Чтение онлайн

Але, попри все, Мохобородько вирішив прийнят випробування долі без нарікань.

Раптом думки кумедного чоловічка урвалися.

Природа! Справжня жива природа!

Вони підходили до парку.

Тієї ж миті жінка стала картати Мохобородька, бо. забачивши парк, він метнувся вперед і дуже смикну повідець.

— Ну, потерпи ще ледь-ледь, — суворо попередила дама. — Хіба ти вже забув, як я тобі тлумачила про вміння ходити на повідку?

Мохобородько дещо уповільнив ходу, проте незабаром вони дісталися парку і далі йшли стежкою поміж кущів і дерев.

— Який гарний парк, чи не правда? — запитала жінка. — Чудова місцина, тут можна спокійно перевести подих.

Тепер вони поволі походжали, і господиня іноді зупинялася, щоб Мохобородько міг понюхати квіти, які росли обіч стежини.

— Тут переважно прогулюють своїх собак, — пояснила жінка. — Ліпшого місця для цього й знайти важко. Коли моя Жужулька ще була, траплялося, ми приходили сюди двічі на день…

Вона говорила далі. Про парк і свою собачку Жужу, про багато інших речей. Але Мохобородько слухав її краєчком вуха. Він потайки сховав руки під бороду і гарячково шукав пряжку нашийника.

Якби зараз пощастило її розстебнути… З одного боку стежки були квітники, з другого — густі кущі. І хай ця жінка й у чудовій спортивній формі, але в такій гущавині все одно застряне, тут вона його просто не спіймає…

Але намацати пряжку не вдавалося. Гладенький ремінець і все. Чи випадково, чи умисне, але жінка защебнула нашийник так, що пряжка опинилася аж на потилиці. Треба спробувати повернути ошийник. За всяку ціну він мусить дотягтися до застібки…

— Що ти там длубаєшся? — у жінчиному голосі відчувалася засторога.

Мохобородько здригнувся і мигцем висмикнув руки з-під бороди.

— Не варто й морочитись, — глузливо кинула господиня. — Пряжку надійно припасовано ззаду.

Тепер Мохобородько зрозумів, що вона, їй-бо, нарочито начепила йому ошийник пряжкою на потилицю. І, звичайно, не для того, щоб він шию не натер. А щоб він не зміг розстебнути пряжку.

їхня прогулянка тривала, і Мохобородько збагнув, що цього разу доцільніше й не пробувати втекти.

Незабаром вони зустріли літнього лисого чоловіка, поруч якого слухняно ступав величезний пес з тямко-витою, але похмурою мордою.

— Це — дог, — шанобливо повідомила господиня. — Порода чи не найбільших собак у світі.

Дійшовши до них, чоловік зупинився, і дог вчинив так само. Незнайомець уважно роздивлявся Мохобородька, дог і собі втупився в нього.

— Даруйте, — звернувся чоловік до господині. — Скажіть, він у вас теж чистопородний?

Питання, безумовно, стосувалося Мохобородька.

А дог тицьнув свою здоровенну морду просто в Мохобородькове лице і вкрай безсоромно обнюхав його.

«Недаремно кажуть, що собака стає схожим на свого хазяїна, — сердито подумав Мохобородько. — Обоє страшенно набридливі…»

Проте жінку все це не дратувало, запитання голомозого, схоже, їй навіть подобалося.

— Мій малесенький вельми-вельми породистий, — привітно мовила вона.

— А ви б не могли поділитися, де такого придбали? — випитував літній чоловік. — Чи немає у вас часом цуценяток?

— На жаль, це єдиний екземпляр, — усміхнулась жінка. — Єдиний представник своєї поро и, якщо можна так висловитись.

— Он воно що, — скрушно зітхнув хазяїн дога, і його лице витяглося. — А я вже гадав, що мені теж поталанить роздобути отакого симпатягу.

— На жаль, це абсолютно неможливо, — ще раз усміхнулась Мохобородькова господиня. — Такого ви не знайдете ніде. А втім, у вас же є такий красивий дог.

— Так-так, — буркнув лисий і пішов собі далі. Дог теж пирхнув і потюпав за ним.

— Ти глянь! — вигукнула переможно жінка. — У нього чудовий дог, а все-таки через тебе заздрить мені!

Вони попростували у глиб парку. І що далі вони йшли, то все більше зустрічали собак різних порід.

— Дивись, — показала господиня на білосніжне собача неподалік. — Це французька болонка, одна з найрідкісніших порід у світі. Вона, мов тінь свого власника, взагалі не може без нього жити.

Мохобородько вчув у голосі жінки дивовижну ніжність.

— До речі, моя Жужулька теж була французькою болонкою, — сказала вона.

Деякий час вони ступали мовчки, тоді жінка продовжила знайомити його з зустрічними собаками.

— Ньюфаундленд, — назвала вона великого вугільно-чорного і волохатого пса, який саме проходив повз них. — Ньюфаундленди — найкращі плавці серед собак і, до речі, вміють чудово рятувати потопаючих.

— Гм-м… — кивнув Мохобородько.

— А це ірландський сетер, — показала жінка на рудого мисливського собаку з великими обвислими вухами. — А ось там, недалечко, — пудель, дуже веселий собака. А ото…

Раптом жінчин голос урвався. Мохобородько здивовано глянув на свою господиню.

— Ходімо! — тривожно прошепотіла вона. — Ходімо хутенько додому!

Жінка обернулася і кинулась бігти, тягнучи за собою на повідку Мохобородька.

А той нічого не розумів. Що це сталося з його сторожем? Що зненацька примусило її так запанікувати?

«Ну й пригодонька, — міркував він. — Сама зовсім не вміє ходити на повідку! Чому летить, мов опечена, і смикає щосили?»

А жінка бігла не зупиняючись.

І раптом Мохобородько почув знайомий йому голос:

— Мо-хо-бородь-ку!

— Мо-хо-бородьку! По-стри-вай! — пролунав ще один такий знайомий голос.

Мохобородько аж затрепетав. Муфтик і Півчеревичок! Нарешті, нарешті! Муфтик і Півчеревичок! Півчеревичок і Муфтик!

Мохобородько намагався повернути голову туди, звідкіль долинали голоси, і хоч жінка увесь час шпарко тягнула його вперед, зрештою йому вдалося обернутися.

Ну звичайно, то були вони, вони! Мохобородько виразно побачив, як Муфтик і Півчеревичок бігли до нього. І з ними було якесь собача. Невідомо, де це вони взяли собі собача? А втім, собача собачам. Зараз це не мало особливого значення. Ох любі друзі, хутчіше, хутчіше!