Чтение онлайн

Жодна турботлива й ніжна дружина, вихована бодай у найцивілізованіших умовах, не зустрічала свого чоловіка-воїна з таким хвилюванням, з яким Уа-та-Уа дивилася на Великого Змія делаварів, коли той цілий-здоровий сходив на борт «ковчега». Вона тамувала свої почуття, але радість палахкотіла в її темних очах і посмішка, що осявала гарні вуста, промовляла словами, які чудово розумів коханий.

— Ну, що там, Змію? — гукнув Непосида. — Які новини про водяних щурів? Чи показали вони зуби, коли ти кружляв біля їхньої нори?

— Мені не подобається та нора, — з притиском відповів делавар. — Надто тихо. Так тихо, що можна бачити тишу.

— Оце вже справді по-індіянському! Ніби що буває тихіше за цілковиту порожнечу! Якщо не маєш ліпших доказів, Гаттеру лишається тільки напнути вітрило й поснідати під рідною стріхою. А куди подівся мокасин?

— Ось він, — відповів Чингачгук, простягаючи здобутий трофей.

Придивившись до мокасина, Уа-та-Уа впевнено сказала, що він гуронський, бо на передку по-особливому розташовані голки їжатця. Гаттер і Непосида погодилися з нею. Але з цього ще не випливало, що власник мокасина засів у «замкові». Мокасин міг приплисти здалеку чи навіть спасти з ноги розвідника, який залишив будинок, виконавши певне доручення. Одне слово, мокасин нічого не пояснював, хоча й насторожував.

Проте цього було замало, щоб примусити Гаттера й Непосиду відмовитись од їхнього наміру. Вони знову розгорнули вітрило, і «ковчег» рушив далі в напрямку «замку». Вітерець ледь штовхав судно вперед, і це давало змогу якнайуважніше оглянути споруду зовні. Довкола панувала гробова тиша, й навіть не вірилось, що в будинку чи поблизу нього ховається бодай одна жива істота.

На відміну від Змія, чия індіянська уява ладна була вбачати якусь штучність у природній тиші, обидва блідолицих не передчували жодної небезпеки в спокійній непорушності, властивій неживим предметам. Адже все навколо дихало миром і спокоєм. День тільки-тільки починався, і сонце ще не зійшло над обрієм, але небо, повітря, ліси й озера були вже залиті тим м'яким світлом, яке сповіщає про скору появу великого світила. В такі хвилини все видно напрочуд ясно, повітря набуває кришталевої прозорості, хоч водночас барви здаються розведеними, пом'якшеними, обриси предметів тануть, і перспективи, мов непорушні моральні істини, розкриваються без будь-яких прикрас та фальшивого блиску. Одне слово, всі почуття набувають своєї первобутньої ясності й непохибності, так само як розум, коли він переходить з мороку сумнівів до спокою та миру незаперечної очевидності. Проте враження, що його здатен справити такий краєвид на людей з нормальним почуттям моральності, ніби зовсім не існувало для Гаттера й Непосиди. Зате делавар і його наречена, хоча й звиклі до чарівливості ранкових сутінків, не лишалися байдужими до краси цієї години. Молодому воїнові зажадалося миру, й ще ніколи в своєму житті він не думав так мало про воїнську славу, як тієї миті, коли разом з Уа-та-Уа зайшов до каюти, а баржа черкнулася бортом об край помосту. З цього мрійливого стану його вивів грубий Непосидин голос, що наказував йому згорнути вітрило й припнути «ковчег».

Чингачгук послухався. Поки він ішов на ніс баржі, Непосида вже скочив на поміст і притупував ногами, радіючи, що під ним, нарешті, «тверда земля». З властивою йому галасливістю й безцеремонністю він також доводив цим свою цілковиту зневагу до всього гуронського племені. Гаттер підтяг човника до носа баржі, збираючись відчинити ворота, аби заплисти в док.

Марч, що перший вискочив на поміст лише ради хвастощів, поторсав двері, ніби перевіряючи їхню міцність, а потім приєднався до Гаттера й почав вовтузитися з ним коло воріт. Хай-но читач пригадає: то була єдина дорога в дім, бо господар хитромудро загороджував вхід до свого житла, коли залишав його порожнім, а надто тоді, коли йому загрожувала якась небезпека.

Зійшовши в човна, Гаттер сунув кінець линви в руки делаварові й жестами показав, що той має припнути до помосту «ковчег» і спустити вітрило. Та Чингачгук не зробив цього. Він залишив вітрило на щоглі й, накинувши мотузяну петлю на одну з паль, дозволив баржі вільно пересуватись, аж поки вона стала так, що до неї можна було дістатися тільки човном або по верхівці палісаду. Цей маневр вимагав неабиякої спритності й, у всякому разі, його навряд чи пощастило б здійснити на очах готового до бою ворога.

Не встиг ще Гаттер розчинити ворота доку, як «ковчег» і «замок» опинилися на відстані десяти-дванадцяти футів одне від одного. Між ними стояв частокіл з паль. Баржа щільно притулилася до цих паль, і вони утворили своєрідний бруствер майже в людський зріст заввишки, який ховав ті частини судна, що не були захищені каютою. Делавар з великою втіхою подивився на цю несподівану оборонну споруду. Коли Гаттер нарешті загнав свого човника в ворота доку, молодому воїнові спало на думку, що якби його підтримувала дружня рука Звіробоя, вони вдвох могли б довгенько захищатися тут від будь-якого гарнізону «замку». Навіть тепер він чувся майже в безпеці й уже не так гостро тривожився за долю Уа-та-Уа.

Вистачило одного помаху весла, щоб провести човна від воріт до трапа під «замком». Тут Гаттер ще раз побачив, що все ціле-цілісіньке: ні висячий замок, ні ланцюг, ані засуви не були зняті чи пошкоджені. Старий вийняв ключа, відімкнув замок, зняв ланцюг і опустив трап. Непосида просунув голову в отвір і, вхопившись руками за краї люка, без найменших зусиль переніс своє могутнє тіло в кімнату.

Наступної миті його важчезні кроки вже залунали в коридорі, що розділяв кімнати батька й дочок. Тут Непосида дав собі цілковиту волю, радіючи з перемоги.

— Катай сюди, старий Томе! — загукав безтурботний лісовик з глибини дому. — В твоїх володіннях чистота й порядок. Вони порожні, мов горіх, що півгодини був у вивірчиних зубах. Делавар хвалиться, ніби він здатен бачити темряву. Хай іде сюди, тепер він зможе навіть помацати її.

— Там, де ти опиняєшся, Гаррі Непосидо, — заперечив Гаттер, просовуючи голову в люк, після чого його голос став долинати до слухачів, що зостались надворі, глухо й невиразно, — там де ти опиняєшся, тишу можна бачити й мацати, бо вона не схожа на жодну в світі тишу.

— Годі тобі, годі, старина! Лізь швидше сюди, повідчиняємо двері та вікна, щоб впустити трохи свіжого повітря. В скрутну годину люди швидко стають близькими друзями. Але твоя дочка Джудіт зовсім відбігла рук, і моя прихильність до твоєї сімейки здорово послабла після її вчорашніх вихваток. Якщо так піде й далі, то не встигнеш ти прочитати й десяти заповідей, як я чкурну на річку, полишивши тебе з твоїми пастками, з твоїм ковчегом і дітьми, з твоїми слугами й служницями, з твоїми волами й ослами, щоб ти сам захищався від ірокезів, як собі знаєш. Відчини оте віконце, Плавучий Томе, а я навпомацки пройду вперед та відчиню двері.

Настала хвилинна тиша, а далі щось глухо гепнуло, неначе впало важке тіло. Люте прокляття вихопилося в Непосиди, після чого весь будинок всередині раптом ожив. У значенні шуму, що так зненацька і — додамо ми — так несподівано для делавара порушив недавню тишу, важко було помилитися. Він нагадував боротьбу тигрів у клітці. Разів зо два пролунав індіянський бойовий клич, але одразу стих, неначе горлянки, з яких він виривався, ослабли або ж були кимось здушені. Далі знову почулась брутальна лайка Непосиди. Здавалось, ніби чиїсь тіла раз у раз падали на підлогу й миттю підхоплювались, продовжуючи боротьбу.

Чингачгук не знав, що йому робити. Вся зброя залишилася в «ковчезі». Гаттер і Непосида зайшли в будинок, не прихопивши своїх рушниць. А зараз ніяк було скористатися з них чи передати їх у руки господарів. Супротивники в буквальному розумінні слова опинилися в клітці; обставини склалися так, що не можна було ні потрапити в дім, ані вибратися звідти. До того ж присутність Уа-та-Уа в «ковчезі» сковувала дії молодого вождя, паралізувала його рішучість. Щоб позбутися принаймні хоч цього клопоту, він наказав дівчині сісти в вільний човник і плисти до Гаттерових дочок, які, нічого не підозрюючи, швидко наближалися до «замку». Так вона й сама б урятувалася, і попередила б своїх блідолицих подруг про небезпеку. Але Уа-та-Уа твердо й рішуче відмовилася слухатись його. В цю мить ніяка земна сила, окрім хіба що прямого фізичного насильства, не примусила б її залишити «ковчег». Роздумувати було ніколи, і делавар, не знаючи, як допомогти своїм друзям, перерізав линву й дужим поштовхом одігнав баржу футів на двадцять од паль. Тут він ухопився за весла й щасливо одвів «ковчег» у навітряний бік. Звісно, це сказано вельми умовно, бо ніякого вітру по суті не було й повітря ледь рухалось у невизначеному напрямку. Коли судно відпливло за сотню ярдів од помосту, індіянин кинув веслувати й негайно спустив вітрило. Джудіт та Гетті, нарешті, помітили, що в «замкові» не все гаразд, і зупинилися футів за тисячу на північ од нього.