Чтение онлайн

Вона здригнулась, коли хтось торкнув її плеча. Це був Вова Мороз.

— Я йшов за тобою,— сказав він,— та було незручно підійти.

Струмочки пари вилітали в нього з рота. Хлопець чомусь хвилювався.

Лукашевич чекала, що він скаже.

До зупинки підкотив тролейбус.

— Іди, іди,— поспішно промовив Вова,— мені краще трамваєм.

І коли Варя вже ступила на підніжку, він гукнув услід:

— «Каховка, Каховка...» — Варю, це справді ти співала? Отак співала? Я хотів тобі сказати...

Зачинилися дверцята, тролейбус рушив.

Було видно Вові, як зникав удалині червоний вогник.

Тричі на місяць «водолюби» з десятого класу ходили в міський закритий басейн.

Для Юлі Жукової це завжди було маленьким святом. За вікнами мороз, замети, сніг рипить під ногами, а ти виходиш із кабінки в легкому купальнику, не поспішаючи підходиш до майданчика, складаєш витягнені вперед долоні і, нахиливши голову, плавно стрибаєш униз. Вода враз покриває тебе з головою, над тобою замикається хвиля, але ти виринаєш, протираєш засліплені очі, весело пирхаєш і пливеш на середину басейну. За тобою стежить інструктор з плавання, ти знаєш про це і намагаєшся пливти чітко, карбуючи кожний рух.

Так і сьогодні. Прийнявши душ, Юля вийшла з кабінки, передчуваючи насолоду стрибка, плавання, тієї чудової зарядки, яку дає вода. В басейні вже чути було веселі сплески, сміх, який особливо лунко звучав тут під високим склепінням. У воді по колу пливли поруч Віктор і Софа Базилевська.

Серце в Юлі мимохіть йокнуло від якоїсь невловимої, підсвідомої тривоги. Вона хотіла безтурботно засміятись, гукнути щось дотепне, жартівливе, але натомість мовчки стрибнула і попливла.

Ні Віктор, ні Софа не звернули на неї ніякої уваги. Вони були захоплені своєю справою — плаванням «у парі», коли плавці один одному допомагають плавно і майже безшумно розрізати легкі хвилі.

— Що ви робите? — гукнула Юля.— Що це у вас за стиль?

Віктор нічого не відповів, а Софа засміялась.

— Вітька винайшов новий спосіб плавання!

Юлю боляче вкололо і те, що Віктор, очевидно, спеціально для Софи «винайшов» цей новий спосіб, і те, що Софа назвала Віктора Вітькою. І сміх однокласниці здався теж визивним.

Жукова відпливла трохи далі, відчуваючи, як тривога і вже справжні ревнощі стискують її серце. Сміх Віктора і Софи просто ранив дівчину. Ніколи ще в неї не було такого болючого почуття, коли до горла підступає гіркий спазм і перед очима все немов запинає туманом.

Уся чарівність плавання зникла для Юлі. Вона вийшла з води і похапцем одяглась. Нею оволоділа незрозуміла кволість. Вона сиділа в кабінці і напружено прислухалась до голосів у басейні. Ось, нарешті, вже не чути ні Віктора, ні Софи...

Жукова вийшла з кабінки. Єдиною думкою дівчини було негайно поговорити з Віктором, з’ясувати те, що сталось. А сталося щось невимовно тяжке, непоправне. В цьому Юля вже була певна.

І враз вона побачила Віктора і Софу. Вони вже одяглись і тепер кудись поспішали вдвох.

У Жукової закрутилась голова. Дівчина притиснулась до стінки, відчуваючи, як гучно стукає у скронях кров. Здавалося — ступить крок і впаде.

Ледве опанувала себе і повільно пішла в гардеробну. Адже умовлялись, що Віктор її там чекатиме, щоб їхати додому разом.

У гардеробній Віктора не було, він уже встиг одягтись і зник. Тепер зрозуміло, чому він так поспішав. Щоб швидше одягтись і піти з Софою.

Юля машинально взяла пальто. Ще лишилась надія, що Віктор чекатиме її біля під’їзду.

Вийшла на вулицю. Нікого!

Тільки вітер шпурляв в обличчя жмені колючого снігу.

Сьогодні перед класними зборами відчувалось серед учнів незвичайне пожвавлення, піднесення, наче вони чекали якоїсь виняткової події.

Юрій Юрійович вийшов у коридор, зазирнув у клас, пішов у комсомольську кімнату — улюблене місце багатьох учнів на перервах. Десятикласники збирались групками, голоси їхні звучали збуджено, та й рухи були метушливіші, ніж завжди.

Класний керівник стримано посміхнувся, від чого його очі звузились, стали як дві щілини, наче потрапив у них яскравий промінь. Стрижені колючі вуса смішно настовбурчились.

Ліда Шепель була між учнями, в руці її білів аркуш паперу. «Напевне — список, хто виступатиме з інформацією,— подумав учитель,— ну, ну...»

Він уважно стежив за ученицею: ось вона підійшла до Ніни Коробейник, щось запитала. Ніна розгорнула газету, Ліда зазирнула на шпальти, щось сказала, і враз обличчя її засвітилось несподіваною веселою усмішкою. Засміялась і Ніна; обидві учениці пішли в клас. Юрій Юрійович задоволено кивнув головою, торкнувся пальцями їжачка вусів і навіть тихо замугикав щось схоже на пісню.

Прозвучав дзвінок. Учитель ще не знав, як пройдуть збори. Що коли цікава справа інформації з газет обернеться на суху й зовсім не цікаву? Тепер усе залежало від того, чи зуміють самі учні зорієнтуватися в газетах, розповісти про справді найважливіше й найцікавіше. Важливе й те, як вони розповідатимуть. Чи це буде захоплена розповідь, чи нудна жуйка, завчений переказ?

Першою виступила Юля Жукова. Вона вміло використала матеріали з «Правды» і так розповідала про події в Кореї, що в класі стояла глибока тиша.

Потім говорила Ніна Коробейник. Вона побоювалась, що не всім буде цікаво слухати про статтю «Творча вимогливість письменника» з «Літературної газети». А Ніну найбільше зацікавило те, як письменники працюють над своїми творами. Учениця не тільки переказала зміст статті, а й доповнила її прикладами з життя вчених-винахідників, згадала про безліч дослідів Мічуріна і Павлова, про їхню наполегливість у шуканні нового. Закінчила вона висновком, що вимогливість до себе — це основне, яку б роботу ти не виконував.

Слухали Ніну дуже уважно. Юрій Юрійович використав її виступ, щоб поговорити про вибір професії.

— А що ж, на вашу думку,— звернувся він до всього класу,— породжує таку вимогливість, таку наполегливість? Почекайте, Коробейник, я хочу, щоб відповів хтось інший. Ну, хоча б Гайдай.

Мечик встав, мовчки знизав плечима.

— Оце і вся ваша відповідь? — здивовано підвів брови вчитель.— Якби ви глянули зараз на себе збоку, враження було б не з приємних.

— А що? — спитав Гайдай.— Я відразу так не можу відповісти.