Чтение онлайн

— Ви живете в цьому будинку сам? — запитав я, окинувши поглядом обстановку кухні, яка була зовсім не схожа на холостяцьку.

— Ні, у мене є дружина, Ірина. Позавчора я відправив її на тиждень погостювати у доньки й онучок. Відразу попереджаю, що вона не посвячена в мою підпільну діяльність, хоча здогадується про неї. Коли Ірина повернеться, постарайтеся поводитися якомога природніше. Я повністю ручаюся за її лояльність. Якщо вона зрозуміє, що ви не ті, кого з себе вдаєте, то не кинеться доносити на вас у царську охранку, а зробить вигляд, ніби нічого не помітила. Та все одно обережність не зашкодить.

За кілька хвилин, коли я вже пив каву, в кухні з’явилася Анн-Марі. На відміну від мене, вона швидко зорієнтувалася і відразу увійшла в роль: ввічливо привіталася з господарем, потріпала Рашелину чуприну із словами: „Привіт, доню“, потім узяла мене за руку й лагідно зазирнула мені в очі.

— Доброго ранку, любий.

— Здрастуй, Енні, — трохи сторопівши, відповів я.

А Руслан Ковальов задоволено кивнув:

— Бачу, місіс Престон-МакЛейн не матиме особливих проблем з адаптацією.

— Отже, так мене звати? — сказала Анн-Марі, влаштовуючись за столом. — Дуже непогано. А далі?

Пригощаючи її сніданком, Ковальов повторив те, про що вже встиг розповісти мені. Потім вручив нам підроблені арранські документи, тимчасові імміґраційні посвідки (справжнісінькі, за всіма правилами видані новоросійською владою) і лазерний диск, де були записані всі подробиці нашої леґенди.

Рашель уважно вивчила своє посвідчення особи і з сумнівом мовила:

— А чи не надто ви занизили мій вік? Ну нехай би вже вісімнадцять. Але сімнадцять, здається, замало.

— Якраз нормально, — сказав я. — У твоєму віці дівчата виглядають по-різному. Одні видаються старшими за свої роки, інші — молодшими. Ти будеш з молодих та ранніх.

— Окрім того, — додав Ковальов, — це дасть нам змогу влаштувати міс Рейчел до одного класу з юнаком, який нас дуже цікавить.

— А-а, — протягла Рашель. — Хай так. Сімнадцять — то сімнадцять. Доведеться прикидатися малоліткою.

— А ось мені додали майже три роки, — озвалася Анн-Марі. — Виходить, що я народила тебе в двадцять. Якраз нормально.

— І додаткові компліменти вам ґарантовані, — галантно зазначив Ковальов. — Тепер казатимуть, що ви виглядаєте молодшою за свій вік не на десять років, а на всі тринадцять.

У відповідь вона лише мовчки всміхнулася.

Після сніданку ми з Анн-Марі по черзі прийняли душ, переодяглися у все чисте (шафи в спальні були завбачливо укомплектовані різноманітним одягом наших розмірів), а потім разом із Рашеллю засіли за вивчення своєї леґенди і провели за цим заняттям увесь день, перериваючись лише на обід і вечерю. Наша історія, як і належало аґентам, була проста й нехитра, але ретельно розроблена. Навіть надто ретельно, враховуючи стислі терміни, в які її підготували. За обідом Анн-Марі висловила з цього приводу своє здивування, проте наш господар розставив усе на свої місця.

— Ми просто скористалися однією із заготовок, призначених для леґалізації чергових розвідників, — пояснив він. — Тільки й того, що трохи підправили ваші імена й додали до вашої сім’ї доньку.

Близько опівночі (доба на Новоросії триває двадцять п’ять з гаком годин) Рашель, усупереч її ж власному твердженню, що виспалася на кілька днів наперед, почала відчайдушно позіхати. Ми відіслали її спати, а за півгодини й самі вирішили, що на сьогодні досить. Попереду в нас було ще кілька днів на адаптацію, тож ми могли спокійнісінько відкласти заучування всіх дрібних фактів нашої біоґрафії на завтра.

Як і будь-якому нормальному подружжю, спати нам довелося в одній кімнаті й мало того — в одному ліжку. За минулий тиждень ми вже звиклися з цією думкою, проте, опинившись удвох у спальні, почувалися ніяково.

— Добре хоч ліжко велике, — сказала Анн-Марі.

— Так, це добре, — невпевнено погодився я.

Ми трохи помовчали.

— Гаразд, — озвалася Анн-Марі. — Зробимо так: ти перевдягнешся у ванній, а я — тут. Коли буду готова, покличу. Домовилися?

Я кивнув на знак згоди, дістав із шафи чорну шовкову піжаму й вийшов у ванну. Перевдягнувся, почистив зуби і став чекати. Невдовзі зі спальні долинув голос Анн-Марі:

— Можеш заходити, Стіве.

У кімнаті панував напівморок — верхнє світло було вимкнене, горів лише тьмяний нічний світильник. Анн-Марі лежала з правого боку ліжка, натягнувши ковдру майже під саме підборіддя. Я ліг зліва й втупився поглядом у стелю.

— Ти спиш на спині? — поцікавилася вона.

— Звичайно.

— Не хропеш?

— Поки ніхто не скаржився.

Пауза.

— Цікаво, — знов озвалася Анн-Марі, — ми щовечора будемо так бентежитись?

— Хтозна. Але сподіваюсь, що незабаром звикнемо один до одного.

— Як думаєш, коли?

— Усе залежить від… — Я затнувся.

— Від чого?

— Ну… від наших стосунків.

— Ага, — протягла вона. — Здається, я розумію, до чого ти хилиш.

Я зніяковів.

— Вибач, Анн… Енні, я не хотів тебе образити.

— Я не ображаюся. А ти справді хочеш мене?

— Якщо чесно, то не відмовився б.

— Чому?

— Ти дуже приваблива жінка.

— І цього для тебе досить?

— Зазвичай чоловікові цього цілком вистачає. Особливо коли він вільний.

— А ти вільний?

— Уже два роки.

— Я маю на увазі неформальні шлюбні зобов’язання.

— Тоді… тоді не знаю.

— Ти все ще кохаєш матір Рашелі?

— Може. А може, й ні. Не впевнений. Кохання взагалі дивна штука. Адже я кохав і свою першу дружину, проте розлучився з нею.

Анн-Марі перевернулася на бік, спиною до мене.

— Тобі легше, — сумно промовила вона. — А от я… Ти знаєш, що в мене був роман з Арчібальдом?

— Так, чув про це.

— У нас нічого не вийшло… Вірніше, не вийшло в Арчібальда. Врешті-решт він пішов від мене й незабаром одружився з Рітою. А я… — Анн-Марі гірко зітхнула. — Розумієш, після Арчібальда у мене не було жодного чоловіка. Жоднісінького. Аж сім років. Це жахливо, нестерпно, та я нічого не можу з собою вдіяти.

Ми замовкли. Я не знав, що відповісти на цей крик душі. Будь-які слова тут були б зайві.

Через кілька довгих хвилин Анн-Марі сказала:

— Ну гаразд, пора спати. На добраніч, Стіве.

— На добраніч, Енні, — відповів я.

Ще цілих півгодини я витріщався в стелю, аж поки заснув.

Призахідне сонце сховалося за хмарою, і на землю спала тінь. Зашарудівши листям у кронах дерев, подув прохолодний вітер. З мінарета найближчої мечеті гугняво заволав через гучномовець муедзин, закликаючи правовірних до чергового намазу. Ніби вторячи йому, здалека долинув передзвін, що сповіщав православних про початок вечірньої служби. За огорожею парку, широким проспектом мчали потоки автомобілів, тротуарами крокували перехожі, поспішаючи у своїх справах, у небі сновигали флаєри.