Чтение онлайн

– А звідкіля ваш чоловік взнав про ту хату? – запитав я.

– Вичитав на дошці оголошень.

Розповіла, що вчора чоловік пізно прийшов додому, десь близько десятої вечора; вранці вони вдвох першим автобусом вирушили з Казанівки, і в дорозі він виходив на зупинках пити пиво. Їхній син демобілізувався з армії і збирався вступати до суднобудівного інституту, тому батьки вирішили переїхати до обласного центру – все ж разом житимуть. Дарія Савівна працювала робітницею на маслозаводі, мешкала у власному будинку, годували двох кабанчиків, бичка, тримали кури, розвели бджіл – дванадцять вуликів, гарний присадибний садок, двадцять років тулили копійку до копійки.

Славно натулили, відзначив я про себе.

– …І сон мені поганий спився: зацвіла під хатою вишня, а я рихтуюся зрубати її… Ох, коли б не кляте пиво! Коли б не воно… – похитувалася жінка, і сльози струмочками текли з-під повік.

– Скільки пасків було на вашому чоловікові?

– Пасків? Один. – Вона нарешті розплющила очі, кінцем хустини витерла сльози.

Один… Безперечно, не пиво призвело до вбивства. Тут діяв зухвалий і хитрий злочинець, який, кимось зарані попереджений про приїзд Ричка, вже чекав його на автовокзалі, вислідив, убив і почепив на дверях пасок, мовляв, зайнято, щоб виграти час для втечі.

Невже власник будинку і «Волги»? Може, її не сам вчинив напад, а когось навів, намовив. Ні, він не міг передбачити, що Ричкова дружина забуде прізвище й адресу. Діяв хтось інший, тому й забрав документи. Розрахунок точний: поки. встановили б особу вбитого, вистачило б часу для втечі. Виходило, жінки вбивця не бачив. Воно й не дивно за таких обставин.

– Чоловік вам не розказував, який із себе хазяїн хати? – запитав Махов.

Дарія Савівна приклала долоню до лоба, замислилась похитуючись…

– Ніби казав… – спроквола мовила. – Еге, солідний, в окулярах. Оце і все.

– А який будинок? Скільки кімнат?

– Із силікатної цегли, під цинковою бляхою, чотири кімнати, веранда, хлів, у дворі криниця, сім соток садиби.

– А паркан? – додав я.

– Паркан?.. Не казав Терентій.

Я подумав, що за Ричком могли стежити аж із Казанівки і їхати з ним в одному автобусі. У цій події вирізьблювалась єдина чітка лінія: злочинець знав про прибуття своєї жертви. Отож, рішення пограбувати визріло у когось вчора ввечері або принаймні сьогодні вранці у місті. Стривай! А чому б не в Казанівці?

Махов оформляв протокол. Гліб зважував, аналізував здобуті відомості. І, зважаючи на його зайнятість, я запитав Ричко:

– Ви нікому не казали про купівлю будинку?

– Ні.

– А де зберігали гроші?

– Вдома.

Гліб звів на мене очі, і я зрозумів, що він збирався запитати про те ж.

– О котрій годині ви приїхали?

– П'ять хвилин на дев'яту. Терентій ще глянув на годинник, – відповіла змореним голосом.

А труп виявили о 8. 25, і аж тоді старшина повідомив. У злочинця було 10-15 хвилин і все через той пасок.

Я не покладав великої надії на перевірку у міжміських автобусах. Нападник намагався якнайшвидше втекти з місця злочину. І коли у нього є досвід, він не наважиться сісти в автобус, що з якоїсь причини міг затриматися з від'їздом. Залишалися тролейбус з маршрутом на залізничний вокзал, таксі і власна машина.

– Вам уже краще? – запитала медсестра у Ричко.

– Трохи… – Дарія Савівна приклала долоню до грудей.

А якщо злочинець викинув сумку або поклав її у свій чемодан? Викинути – навряд: великий пакунок, гроші у газеті – ненадійний сховок. Перекладати, коли в запасі лічені хвилини, – це викликати до себе підозру, потрібен спільник, щоб тримав чемодан напохваті. Так, без спільника не обійшлося. До кімнати увійшов засапаний, збуджений Яків Пазов.

– Нічого підозрілого, товаришу капітан, – доповів лейтенант. – Я навіть оглянув урни й газони навколо автовокзалу. Нема сумки, – розвів руками. – І в автобусах теж.

– Гаразд, іди в машину.

Тепер у мене зажевріла надія, що по тій сумці впізнають убивцю. Я остаточно впевнився: йому не відомо про дружину Ричка. Він переконаний, що про сумку й гроші ніхто не розповість. Нам нічого тут робити. Треба розшукати власника будинку й «Волги».

Махов звівся й відкликав мене в куток кімнати.

– Займемося, Арсене, хазяїном хати. Поки що це добрий слід, – сказав Гліб. – А там буде видно. Я трохи затримаюся тут: оформлю протоколи, ще декого допитаю.

Я кивнув на знак згоди. Ми намірилися йти, коли зненацька задзвонив телефон. Ричко аж здригнулась, а медсестра злякано дивилася на чорний апарат. Я взяв трубку.

– Загайгора слухає.

– О, добре, що застав, – зраділий голос Скорича. – Є повідомлення з транспортної міліції: лейтенант Загата вскочив за кимось до вагона приміського поїзда. Наче за двома хлопцями. Під'їдь на вокзал і точно взнай. Не гайся!

Я переказав Махову повідомлення майора.

– Може, вскочив за дрібними злодюжками? – засумнівався Гліб.

Я знизав плечима.

– Давай перевір. А раптом… Шкода, у нас жодної прикмети вбивці. Хіба що сумка.

Ми заспішили надвір, підійшли до «газика».

– Рація мовчить, товаришу капітан, – із жалем мовив Бунчук, заводячи машину. – Куди зараз?

– На залізничний вокзал, і швидко, – наказав йому.

Побачив, як з вбиральні, виносили ноші з тілом Ричка, накриті простирадлом. Чомусь завважив, що смерть людини не тільки горе для рідних і близьких, але й великий клопіт з влаштуванням похорону: замовлення домовини, вінків, стрічок, оркестру, транспорту, місця на кладовищі, отримання довідки і свідоцтва про смерть, поминки, потім спорудження надгробка чи пам'ятника.

– Невже його засікли на вокзалі? – збуджено запитав. Микола. – А я думав: якщо поруч тролейбусна зупинка, то чому б йому не дременути на вокзал?

– Правильно подумав, – похвалив сержанта Пазов. – Але на вокзалі його нема.

Он і та зупинка тролейбуса. Неподалік від неї – газетний кіоск. У віконці – знуджена кіоскерка. Можливо, їй і впали в око коричнева сумка і той, хто її ніс. Деякі продавщиці володіли чудовою пам'яттю й при нагоді згадували риси обличчя, що мигнуло в юрбі. А коли ще підказати незначну прикмету… А вона була – сумка.

– Арсене, кіоскерка, – нагадав мені Пазов.

– Угу. Потім, Яшо… – Я задумливо крутив у руках білу кулькову ручку.

Одначе через поспіх ми відклали розмову з кіоскеркою. Махов зверне на неї увагу. Це точно. А я сподівався отримати словесний портрет злочинця від працівників транспортної міліції. Адже помітили, що Загата скочив за двома хлопцями. Невже моє передбачення, що на автобусній діяв не один нападник, справдиться?

Був упевнений, що убивця відбував уже покарання, бо не кожен наважиться на вбивство. Ех, коли б у вбиральні відшукали відбитки його пальців! Взагалі, міркував я далі, лише щось непередбачене могло врятувати Ричка від пограбування. І коли б воно сталося на вулиці, в тролейбусі, – наслідки виявилися б не такими трагічними. Вбиральня стала пасткою для нього і слушною нагодою для рецидивіста замести сліди.