Золотий Ра
Шрифт:
Парміс прийшла в такому самому єгипетському покривалі, як і дружина царя, й це лише підкреслювало їхню рівність. Але якщо покривало Атосси нагадувало кольором перестиглий гранат, у Парміс воно було ніжно-персикове: Парміс тільки входила в дівочий вік.
— Дозволь глянути тобі в очі! — зустрів її Зопір. Це недозволене прохання було словами пісні. Парміс удавано злякалась і аж скинула руки:
— Як?!. — І мовби незумисне впустила кінці персикового покривала, на мить відкривши перед сином могутнього Багабухші свій лик. Це здавалося так природно, що ніхто й не запідозрив би дівчину в спробі зумисне порушити давній закон. Парміс мала в запасі чимало таких коників.
Зопір відчував себе на сьомих небесах, у думці дякуючи Мітрі та його батькові Ахурамазді. Витівка дівчини свідчила про те, що вона також не байдужа до Зопіра.
— Попрошу батька принести жертву Ахурамазді на вашому домашньому вівтарі!
Коли перс просив іншого перса принести жертву в його домі, то був натяк, що він хоче з ним породичатися. Він приводив до сусіда чорного барана, і якщо сусід виставляв для спільної жертви білу ярку, то можна було починати переговори про сватання та шлюб їхніх дітей.
— Довго доведеться чекати, — відказала Парміс. — До зими ще дуже далеко!
На зиму царський двір з літньої ставки в Парсастахрі перебирався до зимової столиці — Сус. А про який домашній вівтар Парміс можна було говорити в цьому Кіші, де цар іще так і не побував, хоча звідси було всього кілька годин дороги до клятого Вавілона!
Так Зопір знову повернувся під мури обложеного Вавілона ні з чим. Але побачене ним сьогодні обличчя Парміс не давало йому спокою. Наступної ночі Зопір побачив його вві сні, й відтак цей сон повторювався щоразу, тільки-но бідолаха засинав.
Зопір знову відпросився в батька й поїхав до Кіша, якісь злі духи-дайви мов тягли його туди, й він не мав сили їм опиратись. Переїхавши вище від Вавілона через Євфрат, він погнав коня доброю дорогою понад самим берегом, а сотня ратників з його тисячі «безсмертних» супроводжувала свого ватажка. Вздовж берега нескінченною вервечкою бігли йому назустріч пальми, а над головою його коня, незважаючи на шалену швидкість, неслася довгаста хмара комарів. Тільки-но Зопір напинав повіддя — комарі обсідали йому руки й вид. Низька долина була поцяткована великими й малими болотами — розсадниками комарів. Комарі тут літали навіть узимку: кілька років тому Зопір був у покірному тоді Вавілоні й знав це. Всі місяці облоги йому здавалося, що спочатку злий бог Анкра-Майнью створив комара, а вже потім добрий бог Ахурамазда — людину, хоча пророк Заратуштра твердив навпаки.
Парміс прийшла сьогодні в садочок із водограями з подругою, яка не показувала з-під намітки навіть очей, хоча сітка з чорного кінського волосу була ввесь час обернена до нього. Зопір не витримав і сказав Парміс:
— Нащо ти привела отого євнуха? Прожени його геть, інакше я зараз здеру з нього намітку й укорочу на голову!
Зопір відчував, що то дівчина, але йому ввірвався терпець. Годі з нього знущатися! Він крутнувся й швидко вийшов із садка, незважаючи на несміливі спроби Парміс його зупинити.
Надійшла й минула зима, про яку Парміс говорила як про щось дуже далеке в часі й просторі, на зиму царський двір їздив до Сус і перебував у палаці еламських царів, переможених ще Батьком персів Курушем, але Вавілон зброї не складав, через те царський двір виїхав і на це літо не до літньої столиці Парсастахри, а знову в той невеличкий Кіш. Коли вої вершили безсмертні подвиги під Вавілоном, вірні їхні дружини не могли сидіти в Парсастахрі й віддаватися лінощам у своїх домашніх садках. Ось чому двір царя Дар'явауша перебрався якнайближче до поля ратного.
Облога тривала вже майже рік, а кінця їй ніхто не бачив. Дар'явауш сподівався дарів покори від бунтівного вавілонського царя, але Нідінту-Бела не збиравсь присилати землю в золотому, а воду в срібному глечику, вавілонські вої стояли на мурах і кричали до перських воїв унизу:
— Чого ви тут стовбичите? Іншого діла нема? Повертайтеся краще до Персії та оріть свої нужденні нивки!
А якось один вавілонянин крикнув з бійниць:
— Ви тоді захопите наше місто, коли мулиці почнуть народжувати лошат!
Зопір саме був неподалік Халдейської брами й чув ці вигуки, але лише гірко посміхнувся й пішов до свого прохолодного повстяного шатра, бо весняне сонце безжально припікало, а пальмового гаю вже давно не було. Той вавілонянин казав правду. В Нідінту-Бели на кожну бійницю припадало по чотири мечі, це вже було відомо всякому персові: вавілонський воїн чергував коло своєї бійниці щодня по шість годин. Хлібом, за свідченням вивідників перського царя, повстанці запаслися на десять років, а воду брали з численних колодязів.
Настрій у Зопіра був кепський. Це кляте місто вони візьмуть, справді, лише тоді, коли мулиці почнуть жеребитися, подумав Зопір. Тобто ніколи.
Але на серці в Зопіра було важко не через це. Він не бачив Парміс від минулої осені, а навколо вже буяла квітами весна. Під час того дурного останнього побачення наговорив дівчині чимало глупства, крутнувся й поїхав назад під свій дурний Вавілон. Певно, злі дайви скаламутили його розум.
Зопір важко пережив цей час. Узимку раптом занедужав, а знахар випитав у нього всі таємниці й сказав, що це діло рук Ероса.
— Якого Ероса? — не зрозумів Зопір.
— Це маленький бешкетливий синок грецької богині Афродіти.
— Хіба я грек, яке їм діло до перса? — обурився Зопір.
— Той Ерос часом полює й за нашими! Як пустить отруйну стрілу — чоловік починає страждати й сохнути від кохання, хоча для перса це справжня ганьба. Коли перс вирішив одружитися, він просто засилає сватів, і ті купують для нього дружину. Жінка не гідна того, щоб істинний перс побивався за нею, адже вона йому раба. Так створив Ахурамазда! — закінчив знахар і молитовно здійняв руки до стелі шатра.
— А є зілля від отруйних стріл того грецького боженяти? — рішуче запитав Зопір, поклавши собі будь-що вилікуватись од тієї ганебної для істинного перса хвороби. Коли знахар непевно зітхнув, Зопір скинув із себе обшитий золотими бляшками черес: — Дам тобі за те зілля оце!
— Ну що ж, давай спробуємо... — сказав знахар і виважив коштовний черес у руках, але зрештою нерішуче повернув його власникові: — Як вилікую, тоді й даси...
Знахар узявся не на жарт лікувати враженого підступним грецьким боженям родовитого перса. Зопір також старанно виконував усі його вказівки, й хвороба почала поволі відступати. Царський двір переселився з маленького Кіша до розкішних Сус, а Зопір зі своєю тисячею «безсмертних» залишився під мурами Вавілона.