Чтение онлайн

Птаха здогадалася, де вона. Біловоддя. Сюди всі безсмертні прагнуть потрапити, щоб пізнати істину. Але нікому це не вдається. Облетіла навколо дуба, не наближалася надто близько до нього. Могла нашкодити і Вічності, і собі. Опустилася на землю. Хотіла торкнутися рукою до Алатира. Чи насправді він такий гарячий, як про нього повідають, та й заразом хотіла перевірити себе. Але вчасно зупинилася на півдорозі. Бо якщо її сюди принесли напівмертвою, щоб врятувати від безвісті, то вже не для того, щоб вона зараз згинула. Чи була такою вже безгрішною, чистою, щоб не згоріти від доторку до каменя правічної мудрості, щоб прочитати його сторінки і пізнати їх? Ні, точно не була. Стриб, Мальва, Мара, Посолонь, світлі безсмертні, темні безсмертні, а ще світи, світи, світи… Ті, що від неї залежать, ті, від кого залежить вона, і багато, багато всього замішаного на ній, замішаного у ній. Чи стане ліпше комусь від того, що вона враз зникне назавжди, нехай натомість отримає велике знання від самого Творця чи навіть від Великої Берегині. Чи то добре знати все, тобто те, що знають вони? Зітхнула, відсахнулася від каменя. Вона і не хоче, для її душі ще зарано. Розвернулася і пішла геть. Камінь полегшено зітхнув. Робити вибір між всемогутністю та любов’ю так непросто.

«…І тут Зоря Червона прийшла до нас, як дружина благая, і дала нам молоко, щоб твердість і сила наша збільшилась вдвічі, бо Зоря звіщає Сонце…» — заспівав за спиною камінь. Птаха навіть не озирнулася на той спів, бо співало тільки в її голові, посміхнулася сама до себе. І встала мов вкопана. Камінь повернув їй сміх разом з другим життям, даючи ще один шанс на Безсмертя.

І знову йшла в бік білої води, не озираючись, не вдивляючись у небо чи під ноги. Птаха поверталася туди, де багато запитань чекають на відповіді, де ненависть та любов ходять, узявшись за руки, де її чекають і вірять у неї, де загублені шукають порятунку, а врятовані — мети. Вона поверталася. Бо з Біловоддя вело багато доріг, а в Біловоддя — жодної. Але той, хто приніс її сюди, знав таки дорогу, і вона відтепер, здається, також.

Третього дня Мальву розбудив знайомий запах, пахло по-домашньому затишком. Відкрила очі, біля неї сиділа жива-здорова Птаха і… О, диво! Посміхалася. Мальва кинулася їй на шию:

— Жива-жива! Пташечко моя люба! Він не вбив тебе.

Птаха гладила по голові Мальву, чуючи що та починає шморгати носом.

— Тихо-тихо, дівчинко! Бідна моя, намучилася. Я мушу просити пробачення за те, що раніше тобі все не розповіла. Якби то зробила скоріше, то, може, й нічого не трапилося. Якби я знала, то… — Учитель Посолонь переповів Птасі про те, якою втомленою, наполоханою, розгубленою, переляканою Мальва потрапила в Яроворот. — Чутки про мою смерть, Мальвочко, дуже перебільшені! Тихо! Не плач. Ти ж сильна дівчинка. Хіба сильні плачуть?

Мальва, шморгаючи носом, відповідала:

— Плачуть, Птахо, ще й як ті сильні плачуть, особливо тоді, коли надто довго були сильними.

— Розумниця! — Птаха посміхнулася на такі мудрі слова своєї учениці. — Ну, не плач, сильна моя. У нас багато роботи.

Мальва стривожено витріщилася на Птаху:

— Мене переслідують слуги Мора. Яроворот у небезпеці. Ми повинні і будемо захищатися! Еге ж?

Птаха підступила до круглого вікна. Подивилася на небо.

— Ану ходи сюди.

Мальва звелася з ліжка, чемно підійшла до Птахи.

— Глянь на небо, дівчинко. Нічого дивного не помічаєш?

Небо було волошкове, без натяку на хмари.

— Воно чисте, де ж поділися оті вісники-хмари? — Здивовано стенула плечима. — Ти уклала мир з ними, з ворогами, з тими, хто тебе ледве не вбив, але чому?

Птаха дивилася на Мальву сумно та трохи втомлено.

— Запам’ятай, сонечко. Поганий мир завжди ліпший, аніж добра війна. Але це, на жаль, тільки перемир’я. Темні вважають тебе своєю, по праву кровної належності, а тому…

— Офігіти! — невдоволено забурчала Мальва. — Я їм не знамено перемоги. Це ми ще побачимо.

Птаха в знак згоди кивнула і перевела розмову на інше:

— Як зараз чуєшся, Мальво, після Вчителевого трійла? Він гарно відновлює сили.

Дівчина показала великий палець догори.

— Тож все добре? Молодець. І минулі розчарування та страхи вже не здаються аж такими, що не виправляються?

Мальва хитро примружилася.

— Що ж, тоді обідаємо і вирушаємо з тобою туди, звідки вся ця історія почалася. Я ж обіцяла показати твою батьківщину. Можливо, там ти знайдеш відповіді на багато запитань, які тебе тривожать. Отож…

Птаха посміхалася. Мальва примружила праве око і попрохала:

— А можна з нами піде Остап?

— Не думаю, що це гарна ідея, — Птаха трохи розгублено відповідала. Посолонь розповідав, що саме спомин Мальви про Остапа привів її в Яроворот. Дременула вчасно, й темні на Магурі не змогли дівчину перехопити. А ще гора довго водила їх манівцями. А як вони думали? Магури своїх не зраджують. А згодом… Згодом Мальва ні на мить не відпускала від себе хлопця. Той три дні не відходив від ліжка дівчини. Остап — добра дитина, розумний, меткий, відданий, але чи пара майбутній безсмертній? Мине час, і Мальва його переросте, він стане їй нецікавим. Як тоді йому жити? Птаха ловила себе на думці, що переймається долею Остапа не менше, ніж долею Мальви. Вона знає його дуже давно і не зможе дозволити, щоб такій добрій дитині робили боляче. Навіть коли це робитиме Мальва. Вона ж сама втрапила в схожу халепу з тим нерівним коханням. Та якщо Остап з Мальвою зуміють і це перебороти, то Смерть здолати таки не втрафлять.

— Чому ні? Чому не можна? — Мальва з викликом дивилася на Птаху.

О, як вона нагадувала зараз Стриба. Спомин про обвуглену руку та біль всередині штрикали серце, як і спомин про того, хто її ледве не вбив. Розтоптане кохання залишилося там, на березі молочної ріки, витекло з неї цівочкою. Принаймні в цьому вона себе досить успішно переконала. І тому, коли пізніше розмовляла з Марою, то була спокійною і трохи байдужою. Мара чи не вперше в житті просила, навіть благала. І Птаха обіцяла подумати над проханням, наперед не сказавши ані так, ані ні. Бо, зрештою, все залежало від Мальви. Дівчина ж тим часом напосідала:

— Кажи правду, Птахо! — вимагала. — Чи не тому, що він простий смертний? А як же твій знаменитий вислів про рівність?

Ох, і намучиться вона з цією дівкою.

— Саме тому, Мальво, і не можна, бо Остап — смертний. Чи ти хочеш його погубити? Думаєш, легко смертним подорожувати за допомогою ключа? Він це вже раз робив, але чи ти запитувала його, що йому це вартувало? Вчитель Посолонь майже тиждень його виходжував. Остап заледве не помер.

Птаха говорила правду. Мальва відразу побачила по чистій хмарці над головою жінки. Та навіть не ховала від Мальви свої думки. Довіра мала бути взаємною.

Мальва тяжко зітхнула й іронічно просичала:

— А попрощатися з ним можна чи це також смертельно небезпечно для смертного?

Птаха, погоджуючись, кивнула. Що ж ти з нею вдієш!

Птаха, після того як забрала зі світу поляниць щойно народжене немовля, лишень одного разу повертала сюди. І зараз вони з Мальвою, вже дорослою, стоять біля кургану. То могила Верхи — висока, досконала, горда, як і годиться бути могилі доньки самої Цар-Матері. Сьогодні вони не застали на місці сарматське плем’я поляниць, ті пішли мандрувати своїм світом, творячи його таким, яким хочуть бачити, ніхто не говорить про правильність, вона тут ні до чого, тут має значення лишень одне — жити за власними законами, не торгуючи заради цього душею. Зовсім поруч знайома місцина для жертвоприношень. Та зараз жертовник мертвий. Пошматований, розбитий, майже знищений. Те, що залишилося від нього, валяється під ногами, поросле лишаєм та ковилою. Вже давненько на тому місці ніхто не приносив Великій Матері жодних жертв. Як не дивно, Верху поховали зовсім поруч зі старим жертовником. Як насмішка над дурними забобонами жриці.

Мальва підійшла впритул до кургану. Вона без пояснень Птахи багато розуміла. Бо то був її рідний світ і вона у ньому — своя. Мальва стала навколішки перед курганом. Враз важко зітхнула, схлипнула, втамовуючи сльози. «Чи не забагато води, як на пару днів, дівчино?» — сама себе запитувала. Птаха підійшла ззаду, поклала руку на плече:

— Нічого, Мальвочко, поплач. Вони, ці сильні жінки, також вміють плакати. Жінки мусять це робити, щоб залишатися жінками.

Після слів Птахи наче десь всередині щось надірвалося і задощило. Мальва впала обличчям у суху траву кургану. Запах ковили та полину огортав саваном. Вона жаліла матір, часи, віки, які їх розділяли, закони, за якими жили ті часи, вона жаліла своїх теперішніх батьків, яких мусила залишити, щоб не нашкодити, бо себе теперішньої вже боялася. Може, не так себе, як тих, хто має зараз до неї певний інтерес. Вона жаліла й себе, бо враз так сильно захотілося й далі залишатися сімнадцятирічною звичайною дівчиною, вже студенткою, майбутнім істориком, до того ж перспективною спортсменкою, яка подає величезні надії і навіть колись могла б стати олімпійською чемпіонкою. Вона жаліла Остапа, доброго, щирого, на якого так була схожа долею — він також втратив рано свій світ, батьків, виховувала та ростила його Птаха, і який собі на лихо зустрів її. Вона дивилася на Птаху і розуміла — кохати таких, як вони, — це і щастя, і велике горе. Мальва це прочитала в очах Птахи, коли та не захотіла брати в сарматський світ із собою Остапа. Одна її половина просто несамовито прагла стати такою досконалою, як вона, її теперішня Учителька, друга — навпаки, протестувала, воліючи не зважати ні на жодні закони чи приписи — воля у думках, почуваннях, бажаннях, мріях…