Чтение онлайн

— Уявляєте, стоїть папашенька нашого шановного секретаря комітету біля стовпа, обіймає його і так жалісно просить:

«Громадянине... Скажіть, де протилежний бік?»

Юля спалахнула від образи і гніву:

— Неправда! Як ти смієш?

Мечик зробив здивовану гримасу:

— Неправда?

Він не договорив, бо до нього враз підлетіла Ніна.

— Я не думала, не думала,— задихаючись, вигукнула вона,— що ти такий... Такий негідник!

До неї підійшов Вова Мороз, обережно взяв її за руку.

— Ніно, заспокойся!

Потім, повернувшись до Мечика, сказав:

— Якщо це й правда, ти не повинен був розказувати! Ти — хам!

Мечик озириувся, шукаючи підтримки. Але очі товаришів, його однокласників, сповнені були осуду.

— Підлабузи...— тихо промовив він.— Велика шишка — Жукова!

Все це яскраво пригадалось Юлі, і вона здригнулась від болю. Батька й досі немає. І все, що розказував Мечик, було, напевне, правдою. Але звідки в хлопця така жорстокість? «Він же знав, як я страждаю, знав!» — думає Юля.

Вона пригадує, що батько Мечика був на війні, матір захопили під час облави на вулиці гітлерівці і відправили в Німеччину. Хлопчину взяли сусіди, він продавав на базарі цигарки, чистив чоботи. Йому пощастило: коли наші взяли Берлін, повернулась мати, а згодом демобілізували батька.

Жукова знала, що батько Гайдая — паровозний машиніст, мати — кравчиха. Заробляють вони, мабуть, непогано, але навряд щоб справляли синові отакі франтівські черевики, такі модні галстуки. Де ж він бере в такому разі гроші?

Колись Юля спитала в нього про це.

Він підморгнув, засміявся:

— Виграв по позиці. Не віриш, що можна виграти? Ага, ти проти радянських державних позик? А от і справді виграв! «На пред’явлену до ощадкаси облігацію позики випав виграш у двадцять п’ять тисяч. Пред’явник виявив бажання лишитись невідомим».

Юля говорила з ним і про вибір майбутньої професії. Мечик знизав плечима:

— Професія? А це обов’язково? А якщо я залишусь громадянином без певної професії? Закінчу школу і фі-іть! Вільна, незалежна людина! Мене острах бере, коли згадаю, що треба ще п’ять років смажитись в інституті. Ні, не витримаю! А роботу завжди знайду. Шкода тільки, що я не комсомолець. Але я тобі чесно скажу, що з корисливою метою в комсомол не мав і не маю наміру вступати.

«Нічого з нього не буде,— думає Юля.— Даремно Марійка пропонує вжити якихось заходів. Які заходи? Такого вже нічим не перевиховаєш. Загублена для суспільства людина».

А батька все немає. Дівчина підходить до вікна й притуляється лобом до холодної шибки. Мороз намалював узори на вікні. Вже пізно. Де ж батько? Чому він так забарився? Невже знову... знову...

Вена схиляється над ліжком, де сплять Митрик і Федько. Митрик підмостив під щоку кулак, розчервонівся уві сні. Може, йому снилась гаряча бійка з товаришами...

Біля ліжка дві пари черевиків. Федькові стоять акуратно, рядком, Митрикові розкидані. Юля підняла один черевик. «Треба підметку,— подумала.— Та й набойки».

Прислухалась. Кроки. Впізнала ці кроки! По них вона могла навіть визначити, що з батьком. Ступає важко, твердо.

Метнулась, розчинила двері навстіж. Батько похмурий, невеселий. Тверезий. Ледве глянув на дочку, пройшов мимо. Хоч би ж словом обізвався. Тату, що з тобою? Тату, чому ж мовчиш?

Переодягнувся, вмився. Старий піджак, у якому їздив на роботу, висить на гвіздку в кухні. З кишені визирає кінчик газети...

Юля підійшла, непомітно вийняла газету. Так, заводська багатотиражка. Розгорнула, глянула. І відразу ж впало у вічі:

«Токар-бракороб». «Токар механічного цеху Жуков знову допустив брак. Обробляючи деталь...»

Гірко посміхнулась. Жуков! Навіть літери «т» з ...крапкою немає перед прізвищем! Та й справді — який він товариш тим, хто вже виконав по дві, по три річні норми? Хіба це перша така замітка в газеті?

«Треба востаннє попередити Жукова, що коли він...»

Юля ввійшла в кімнату. Батько сидів зажурений. Голодний же, певне, а й словом не обізветься...

Хотіла мовчки покласти перед ним газету — я, мовляв, знаю все. Але вколола серце жалість. Прийшов такий засмучений. Переживає.

Дочка сіла поруч і тихо поклала на його руку долоню. Він здригнувся.

— Тату, зараз повечеряєш. Мама в сусідки.

Батько зробив незрозумілий рух — може, хотів сказати: «Не треба», може: «Не заробив».

Це ти, тату, не заробив? Поглянь на свої руки токаря. Тридцять років вони відпрацювали в цеху. Порепані, подряпані, залізний пил міцно увійшов у пори шкіри — не вимити його ніякою емульсією. Ех, тату, взяв і спіткнувся на тридцять першому році. Здружився з п’яницями, з поганими товаришами... А пам’ятаєш, як ти сам колись мені наказував: «Юлю, дружи з хорошими подружками, бо від поганих не буде добра».

— Юлю...

— Що, тату?

— Мене, брат, знову... В газеті. Візьми в піджаку, почитай.

— Ось вона, я взяла. Зараз прочитаю.

Перебігла очима сторінку і вголос:

— «Новий видатний успіх токаря-швидкісника тов. Диканя».

Батько простяг руку, зупинив:

— Не те...

— Зараз, тату.

Знову переглянула сторінку, перевернула.

— Може, це? «На чотирьох верстатах. Багатоверстатник Олександр Лебідь виконав нову норму на 234 проценти».

— Юлю!

— Ах, ось і про тебе! «Токар-бракороб». Тут тобі попередження. Якщо...

— Знаю.

— Тату, що ж будемо робити? Ти ж гинеш, гинеш...

— Знаю.

— Ти опускаєшся на дно, і ми нічим не можемо тобі допомогти, врятувати... Тату, це страшно...

Батько схопився, немов його вдарили батогом, але враз і сів — безсилий, тихий.

— Юлю, ти кажеш страшні слова!

— Я правду кажу, тату. Сьогодні Митрик питає: «Нашому таткові скоро дадуть орден?»

— Митрик... Федь...

Батько підходить до сонних дітей і довго мовчки дивиться на них. Юлі видно тільки батькову спину. «Токар-бракороб...»

І знову яскраво постає перед Юлею картина, про яку розповідав Мечик.

«Він міг не пощадити батька... П’яницю і бракороба... Але за віщо він так боляче вдарив мене? За віщо мене не пощадив? А може, я теж винна? Не вмію вплинути на батька... токаря-бракороба Жукова?»

Він повертається до столу, усміхається, очі повеселішали.

— А ти, Юлю, про Диканя читала? Читай, читай! Оце я розумію! Це, брат, художник, гордість заводу! Давай газетку, я сам прочитаю вголос.