Чтение онлайн

28 січня – 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся І Конгрес, або І Великий збір ОУН. У його роботі взяли участь 30 делегатів і гостей. Серед них від ЛУН було 10, від Української військової організації (УВО) – 5, від Групи української національної молоді – 3 і від Союзу української націоналістичної молоді – 2 делегати.

Збір ухвалив низку постанов про створення та устрій ОУН, її мету і завдання, обрав керівні органи. Очолив провід ОУН Є. Коновалець, його заступником став М. Сціборський, секретарем – В. Мартинець. Членами ПУН були обрані: Д. Андрієвський, Д. Демчук, Ю. Вассиян, М. Капустянський, П. Кожевников, Л. Костарів. Головним суддею ОУН став М. Кушнір, головним контролером – Я. Моралевич. Через деякий час Л. Костарів і П. Кожевников були виведені зі складу ПУН і виключені з членів ОУН. На захист Кожевникова раптово виступив Д. Донцов, що стало однією з причин його фактичного відходу від ОУН, хоч організаційно він ніколи не був пов’язаний з нею. У складі проводу створювались референтури: організаційна, політична, військова, ідеологічна, пропаганди, зв’язку, фінансів, секретаріат. Великий збір заявив, що ОУН не буде обмежувати свою діяльність якоюсь конкретною територією, а прагнутиме опанувати всі українські терени та ті землі, де мешкають українці. ОУН проголошувала, що вестиме «політику всеукраїнського державництва» і протистоятиме всім партійним і класовим угрупованням українства. У постановах Великого збору український націоналізм охарактеризовано як духовний і політичний рух, а українську націю як «вихідне заложення кожної чинності та цільове призначення кожного прямування українського націоналізму». І Великий збір заклав основи організаційно-територіального поділу ОУН як в Україні (ЗУЗ), так і за її межами. На рідних землях територіальна структура ОУН складалася з країв і округ, в еміграції – з теренів і держав, які ділилися на відділи.

Утворення ОУН стало помітним кроком на шляху становлення українського націоналістичного руху XX ст. Водночас схильність багатьох засновників організації до тоталітарних ідеологій, «вождизму» пізніше дасться взнаки як самій організації, так і її симпатикам, героям і жертвам.

Добре відома в Україні подія (відображена в публіцистиці, художній літературі, засновникам ОУН встановлено кілька пам’ятників у західних областях України. Водночас сприйняття ОУН у різних частинах України і тим більше в сучасній Росії дуже відрізняється – від палкого захоплення до ненависті й демонізації, що провокує конфлікти й сьогодні.

Кінець 1929–1930 рр., вся територія УСРР.

Відповідальність несе особисто Йосип Віссаріонович Сталін. Відповідальним за колективізацію був призначений нарком землеробства СРСР Яків Аркадійович Яковлєв (Епштейн, 1896–1938 рр., у 1920-х рр. на різних партійних посадах в Україні, один з організаторів УСРР, активний борець із релігією, член ЦК ВКП(б), у 1929–1934 рр. нарком землеробства СРСР, очолював комісію Політбюро ЦК ВКП(б) з питань колективізації, що розробила її графік, репресований).

В Україні політику здійснювали перший секретар ЦК КПУ Станіслав Косіор (1889–1939; один з організаторів КП(б)У, у 1928–1938 рр. перший секретар ЦК КП(б)У, один із головних організаторів голодомору і репресій в Україні, репресований), Влас Чубар (1891–1939; з 1920 р. голова Української ради народного господарства, у 1923–1932 рр. голова Ради народних комісарів УСРР, один із головних організаторів голодомору і репресій в Україні, з 1932 р. заступник голови Раднаркому СРСР, 1937 р. нарком фінансів СРСР, репресований), безпосередньою організацією репресивних заходів проти «куркульства» займався Всеволод Балицький (1892–1937; у 1923–1931 рр. голова ДПУ УСРР і одночасно повпред ОДПУ СРСР, у 1924–1930 рр. нарком внутрішніх справ УСРР, один із головних організаторів масових репресій і голодомору в Україні, розстріляний у ході сталінських чисток).

Після провалу спроб примусової колективізації (коли масово провадилося і розкуркулення з розподілом вилучених земель або створення на їх основі радгоспів) у часи військового комунізму більшовицька влада зробила перерву в цій нелегкій справі. У 1920-х рр. точилися гострі дискусії щодо термінів, форм та методів колективізації сільського господарства в СРСР. Після початку згортання непу внаслідок гострої кризи хлібозаготівель та початку розгрому політичної опозиції Сталіним ситуація змінилася. 7 листопада 1929 р. у газеті «Правда» була опублікована стаття Сталіна «Рік Великого перелому», в якій 1929 р. було оголошено роком «корінного перелому в розвитку нашого землеробства». Ця стаття визнана більшістю істориків відправним моментом «суцільної колективизації». Виступаючи на конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р., Сталін заявив про те, що необхідним для сільського господарства заходом є масове розкуркулення та створення великих колективних господарств – колгоспів і радгоспів.

Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) Ухвалив постанову «Про підсумки і подальші завдання колгоспного будівництва», в якому було поставлено завдання в основному завершити колективізацію до кінця п’ятирічки (1932 р.). Було ухвалено рішення направити в колгоспи на постійну роботу 25 тис. міських робітників для керівництва новоствореними колгоспами і радгоспами (фактично їх кількість згодом зросла до 73 тис.) 30 січня 1930 р. було ухвалено постанову ЦК ВКП(б) «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (куди входила і Україна), що поділило куркулів на три категорії і допускало для першої, що найбільш активно протидіяла колективізації, не лише виселення до Сибіру, але й розстріл. Виселенню у віддалені місця з конфіскацією майна підлягали куркулі другої категорії і навіть так звані «підкуркульники», тобто середняки і бідняки, що не підтримували колгоспів (у результаті в окремих селах частка розкуркулених сягнула 15 і більше відсотків). Виселених на спецпоселення, як правило, кидали напризволяще без будь-якої допомоги. Куркулі, віднесені до третьої категорії, як правило, переселялися всередині області або краю.

1 лютого 1930 р. РНК СРСР і ЦВК СРСР видали постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичного перевлаштування сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством», яка скасовувала право на оренду землі і використання найманої праці в одноосібних селянських господарствах. 4 лютого 1930 р. була видана секретна інструкція Президії ЦВК СРСР «Про виселення і розселення куркульських господарств», і згідно з наказом ОДПУ № 44. 21 від 6 лютого 1930 р. почалася операція з «вилучення» 60 тис. куркулів «першої категорії». Нарешті спільною постановою РНК СРСР № 90 і ЦВК СРСР № 40 від 13 листопада 1930 р. «Про недопущення куркулів і позбавленців у кооперацію» було заборонено будь-яку кооперацію, включаючи членство в колгоспах, для осіб, що мають статус куркуля. Для проведення розкуркулення залучалися «соціально близькі бідняки», зацікавлені в розподілі майна розкуркулених.

У березні 1930 р. досягнутий такими заходами рівень колективізації був оголошений як 50 % по країні. Безліч колгоспів розвалювалися відразу ж після створення, призводячи до масової загибелі худоби. Небажання вступати в колгоспи також спричиняло масовий забій худоби, приховування зерна, скорочення посівів. Постачання продовольства в міста катастрофічно впало. Насильницькі хлібозаготівлі, що супроводжувалися масовими арештами і розоренням господарств, призвели до небаченої з 1921 р. хвилі виступів селян. У 1930 р. в СРСР було зареєстровано 1642 масових селянських виступи, в яких взяли участь до 800 тис. осіб. В Україні в цей час хвилюваннями була охоплена більш ніж тисяча населених пунктів. Відділ центральної реєстратури ОДПУ у довідці про виселення куркулів з початку 1930 р. до 30 вересня 1931 р. визначав число «спецпереселенців» – 517 665 сімей, 2 437 062 особи, з них з України вивезено не менш ніж 100 тис. родин (до 600 тис. осіб), виселено в рамках республіки ще 100 тис. родин. Результатом стала дезорганізація сільськогосподарського виробництва в республіці та країні. У березні 1930 р. Сталін був змушений опублікувати програмну статтю «Запаморочення від успіхів», у якій засуджулося порушення принципу добровільності при вступі до колгоспів і пояснювалося, що «ліві загини» допускаються місцевими керівниками. На місця була направлена урядова директива про пом’якшення курсу на колективізацію. Але ці «засудження перегинів» були лише ширмою пропаганди.

Чудово відома на всьому колишньому пострадянському просторі трагічна подія, котра зачепила мільйони людей і, зокрема, назавжди змінила обличчя українського села. Жертвам колективізації та розкуркулення встановлено низку пам’ятних знаків, річниці події супроводжуються гострими дискусіями в ЗМІ, Інтернеті з представниками сталіністського напрямку в громадській думці України.

9 березня – 19 квітня 1930 р., оперний театр Харкова, Україна.

Процес курирував голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький, головував на суді Антон Приходько (1891–1938; у 1922–1926 рр. повноважний представник УСРР у Москві, згодом у Празі, генеральний прокурор УСРР, 1934 р. заарештований, 1938 р. розстріляний); найпомітнішою особою серед «громадських обвинувачувачів» був Панас Любченко (1897–1937; колишній член УПСР, згодом УКП, у 1927–1934 рр. секретар ЦК КП(б)У, з 1933 р. перший заступник голови Раднаркому УСРР, з 1934 р. голова Раднаркому УСРР, з 1934 р. член Політбюро ЦК КПУ, один із головних організаторів голодомору, покінчив життя самогубством перед арештом органами ДПУ).

На лаві підсудних опинилися 45 осіб, серед них варто виділити академіка Сергія Єфремова, Володимира Чехівського (1876–1937; член УСДРП, у 1918–1919 рр. прем’єр-міністр і міністр закордонних справ УНР, 1921 р. один із засновників УАПЦ, християнський соціаліст, розстріляний), Андрія Ніковського (1885–1942; був членом ТУП і згодом УПСФ, редактор газети «Нова рада», 1918 р. голова УНС, 1920 р. міністр закордонних справ в емігрантському уряді УНР, 1923 р. повернувся в Україну, після справи СВУ звільнений 1938 р., помер у Ленінграді під час блокади), видатних істориків Йосипа Гермайзе (1892–1958; був членом УСДРП, професор Київського інституту народної освіти, помер у таборах) та Михайла Слабченка (1882–1952; академік ВУАН, професор Одеського інституту народної освіти, спеціаліст з української ранньомодерної історії, після поцесу СВУ ще кілька разів репресований, помер у злиднях), письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (1868–1941; поетеса, драматург, перекладач, активна учасниця жіночого руху, відповідно донька і племінниця двох українських класиків – М. Старицького та М. Лисенка, померла на засланні), ключовим звинувачуваним був також Микола Павлушков (1902–1935; племінник С. Єфремова, студент Київського інституту народної освіти, призначений слідством на роль керівника Спілки української молоді, видав органам щоденник дядька, каявся і визнавав провину, відправлений на Соловки, 1937 р. розстріляний).