Проза

Жара выжимает последние капли пота, одежда пропитана солью, лица исполосованы ожогами. Но люди идут. Идут днем и ночью, боясь остановиться и отдохнуть, боясь ночевок и сна, боясь отстать друг от друга… Не жара страшит их. Их гонит враг. Жестокий, как волк, бесчисленный, как саранча. Аулы Великого…

– Ні, – сказав Ожогін, – ми не місцеві. – Довго жили в посьолку? – Не більше двох тижнів. – За цей час російська авіація бомбила Вільний? – Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол. – Ви росіянин? – Так, росіянин. – І ви? – звернувся Юргенс до Грязнова. – І я росіянин, – відповів…

- Не най­мич­ку-бо, та­ту, най­муть ма­ти, а ма­ти­муть мо­ло­деньку невісточ­ку, - ска­зав На­ум. - Не бре­ши-бо! бо бре­хать і в бу­день гріх, а в неділю то й уд­воє або і втроє гріх, - ска­зав по­важ­но батько. - Їй-богу, та­ту, я на­пи­тав собі мо­ло­ду. Мені здається, що во­на піде за ме­не…

Н а т а л к а. Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару. В о з н ы й. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть - теє-то як його - для любові ничтожні. Уязвленное частореченною…

Шевченко глибоко любив і цінив Пушкіна, Лєрмонтова, Щедріна, Гоголя. Так само тепло і любовно ставився він до декабристів. Шевченко був близький до гуртка «Современник», що об'єднував кращих представників російської революційної демократії — Чернишевського, Добролюбова, Салтикова-Щедріна та інших.…

- Коваля, кажеш? - озвався він. І глянув на свою ногу. Похмуро перевівши кілька разів погляд то на мене, то знов на свою ногу, він підступив ближче, схопив мене обіруч і перехилив якомога далі назад; його очі допитливо втупилися вниз на мене, а мої безпорадно втупилися вгору на нього. - Слухай-но…

- От і по­ган­шать! Ще що ви­га­дай! - А! по­га­на спра­ва, нічо­го й ка­зать! Талія роз­рос­тається… це зган­жу­ва­ло її пос­тать. Тре­ба шу­ка­ти же­ни­ха, бо за­си­диться. В нас і гро­шей є кільки ти­сяч кар­бо­ванців, а дівчи­на мо­же за­сидіться. Тре­ба на­пи­ту­вать же­ни­ха! - ска­зав о. Ар­темій…

— Де вони, ті студенти? — раптом пролізаючи до Домахи, глухо спитав дід, і полинялі очі його дивились гостро і люто. — Де? — хитнула головою Домаха.— Шукай їх! Ти його піймаєш. Там!.. — Де «там»? — У лісі, у чорта в болоті... — У чорта? Де ті студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили,…

- Які новини з гарячих точок світу? Посмішка. Я знав, що вона неправильно зрозуміє. - Ну, роботи так і не знайшла. Коли ж закінчиться це ходіння по муках? Мені вже вночі ввижається, як я на нескінченних інтерв’ю пояснюю, що це в мене за досвід роботи в компанії «Рекет консалтінг» і чому це мої рекомендації…

«Вербичка» — це в нас кафе в центрі, коло пошти. У нас тепер у місті все має легкі й веселі назви: кафе «Вербичка», ресторан «Марічка», магазин «Черевички». Очевидно, всім отим дядькам, які вигадували назви, не хотілося відстати від веселих вигадників, що назвали поїзд від Донецька до Києва «Вугольок»,…

Реновалес сердито відмахнувся від них і побіжним поглядом окинув великі декоративні полотна ротонди, що зображували війни XVII сторіччя *. Генерали з хвацько закрученими вусами і в капелюхах з пишними плюмажами керували битвою за допомогою коротенької палички, ніби диригували оркестром; з гори спускалися…

А у таборі — якби хтось зловив мене там, я був би уже мертвий. Після п'яти років у таборі я день за днем блукав лабіринтами вулиць і повторював подумки найкращі речення на випадок, якби мене заарештували: ЗАСТУКАНИЙ НА ГАРЯЧОМУ — проти цього звинувачення я вигадав собі тисячі виправдань й алібі. Мій…

В мире детства писательница не находит, да и не ищет обетованную землю. Ее «возвращение» вызвано не ностальгией, а «надеждой найти золотой ключик, который откроет дверь, ведущую к твоей основе, к тому, что было до тебя». И в надежде на это еще раз пройти путь из детства, проверяя его. Отсюда и интонация…

Черная кровь Из всего написанного люблю я только то, что пишется своей кровью. Фридрих Ницше. «Так говорил Заратустра» [1] Это произошло поздней осенью 1999-го. Шел третий год с тех пор, как я начал работать в Больнице. Я полнел, движения становились небрежными и медлительными, проблески…

* * * Как бы мне хотелось, чтобы это было началом: моя мать и эти колокола, Ева и Адам моего голоса, моих радостей и печалей. Но конечно же все это не так. У меня есть отец; и у матери моей он тоже был. И у колоколов… у колоколов тоже был отец. Ричард Килхмар, который однажды ночью 1725 года стоял,…

Сейчас все по-другому: другая жизнь, одиночество. Полное, тотальное одиночество. При живых близких, при любимом вроде мужчине. «Вроде» – точно сказано. Самой стало смешно. Вся моя жизнь – вроде. Вроде как есть, а на самом деле… Дочь. Моя дочь Ника. Она тоже, слава богу, есть! Господи, что за фраза…

Ив, моя сотрудница из FIB, сообщает, что фотограф хочет быстро переговорить со мной перед началом показа и что приехал кто-то там из прессы. – Удачи, девочки, – желаю я. – Держите класс, чувствуйте себя классными, ведь вы точно классные! – Кажется, одна из моделей вытаращила на меня глаза? Быстрый…

Как агентству удавалось находить такие таланты и позволять им развиваться, с годами не терять изюминки, а лишь увеличивать свою значимость и уникальность в глазах публики, для меня оставалось загадкой. Многие исполнители обычно появляются и исчезают, блистая лишь определённое количество времени, но здесь…

Чуть рассвело, я переместился в сад, велел подать шкатулку с записями, уже приведенными в относитель­ный порядок, и принялся думать, что им предпослать в объяснение. Впрочем, уместнее спросить, к кому мне с этими объяснениями адресоваться. Те немногие, для кого мои записки могли бы представлять интерес,…

Управившись с дневными заботами, он в одиночестве шагал домой, к себе в деревню, немного отстав от остальных. Может быть, в деревне его невзлюбили? Какое там! Для всей деревни, как, впрочем, и для имения, он был своим парнем, Миколюкасом. И никто не мог сказать, что Миколюкас хотя бы раз не согласился…