Чтение онлайн

Яке видовище! Як його описати? Як відтворити подобу цих дерев, цих підводних бескидів з темним, суворим підніжжям, з верхівками, що їх осявала багряна заграва? Ми видиралися на скелі, і вони зразу за нами завалювалися, глухо гуркочучи. Обабіч зяяли темні галереї, де губився погляд. А там одкривалися широкі галявини. їх ніби розчистила людська рука; здавалося, перед нами от-от вигулькне якийсь із мешканців цієї підводної країни.

Капітан Немо ішов не зупиняючись уперед. Мені не хотілося відставати. Я поспішав за ним. Палиця дуже мені помагала. Один необачний крок на вузькій стежці, що вилася над самісіньким урвищем, міг коштувати життя. Проте я ступав сміливо, голова мені не наморочилась. Перестрибував глибочезні ущелини. Перед такою прірвою між крижаними шпилями наземних гір я конче б одступився. А тут, навіть не дивлячись під ноги, переходив кладками з крихких стовбурів темні безодні і милувався на дику красу цього краю. Велетенські скелі стояли навкісне на своїх поточених обніжжях, ніби нехтуючи закон рівноваги. Між кам'яних заломів росли високі дерева. А далі бовваніли природні вежі, підтяті й нахилені під таким кутом, що суперечить законам тяжіння, непорушним на землі.

Я й сам-бо відчував, як легко рухатися в щільній масі води: навіть у важкому скафандрі, в мідному шоломі й чоботях на свинцевій підошві вилазив на стрімкі скелі з легкістю сарни!

Гаразд розумію, що моя розповідь про цю прогулянку може видатись за байку. Одначе неймовірні події відбувалися насправді. Я не марив. Я все те бачив, все пережив!

По двох годинах мандрів ми перейшли лісову смугу, і за сто футів над нашими головами звівся шпиль гори, від якого падала тінь на протилежний освітлений схил. То тут, то там виднілися скам'янілі, химерно зсудомлені кущі. Зграї риб кидалися врозтіч з-під наших ніг, неначе наполохані птахи з високих трав. Скелястий масив помережано непрохідними тріщинами, глибокими печерами, бездонними урвищами; з їхньої глибини линуло якесь страшне шемрання. Серце мені холонуло, коли зненацька заступали нам дорогу жахливий мацак або страхітлива клешня, що з шурхотом втягувалась у темну розколину. Міріади світляних цяток блимали в пітьмі. То були очі величезних ракоподібних тварин, що ховалися по своїх норах, морських раків-велетів, які з металічним гримотінням, ніби алебардисти, совгали клешнями, велетів крабів, що стояли на своїх лапах, неначе гармати на лафетах, і страхітливих восьминогів, мацаки яких звивалися, ніби гадючий клубок.

Що воно за світ, моторошний і незбагненний? До якого ряду відносяться ці безхребетні, котрим скелі правили за другий панцер? Як природа могла знайти таємницю їхнього рослинного існування? Скільки віків існують вони в найнижчих шарах океану?

Я не міг зупинятися. Капітан Немо, звиклий до цих страхіть, не звертав на них уваги. Ми дійшли до першого нагір'я, де на мене чекали інші несподіванки. Тут височіли мальовничі руїни, які свідчили про людську руку. З камінного хаосу проступали невиразні обриси храмів, палаців, що їх заклечали тварини-квіти, повили ламінарії й фукуси.

Чи не був це материк, якого поглинула вода за давніх катаклізмів? Який будівничий витесав ці скелі, ці брили на кшталт долменів, гробниць доісторичних часів? Куди я потрапив, куди провадила мене фантазія капітана Немо?

Я хотів спитатися, але не міг. Зупинив його і схопив за руку. Але капітан кивнув на вершину гори, ніби сказавши: «Вперед! Вперед! За мною!»

Зібравшися на силі, я пішов за капітаном. Незабаром ми видряпалися на шпиль, що здіймався метрів на десять над скелями.

Я озирнувся туди, звідки ми прийшли. Схил сягав семисот — восьмисот футів од рівня морського дна. А з того боку гора була вдвоє вища; вона здіймалася прямовисно над цією глибокою западиною Атлантичного океану. Мій погляд сягав далеченько й охоплював широкий осяйний простір. Гора, на якій ми стояли, була вулканом. Футів за п'ятдесят од шпиля, мішма з уламками каміння й жужельного дощу, з широкої пащі кратера хлюпали потоки лави й вогненним каскадом ринули по схилах у лоно вод. Вулкан, ніби велетенський смолоскип, осявав рівнину аж до обрію.

Я сказав, що підводний вулкан викидав розтоплену лаву, а не полум'я. Полум'ю необхідне повітря, насичене киснем, у воді не може бути полум'я. Але струмені лави, розпеченої добіла, торкаючись води, обертали її на пару. Газ тут же розсівався, а потоки вогненної лави котилися до підніжжя гори, точнісінько як виверження Везувію.

Перед моїми очима лежало мертве, спустошене місто, — сплюндровані будівлі з проваленими дахами, руїнами храмів із потрісканим склепінням, поваленими колонами, що й досі зберігали ознаки гармонійних пропорцій тосканської архітектури. Далі — рештки величезного водогону; а там стримів замулений акрополь, подібний до Парфенона 72; ще далі видніли сліди набережної, рештки колишньої гавані — притулок давніх торговельних суден і військових трирем; а вдалині — довгі ряди зруйнованих будівель, смуги пустельних вулиць, справжні Помпеї 73, поглинуті водою і з капітанової ласки відкриті моїм очам.

Де я? Де? Мені кортіло будь-що це взнати, хотілося спитатись у капітана, я ладен був зірвати з голови шолома!

Але капітан Немо підійшов до мене і, піднявши кавалок крейдяного каменя, написав на чорній базальтовій стіні одне слово:

Блискавкою сяйнуло мені в голові! Атлантида! Атлантида Платона! 74Материк, що його існування заперечували Оріген, Порфирій, Ямбліх 75, Д'Анвіль, Мальт-Брен 76, Гумбольдт, уважаючи історію його загибелі легендою! Атлантида, що можливість її існування припускали Посідоній, Пліній, Амміан, Марцеллін, Тертулліан 77, Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффон, Д'Авезак! 78Вона лежала перед моїми очима, лежала з незаперечним свідченням своєї катастрофи! Ось він, поглинутий суходіл, що існував поза Європою, поза Азією, поза Лівією, за Геркулесовими стовпами 79, суходіл, на якому жив могутній народ атлантів, з котрими воювали стародавні греки!

Літописцем, що увічнив своїм пером події тих героїчних часів, був Платон. Діалог між Тімеєм і Крітієм написав він під впливом Солона, поета й законодавця.

Одного разу Солон розмовляв із якимись ученими старцями з Саїса, міста, котре вже тоді налічувало вісім сторіч свого існування, що засвідчували літописи, викарбувані на священних мурах храму. Один із старців розповів історію міста, яке було старіше від Саїса на дев'ять століть, завоювали атланти і частково зруйнували його. Ці атланти жили на материку, що був більший за Африку й Азію разом узяті, і займав простір, який лежав під двадцятим й сороковим градусом північної широти. Влада атлантів поширювалась і на Єгипет. Вони хотіли накинути своє панування й на Грецію, та мусили відступити перед мужнім опором еллінів. Минули віки. Потопи та землетруси змінювали Землю. І стало однієї доби, щоб знищити Атлантиду. Тільки верховини її найвищих гір, — Мадейра, Азорські, Канарські острови та острови Зеленого Мису, — виступають над водою й досі.

Усі ці спомини зринули в моїй пам'яті, коли я прочитав напис капітана Немо. Он куди закинула мене примхлива доля! Я стояв на верховині одної з гір легендарного континенту! Я торкався рукою до руїн тих будівель, котрі були сучасниками геологічних епох! Ступав по тій землі, якою ходили сучасники першої людини! Трощив своїми важкими підошвами кістки допотопних істот, які жили в казкову давнину і ховалися в затінку цих дерев, що вже давно обернулися на камінь!

О, чому мені бракувало часу! Я б спустився крутим схилом гори, пройшов би увесь цей величезний материк, що, безперечно, з'єднував колись Африку з Америкою; я відвідав би допотопні міста. Може, натрапив би на войовничий Махімос, набожний Еусебес, де мешкали велети, котрі жили по сто років і могутньою рукою вкладали ці брили, що й донині опираються нищівній силі води. А раптом першого-ліпшого дня вулканічні сили знову підіймуть на поверхню води ці поглинуті руйновища! Адже саме тут виявлено прикмети багатьох підводних вулканів, а численні судна, плаваючи цими неспокійними водами, відчували досить сильні поштовхи. Чули на суднах і притлумлене гуготіння — знак того, що під водою лютують розбурхані стихії; вдалося навіть зібрати вулканічний попіл, який виплив на океанську поверхню. Аж до самого екватора вся ця частина земної кулі зазнає впливу плутонічних сил. І хтозна, може, якоїсь далекої епохи в процесі вулканічних вивержень і поступових нашарувань лави знову з'являться на поверхні Атлантичного океану вершини вогнедишних гір!

Поки я споглядав цей величний краєвид, намагаючись геть усе закарбувати в пам'яті, капітан Немо, зіпершися на моховиту стіну, завмер у німотному захопленні. Може, він думав про ці зниклі покоління і намагався проникнути в таємниці людської долі? А може, незвичайний цей чоловік, порвавши з сучасністю, прийшов сюди, щоб історичним минулим ще більше загартувати свою волю, пожити античним життям героїв? Чого б я не віддав, аби тільки взнати його мислі, збагнути їх і поділитися з ним!

Ми пробули тут близько години, озираючи широку рівнину в сяйві вогненної лави, що спалахувала яскравим світлом. Усередині гори так клекотіло, що вона аж двигтіла. Вулкан гуготів велично, могутньо.

Цю мить крізь товщу води проглянув місяць і кинув пасмо блідого проміння на затоплений материк. Кволе мерехтіння, а яке ж невимовне враження! Капітан спам'ятався, востаннє глянув на безмежну рівнину і кивнув мені — час повертатися.

Ми хутко спустилися з гори. Проминувши скам'янілий ліс, я помітив прожектор «Наутілуса», що сяяв, мов зоря. Капітан ішов на те світло, і ми ступили на борт саме тоді, коли океан заряхтів під першими променями сонця.