Чтение онлайн

Втрати білих частин були чималими – кілька тисяч осіб убитими і полоненими втратили оборонці Перекопу, Литовського півострова, Ішунських позицій, полягла значна частина корпусу І. Барбовича, якась кількість білих бійців була взята в полон. За зізнанням М. Фрунзе, втрати його частин в операції становили до 10 тис., високими були втрати махновців (решту яких, крім кількох сотень дивом уцілілих, винищили колишні союзники наприкінці листопада того ж року). Внаслідок грамотно проведеної Врангелем евакуації з Криму було вивезено і врятовано 145 693 осіб вояків і цивільних. Перестав існувати останній великий бастіон організованого Білого руху на території колишньої Російської імперії. Кримом прокотилася чи не найбільша хвиля масового червоного терору, жертвами котрого стали десятки чи навіть сотні тисяч людей.

Надзвичайно відома за радянських часів подія, на честь якої в СРСР називали дивізії та вулиці, випускали марки, а її закінчення стали вважати закінченням Громадянської війни (попри ще більш ніж рік завзятої боротьби більшовиків із власним народом на Тамбовщині, Україні, на Далекому Сході, у Сибіру та Кронштадті). Для сьогоднішніх прихильників лівих поглядів на території колишнього СРСР – як і раніше, остаточний тріумф радянського ладу та трудового народу, для правих – подвиг героїв Білого руху, що дав змогу врятувати величезну кількість невинних життів. Оригінальний варіант «альтернативної історії та географії» події містить відомий роман В. Аксьонова «Острів Крим» (1979). У сучасній Україні подія достатньо відома завдяки підручникам та публіцистиці.

1 жовтня 1928 р., УСРР, обговорювався на XVI конференції ВКП(б) у квітні, затверджений у травні 1929 р. на V з’їзді Рад у Москві.

Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Йосип Сталін, Гліб Кржижановський (1872–1959; соратник Леніна, один з авторів плану ГОЕЛРО, у 1921–1923, 1925–1930 рр. на чолі Держплану, один з головних авторів п’ятирічки, в 1929–1939 рр. віце-президент АН СРСР), Валеріан Куйбишев (1888–1935; у 1926–1930 рр. голова Вищої ради народного господарства, у 1930–1934 рр. на чолі Держплану, у 1927–1935 рр. член політбюро ЦК ВКП(б), один з авторів плану ГОЕЛРО і п’ятирічних планів, відданий сталініст), Станіслав Струмілін (1877–1974; видатний радянський економіст, викладач), перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова Раднаркому УСРР Влас Чубар.

У 1920-х рр. радянська економіка переживала підйом, пов’язаний із розвитком непу. 1926 р. було висунуто гасло «догнати і перегнати капіталістичний світ» за темпами розвитку промисловості, що мало на меті посилення обороноздатності країни у суцільному «ворожому оточенні». 1927 р. на XV з’їзді партії було ухвалено курс на створення достатньо гармонійного перспективного п’ятирічного плану, що передбачав пропорційний розвиток важкої, легкої промисловості і сільського господарства. Проте успіхи капіталізму, навіть почасти регульованого державою, не могли не тривожити частину радянських лідерів, які виступали за повну концентрацію влади над економікою країни в одних руках і побудову «планової», «безкризової» економіки. Головним прихильником збереження непівських принципів у цей час виступив Микола Бухарін, головним супротивником і прихильником негайної індустріалізації – Лев Троцький. Після розгрому троцькістів і усунення Троцького від влади 1927 р. Сталін, котрий раніше стояв на позиціях, близьких до бухарінських, радикально змінив свою точку зору. Перехід до форсованої індустріалізації відбувався в умовах жорстокої боротьби за владу між «групою Сталіна» та «групою Бухаріна» («правою опозицією»). Перемога першої, зняття Бухаріна і його прихильників 1929 р. з ключових постів означала кінець непу в промисловості.

Новий господарський рік почався 1 жовтня 1928 р., проте розробка першого в історії СРСР п’ятирічного плану (який мав прийти на зміну річним контрольним цифрам) тривала. Було створено два проекти (відправний і оптимальний), перший з яких ґрунтувався на постановах XV з’їзду, а другий (його авторами були діячі зі сталінського оточення) передбачав різке зростання капіталовкладень у важку промисловість. План, на відміну від наступних, спочатку ґрунтувавcя на принципах непу, що передбачали госпрозрахунок і т. ін. План було затверджено (в його «оптимальному» варіанті) на V з’їзді Рад у травні 1929 р. Особливості п’ятирічного плану для УСРР полягали в особливому місці республіки в сталінській індустріалізації: УСРР отримала понад 20 % капіталовкладень, тут почала формуватися нова промислова база СРСР, перш за все на основі важкої промисловості сходу і почасти півдня республіки. З 35 головних новобудов і масштабних реконструкцій підприємств по СРСР в роки першої п’ятирічки 12 розташовувалися в Україні (такі проекти ГОЕЛРО, як Дніпрогес, а також потужні новобудови 1930–1931 рр. – ХТЗ, Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь). Водночас будівництво в Україні не означало занепаду старої металургійної бази країни на Уралі – з 1930 р. там побудовано кілька потужних підприємств. Спочатку п’ятирічка не передбачала прискореної колективізації, надфорсованих темпів промислового розвитку. Проте в ході її виконання успіхи першого року призвели до «запаморочення» радянського керівництва і особисто Сталіна, який почав підганяти економіку директивами. Гасло «п’ятирічка за 4 роки», ударницький рух, «корінний перелом» у справі колективізації – все це призвело до вкрай неоднозначних наслідків першого в історії СРСР п’ятирічного плану, який було оголошено виконаним 1933 р.

Під час виконання п’ятирічки виникла паливна і транспортна криза, велика нестача металів. Попри гучні заяви керівництва, план повністю виконаний не був. Проте успіхи не могли не вражати – в СРСР було збудовано близько 1,5 тис. нових промислових підприємств, у тому числі близько 400 в Україні, де також запрацював Дніпрогес та низка менших електростанцій, з конвеєра ХТЗ зійшов перший трактор, з’явилося комбайнове та гірниче машинобудування, налаштовувались перші черги металургійних заводів-гігантів, що запрацюють на повну потужність протягом наступної п’ятирічки. Будівництво нових заводів вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, внаслідок чого її промисловий потенціал 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. Проте виконання першої п’ятирічки відбувалося коштом власного населення, одночасна суцільна колективізація і перекачування коштів з пограбованого державою села в промисловість викликали в СРСР та Україні тривале та різке зниження життєвого стандарту абсолютної більшості громадян країни. Цю тенденцію було почасти подолано в наступні роки, але життєвий стандарт у СРСР порівняно з країнами Заходу залишався навдивовижу низьким. Загалом протягом першої п’ятирічки була створена радянська економічна система з усією своєю позитивною і негативною специфікою в такій формі, у якій вона зберегалася до розпаду СРСР.

Оспівана в СРСР та добре відома сьогодні в Україні подія, далекосяжні наслідки якої дотепер важливі для життя багатьох наших громадян. Відзначена в сотнях художніх творів, пам’ятників, святкувань радянської доби, але найбільш вражаючим пам’ятником тій епосі є сотні мертвих або перепрофільованих підприємств сучасної України – свідків важкої «промислової весни» могутньої імперії, що навіки канула в Лету.

29 січня – 3 лютого 1929 р., Відень.

Євген Коновалець (1891–1938; полковник і один із провідних лідерів «наддніпрянських» січових стрільців, відзначився в бойових діях 1918–1919 рр., 1921 р. очолив УВО, з 1927 р. на чолі Проводу українських націоналістів, з 1929 р. на чолі ОУН, співпрацював з кількома європейськими спецслужбами, зокрема литовською і німецькою, творець агентурної сітки ОУН, убитий у Роттердамі радянським агентом П. Судоплатовим); Микола Сціборський (1898–1941; головний ідеолог ОУН, талановитий публіцист, автор теорії «солідаризму» і корпоративного державного устрою, заступник Є. Коновальця, з 1940 р. в ОУН(М), убитий 1941 р.); Володимир Мартинець (1899–1960; здібний публіцист, член Верховної команди УВО в 1927–1933 рр., секретар і член Проводу українських націоналістів, головний редактор часописів «Розбудова Нації» і «Сурма», потім – «Українського слова»); Дмитро Андрієвський (1892–1976; східняк, інженер, прихильник УНР, в ОУН керував питаннями зовнішньої політики, публіцист); Дмитро Демчук (1895–1963; сотник армії УНР, провідний діяч Легії Українських Націоналістів, обраний до складу Проводу українських націоналістів, фінансовий референт ПУНу, в 1945–1955 рр. в’язень радянських таборів); Юліан Вассіян (1894–1953; публіцист, філософ, один з ідеологів ОУН); Микола Капустянський (1879–1969; східняк, ветеран Російсько-японської і Першої світової воєн, офіцер царської армії, згодом армії гетьманату та генерал-хорунжий армії Директорії, один із лідерів УВО, керував підготовкою вояків ОУН, після 1940 р. на боці ОУН(М)); головним суддею ОУН обрано Макара Кушніра (1890–1951; східняк, політичний діяч і журналіст, дипломат, організатор пропагандистської роботи); головою Проводу ОУН на західноукраїнських землях було призначено Зенона Пеленського (1902–1979; видавець, політичний референат ОУН, співзасновник УГВР, у 1955–1967 рр. член редакції «Радіо Свобода»); його помічником призначено Степана Ленкавського (1904–1977; один із головних ідеологів ОУН, з 1941 р. референт пропаганди ОУН(Б), автор «Десяти заповідей українського націоналіста»); 1930 р. Крайовий провід очолив Юліан Головінський (1894–1930; офіцер УГА, активний член і один із лідерів УВО, вбитий польськими поліцейськими).

Також значне місце посідали Роман Сушко (1894–1944; ветеран УСС, відіграв важливу роль у перемозі Директорії наприкінці 1918 р., двічі був комендантом УВО, вбитий агентом НКВС 1944 р.); Омелян Сеник (1891–1941; один із провідних діячів УВО, член Проводу ОУН, питання про його відставку за звинуваченням у зраді стало приводом для розколу ОУН 1940 р., убитий 1941 р., можливо, радянськими агентами чи членами ОУН(Б)); Ріхард Ярий (1898–1969; один із головних військових помічників Є. Коновальця, вкрай спірна постать – агент абверу, а може, і радянських спецслужб).

Створення ОУН відбулося в час, коли перспективи української справи в еміграції виглядали малообнадійливими. На українських землях під владою Чехословаччини, Польщі та Румунії українські суспільно-політичні і громадські організації у переважній більшості, за винятком Української військової організації (УВО), схилялися до легальної діяльності на засадах парламентаризму, що нерідко набувало форм фактичної співпраці з чужими режимами на українських землях. У радянській Україні будь-які спроби антибільшовицької національної діяльності жорстоко придушувалися.

Не було згоди і в емігрантському середовищі українства. Провалювалися одна за одною спроби об’єднання еміграції, представленої симпатиками УНР, гетьманату, анархістськими колами. Як показали дискусії під час організації в червні – вересні 1926 р. Українського національно-політичного об’єднання за кордоном (УНПО), розбіжності в поглядах були занадто великі. 1925 р. у Чехії М. Сціборський створив Легію українських націоналістів (ЛУН), її лідер закликав до «активної боротьби з окупантами – Москвою, Польщею, Румунією», для чого він спробував об’єднати радикальну студентську молодь і емігрантів-гетьманців. До складу Легії увійшов навіть нечисленний Союз українських фашистів на чолі з Леонідом Костарівим та Петром Кожевниковим (згодом вони стануть співзасновниками ОУН, але невдовзі будуть виключені з неї через шпигунство на користь Німеччини та Італії). Проте ядром майбутньої організації стала Українська військова організація на чолі з харизматичним Євгеном Коновальцем. Близькими за ідейними постулатами до Легії та УВО були студентські групи (Група студентської національної молоді на чолі з В. Мартинцем та Ю. Вассияном, а також братом Є. Коновальця Мироном, Союз української націоналістичної молоді на чолі з С. Охримовичем, С. Ленкавським та Б. Кравцівим). 1927 р. у Берліні відбулася Перша конференція українських націоналістів, учасники якої поставили перед собою завдання консолідувати українські сили в еміграції й Україні. На конференції було ухвалено рішення про створення Проводу Українських Націоналістів (ПУН) для координації діяльності націоналістичних організацій. Було також засновано офіційне видання ПУН журнал «Розбудова нації». У квітні 1928 р. в Празі відбулася Друга конференція українських націоналістів, на якій було ухвалено рішення про проведення в наступному році Конгресу українських націоналістів.