Чтение онлайн

Аб-мосе знову зібрав на бенкет старійшин каст Верхнього й Нижнього Єгипту, а перед гощенням запитав їх:

— Чи сподобався вам золотий Ра на міській площі? Старійшина касти жерців підніс молитовно руки долонями догори:

— Великий і вічний бог Денного світила, всеблагий і непереможний Ра-Амон, батько й цар богів небесних, земних і підземних! Схилімося перед сяйвом Амона-Ра!..

Під час обмивання ніг Аб-мосе мовив до старійшин:

— Пам'ятаєте оту велику й важку золоту мису, в якій ви мили ноги і в яку потім плювали?

— Для цього діла то була дуже добра річ! — відповів старійшина касти свинопасів.

Тепер тієї миси вже не було: старійшини обмивали ноги в глибокій срібній помийниці.

— З миси я звелів карбувальникові зробити божество, якому ви всі так щиро поклонялися, — сказав Аб-мосе.

Не дочекавшись відгуку, він пильно глянув на своїх збентежених гостей:

— Зі мною сталося майже те саме, що й з отією мисою... Колись я був простою людиною, як і ви. Тоді кожен мав право безкарно обтерти об мене руки й ноги. Тепер я ваш фараон, тож ви мусите шанувати в мені фараона. Хіба ж не самі ви посадовили мене на престол?

Старійшини стояли затамувавши подих. Розум молодого фараона вразив їх усіх. Першими стямилися старійшина жерців і старійшина воїв — двох найважливіших каст: обидва підступили на крок і впали перед фараоном долілиць.

— Богорівний, богорівний... — зашепотіли старійшини решти каст.

Отак почалося сорокатрирічне правління передостаннього єгипетського фараона, якого місцеві жителі називали Аб-мосе, а іноземці — Амасісом.

Ми з ним були однолітки. Коли йому минув дванадцятий рік, його прислали з Самосу до Лідії: в мого батька була найкраща в світі школа верхової їзди. Полікрат був середульшим сином самоського царя Еака, тож мій тато взяв його в наш дім, бо царевичеві не личило жити серед простих учнів.

По-грецькому я вже трохи вмів і тоді, тож коли тато підвів Полікрата до мене й порадив, щоб я подружив із ним, я спитав у самоського царевича:

— Ти можеш натягти отой лук?

На стіні висів круто вигнутий лук з рогів дикого бика-тура — подарунок моєму дідові од скіфського царя. Того лука міг натягти не кожен дорослий воїн. Полікрат був на вигляд кволий і не сягав мені навіть плеча, але його грецьке ім'я по-нашому означало «могутній», «багатосилий», через те я й запитав його про той скіфський лук.

Полікрат не відповів на моє запитання, а сам спитав мене:

— А ти вмієш?

Мій батько вирішив нас помирити й сказав:

— Дикий бик-тур дужчий за двадцятьох мисливців, але може загинути від однієї вправно пущеної стріли.

То була слушна відповідь. Батько мовби казав, що для царевича розум важливіший від сили, але для такої мудрості я ще був замалий, у дванадцятирічному віці людина понад усе шанує силу.

По-справжньому заприятелювати з Полікратом ми так і не змогли — він ніколи не забував про моє недостойне господаря насміхання з гостя. Полікрат завжди й в усьому намагався довести свою перевагу над учнями школи верхової їзди, особливо ревно пильнував за мною.

Його старання, звичайно, дали свій плід. Якщо Полікрат не міг перемогти силою, то йшов на все. Навіть на підступ. На змаганнях після третього року навчання сталось таке. В сідлі Полікрат тримався дуже добре, але й після цих трьох років не нагуляв собі зросту та ваги — так і лишився найменшим в усій школі, тож не мав сили пробити сулицею солом'яного мішка, що правив нам за ворога. Моя сулиця наскрізь прохромлювала мішок, іноді навіть вискакувала з того боку, а Полікратова ледве влазила до половини навершя й знесилено провисала ратищем до землі.

Ми з Полікратом були царевичі й мали змагатися між собою.

На перегонах наші коні в обидва боки бігли груди в груди, а коли підскочили до мішка, я щосили натяг повід і замахнувся сулицею. Але ще до кидка сулиці опинився на столоченій копитами землі.

Ну, а Полікрат спокійно встромив у ціль вістря своєї сулиці. Він переміг. Після змагань я оглянув збрую й виявив, що повід у мене був надрізаний ножем. Я ще не встиг охолонути після ганьби й спересердя кинув повіддя в ноги Полікратові, а він, не глянувши, сказав:

— Це діло рук Афіни Паллади. На вчорашньому жертвоприношенні я пообіцяв їй зайву телицю й попросив, щоб вона підтяла твоє повіддя. Чи, може, я мав просити Афіну скинути мене з сідла?

Можливо, Полікрат і молився Зевсовій доньці, але моє повіддя підтяв своїм ножем. Я й досі так думаю, хоч ми були п'ятнадцятирічними підсвинками й відтоді спливло стільки води...

Через два роки Полікрат поїхав додому на свій Самос, а напередодні ввечері зустрів мене в переходах нашого палацу й сказав:

— Ти, Крезе, ніколи не будеш царем Лідії.

Я тільки засміявся й нічого не відказав на його слова. Хіба міг самоський цар змагатися з царем такої могутньої держави, як Лідія! Років через тридцять після цієї розмови, коли по батьковій смерті я посів його престол, мені раптом забаглося завоювати Самос і всі інші острови понад берегами Малої Азії, та мова не про це.

Коли помер мій батько, на острові Самосі стався переворот: самосці скинули царя Еака й разом із синами прогнали його з острова. Еак незабаром помер, а Полікрат і його брати Пантагнот і Сілосонт поневірялись по егейських островах і служили різним тиранам, отже, Полікратові було не до Лідії та її нового царя.

Я потім довго нічого не чув про Полікрата. Згадав аж того дня, коли Кір захопив мою столицю, а мене вирішив скарати вогнем. Мені раптом пригадалась ота розмова з Полікратом, я тільки так ото покивав головою й сам собі кажу: «Полікрате, Полікрате, бачиш мене чи ні? Так ти й не встиг позбавити мене царства, тебе випередив перський цар. Ну, а твої, мабуть, і кісточки вже давно зітліли...»

А коли Кір передумав і вирішив подарувати мені життя, я знову почув про Полікрата.

Після моєї поразки минуло було років два чи три, коли Полікрат і його брати знову виринули на острові Самосі. По скиненні їхнього батька Еака остров'яни повернулися до демократії й утішалися нею кілька літ, але незабаром нові правителі погрузли в хабарях і злочинах, виборні судді могли безпідставно позбавити кого завгодно майна й навіть життя. Бідні ще дужче схудли, а в багатих ще дужче понабрякали животи, тож самосці навіть зраділи, побачивши синів скиненого царя.

Полікрат учинив змову. Йому нічого не варто було підняти всіх остров'ян; хоч у змовників було всього п'ятнадцять бойових обладунків, змовники перемогли.

Брати поділили між собою владу. Але незабаром тій владі мав настати край: на допомогу скиненим демократам поспішав мілетський тиран Арістагор з великим військом. Цей Арістагор свого часу скинув Еака й прогнав із Самосу всю його сім'ю, а тепер правив у Мілеті з ласки перського царя Кіра.

Полікратові та його братам не лишалося жити й кількох днів. Вони сіли на корабель і хотіли втікати до Спарти, але раптова буря потопила їхній корабель.