Чтение онлайн

— До Лесбосу — то хай буде до Лесбосу, — похмуро кивнув Гістіей.

Хоча Лесбос належав не до Іонії, а до Еоліди й не прилучився до повстання проти Персії.

Того ж дня Гістіей сів на купецьку дієру й з ходовим весняним вітром вирушив до Лесбосу; в столицю острова він прибув на п'ятий день.

Від Лесбосу він не чекав ніякого зиску, бо всі еолійці були слухняними рабами персів, але й не боявся, що вони видадуть його Артафренові, бо після зради мілетян та хіосців до всього збайдужів. Так, він узявся зовсім не за свою справу, ще замолоду мріяв підкорити Мілетові всю Елладу, азійське узбережжя та еллінські острови, хай спочатку навіть з ласки царя Дарія, а на старості раптом узявся піднімати еллінів на боротьбу проти того-таки царя. Й дуже правильно вчинили іонійці, що не повірили йому, бо чого б мали вірити вчорашньому перському лакизі!..

Гістіей мав у поясі кілька невеликих срібних зливків, за які найняв собі кімнату в старої самотньої вдови. Тепер він нікуди не виходив за межі її дворика, та й рана ще дуже боліла, тож довгими весняними вечорами лежав на застеленому солом'яною матою ослоні й думав нескінченну думу. Колись він був наймогутнішим і найбагатшим серед іонійських тиранів, а тепер позбувся всього на світі й став нікому не потрібним у цьому місті чужинцем-метеком, у якого навіть свого даху над головою нема.

Ця думка не виходила йому з голови всі напівсонні дні й нескінченні безсонні ночі. В перському золотому полоні він був не менш самотнім, але там його живила пекуча мрія — колись вирватися на волю й довести собі й іншим, що не даремно прожив своє життя.

Тепер він зневірився в собі й людях.

І тепер у напівсні й напівмаренні йому ввижавсь один і той самий образ: мілетський палац... Тієї збентеженої зимової ночі Гістіей був за сотню кроків од нього. Раніше, в перському полоні, намагався не думати про палац, бо не мав права розпорошувати думки та почуття на своє особисте, бо мусив думати про інших, про народ. А тепер тільки про палац і думав: про палац і про його мешканців. А тими мешканцями була дружина, донька й син. Чи не накапостили їм отой Піфагор та його прибічники, чи не видали перському цареві або царевому братові Артафрену?..

Від такого припущення на очі Гістіеєві мовби падала червона пітьма.

Ці думки та образи минулого терзали його доти, поки перед ним якось виник інший забутий образ — відпущеника Теодора.

Але то виявилось не образом, не плодом гарячкової уяви, бо хоча горб лишився горбом, але колись густа смолиста шевелюра тепер стала зовсім сива й рідка, а на полисілій маківці проступили сині рядки так старанно наколеної грамоти.

Коли Гістіей остаточно прийшов до тями, горбатий Теодор спитав:

— Ти пам'ятаєш, як скіфському цареві пощастило втягти всі скіфські племена у війну з персами?

Це здавалося безповоротно минулим і несуттєвим, було навіть трохи образливо, що Теодор міг тепер думати про таке; все старанно будоване й плекане впродовж усього життя завалилося й пішло прахом. Гістіей стомлено махнув рукою й відвиклим розмовляти голосом прорипів:

— Артафрен хвалився, нібито ти в них у полоні...

Тепер уже Теодор махнув рукою, але не тому що це здалося йому несуттєвим, а зовсім з інших причин. Про пережите свідчило раптом посивіле волосся, крізь яке на маківці тепер можна було прочитати колись так старанно сховану грамоту. Теодор удруге спитав:

— То ти не забувся, як скіфський цар підняв усі свої племена проти Дарія?

Нічого не забув Гістіей. Скіфський цар водив перське військо по землях всіх племен, які мимоволі мусили потім витягати мечі з піхов.

— Навіщо ти питаєш? — знизав він плечем.

Відчувши його небажання говорити, Теодор теж більше не згадав про це й словом і невдовзі пішов собі геть, а Гістіея знову розморило. В дворику за прочиненими дверима плаксивим і сварливим голосом гиркалися двоє вдовиних дітей, чиїх імен він не знав і не хотів знати, бо порвав усі сув'язі з життям.

Так він пролежав на солом'яній маті цілий довгий день і цілий вечір, а коли після півночі в Мітілені озвалися перші півні, якась невідома потойбічна сила звела його на ноги.

Гістіей спочатку й сам не второпав, що то за знак, але насилу діждався ранку, а вранці запитав у господині дому, чи не знає вона, де розшукати отого сивого горбатого чоловіка, що вчора приходив сюди.

— Я не цілий день була вдома й нікого не бачила, — відповіла вдова. — Може, діти бачили...

Вона привела дітей.

— Отой сивий горбатий дядечко? Він учора ночував у храмі Гестії! — похопився вперед найменшенький хлоп'ячок, який учора канючив щось у старшого плаксивим голосом.

Гістіей дав усім по срібному оболу на пиріжки, й коли діти привели горбатого чужинця, всадовив його на своє ложе й спитав:

— Можеш дістати тут бодай кілька суден?

Він був певен наперед, що питає свого відпущеника зовсім дурне й несусвітне, але той несподівано пішов зачинити двері, до яких заглядали дітлахи.

— Лесбосці дадуть тобі шість дієр і дві трієри, — мов про щось добре обом відоме, сказав він. — Але не тут, у Мітілені, бо перси знають число всіх тутешніх суден, а на острові Псарі.

— А воїв дадуть?

— Зголосилося триста добровольців.

— Може, й вони поведуться, як хіосці? — згадав Гістіей старе. Потім він подумав, що в зраді хіосців найбільше завинив сам, і з припізнілим подивом глянув на свого відпущеника, який за давністю років уже не був зобов'язаний в усьому сліпо коритися своєму колишньому господареві. До того ж тепер обидва були безправні чужинці й утікачі.

Лихоліття перевіряло людей на справжність.

— Ти вже намислив, як утягти еллінів у боротьбу проти персів? — спитав Теодор.

— Так само, як свого часу зробив це цар Скіфії.

— Тобто як?

Учора Теодор сам підохочував Гістіея згадати мудрість скіфського царя, а сьогодні щиро здивувався з того.

— Скіфський цар збудив своїх вогнем, а ми збудимо своїх голодом! — мов у лихоманці зблискуючи очима, вигукнув Гістіей.

Того самого ранку Теодор повів його до храму Гестії, звідки жерці таємно переправили їх на той невеличкий острівець Псару, що лежав ближче до Хіосу, але належав споконвіку Лесбосові.

Ціле літо на Псару прибували обіцяні Теодором та його друзями-жерцями добровольці, дехто був цілком озброєний, а дехто мав лише хламиду на лівому плечі.

В останній день боедроміона-місяця, коли літо вже дійшло кінця, Гістіей повів свої кораблі, обладнані й озброєні храмами острова Лесбосу, на північ, до Геллеспонту. Подолавши потім досить бурхливу в цю пору року Пропонтіду, кораблі ввійшли, долаючи сильну зустрічну течію, в Боспор. Ліворуч височіли мури Візантія, а праворуч — Халкедона. Колись це були дорійські колонії, вони визнавали верховну владу персів, але з минулої осені відкинулись од них.