. Андрій поліз до кабіни, відкрив книжку в першому-ліпшому місці.

Але його уперто тягнуло за грубе вітрове скло вантажівки, де вітер вистеляв запахи гною, полину. Його приваблювали люди в білих сорочках, що начебто зумисне вилаштувались у правильний трикутник. Чітка, як розграфлена гармонічно симетрія, – ця велич і безпосередність зваблювали його зір, забивало дух і котило порожнечею від нестерпного щемкого жалю, що не належиш до їхнього світу. І серце у нього скажено колотилося об ребра. Але ось непомітний рух, ледь вловима дріж пройшлася ними, і люди зарухалися; йому перехопило горло несвідомим жахом. Батько навіть призупинився, обітер піт, але не звертав, здавалося, уваги. Він отак знічено стояв, великий колись у його очах, а зараз маленький та самотній, у вилинялій зеленій військовій сорочці, що лопотіла на вітрові. Але тут до нього долетіли звуки, приглушені, з притлумленим сміхом, з якимось бульканням, наче весь простір заполонили тріскучі звуки, які надувалися, а потім лопалися. Це було ще прекрасніше; це як на очах розпускалася велетенська біла квітка, викидаючи з глухими звуками нечувані запахи. Він не знав, звідки, яка природа цього почуття, але чомусь пов’язував це з враженням від неймовірного захоплення, що навівалося людьми у білих сорочках. Потім вітер упав, притих.

– А ви сьогодні не одні… – пролепетав Льопа.

Цього разу з ними було дві жінки. Одна білява, з гривою розкиданого волосся, що теліпалося за вітром, – одягнена в білу сорочку, розстебнуту на два ґудзики, так, що видно тугу лінію грудей, круглих, здавалося, незайманих, що дихали під тканиною вільно, піднімалися живими горбками. Аби він знався на жінках, то неодмінно сказав би, що вона чарівна, розбещена, з тією тінню порочності та розквіту юного тіла, від якого несе нестримною силою, безпутством і невловимим твоїм щастям. Але він розумів, що сьогодні з ним щось таки трапилося; що він ніколи не буде вчорашнім. І тоді він побачив другу жінку, вірніше, дівчину років п’ятнадцяти, десь його ровесницю. Вона виглядала не то старшою, не то щось дивне було у всій її поставі. Вона була одягнута в сині джинси, тонкий светр, що обтягував її фігуру з округлими формами; її обличчя свіже і чисте, наче виліплене з одного шматка, оздоблене велетенськими яшмовими очима, і усмішка кривавих слимаків повзала устами. Потім у повітрі щось завищало. Льопа аж підскочив, писнувши: «Мої свинки!» Один, закатавши рукави, душив свиню, вивалявши білу сорочку в лайні та землі. Другий відігнув ногу і загнав багнета. Свиня тільки гребонула кізяками, випустила останній протяжний виск. Тоді білявка сіла на перегнуту шестину, зачовгану до блиску, і розстебнула третього ґудзика, так, що було видно набубнявілий брунатний, задертий догори сосок. Вона покусувала травинку, виставивши довгі ноги у чорних панчохах. Отут згори поволі почав сходити чоловік. Тоді всі зрозуміли, що то, напевне, Лаврентій, бо нікому до цього гиблого, порожнього місця не було діла. Він зійшов хутко з гори і за якихось півгодини порівнявся зі свинарником. Чоловіки вже розпатрували свиню, а дівки мовчали, та, що старша, раз по раз зморгувала на Андрія, який намагався вчитатися в книгу: у животі бурчало, перло газами. Лаврентій увійшов на подвір’я, коли тельбухи повіддавали Льопі і він, кланяючись, подався їх закопувати. Несподівано для всіх Лаврентій упав на спину, закричав, згрібаючи у жмені землю:

– Завтра! Завтра! Не повторіть завтрашній день…

А чоловіки стояли та сміялись. Нарешті двоє відійшли від гурту, взяли Лаврентія за руки та ноги і віднесли в тінь.

– Хорош дурня валяти!

Білявка усміхнулася, її фіолетові очі горіли двома іскрами, притрушеними сірим попелом.

– Він вам треба…

Чорнява гасала травою, а чоловіки рубали м’ясо великими ножами, скидали до мідного тазика і негучно перемовлялися, позираючи на його батька.

Він дихав тяжко, сходячи гарячим тваринячим потом. І навіть тоді, коли вантажівка, обіймаючись теплим повітрям і пилом, рушила, керована міцною батьковою рукою, навпрошки додому, його не полишало трепетне твариняче благовоління перед невідомими людьми, одягнутими у білі сорочки. Це відчуття було терпким, пекучим, як дешевий портвейн. За лісом вже грала сумна музика духового оркестру. Музиканти – пожежники в начищених шоломах – видували одноманітні звуки, і тільки тоді Андрій вперше відчув свою непотрібність у цьому світі. Він уважно подивився на батька, але нічого не сказав. Проте того дня, як зараз пам’ятав, він не поїхав на рибалку.

Тоді в його пам’яті, того дня, встали могутні тенти музикального майданчика, куди вони ходили на танці. Вони випили з Яшкою по стакану дешевого вина, потім добавили пива, і вже коли йому заманулося перейти на алейку, під облузаний гіпсовий пам’ятник дівиці з веслом, він побачив, вірніше, відчув ледь вловиму тінь, дух чогось моторошного, а водночас такого, що ніколи ще не пробував, і воно нахабно та настирливо влазило у його світ. І тоді він побачив чорнявку, яка стояла під миршавенькою туєю; зараз вона була зовсім іншою – довгонога, обличчя обтискали бутони чорного, аж до синього, волосся. Вона усміхнулася, простягнула руку, і він стривожено, як звір, храпонувши повітрям, подався назад, але вона вже зловила його широку і грубу долоню в свою ніжну і м’яку, війнувши на нього запахом, невідомим духом: