Чтение онлайн

Річ у тім, що за рік до цього державці Голландії, Австрії і Англії уклали в Гаазі союзну угоду, за якою мали позбавити Філіппа V корони і покласти її на голову якогось ерцгерцога, завчасу названого Карлом III.

Іспанія змушена була боротися проти цієї коаліції. Та в неї не було ні армії, ні флоту. Зрештою, їй не відмовляли в грошах, але під умовою, що галіони, вантажені американським золотом і сріблом, вільно входитимуть до іспанських портів. Отже, наприкінці 1702 року Іспанія ждала багатого транспорту, що його, зважаючи на присутність у водах Атлантичного океану коаліційного флоту, супроводила французька ескадра — двадцять три кораблі під командою адмірала Шато-Рено.

Галіони мали пристати до Кадіса, та адмірал, довідавшися, що в цих водах чатують англійські судна, надумав увійти до першого-ліпшого французького порту.

Капітани іспанських кораблів виступили проти цього рішення. Вони стояли на тому, щоб транспорт уводити тільки до іспанського порту — коли не в Кадіс, то принаймні в бухту Віго на північно-західному березі Іспанії. Ворожий флот іще не встиг блокувати цієї бухти.

Адмірал Шато-Рено мав слабість здатися на вимогу іспанців, і галіони ввійшли до бухти Віго.

На лихо, бухта становила собою відкритий рейд, непридатний до захисту. Належало розвантажити судна до приходу коаліційного флоту. Часу на те вистачило б, якби раптом не виникла суперечка з якогось нікчемного приводу.

— Ви уважно мене слухаєте? — зненацька запитав капітан Немо.

— Авжеж, — відповів я, і досі не тямлячи, з якої нагоди він читає мені лекцію.

— Тоді розповідаю далі. Що ж кінець кінцем сталося? Річ у тім, що кадіські купці мали привілеї приймати всі вантажі, які прибули з Вест-Індії. Отже, розвантажування в порту Віго галіонів із золотими зливками суперечило їхнім правам, і вони поскаржилися в Мадрид. Безвільний Філіпп V наказав залишити транспорт під секвестром 70у бухті Віго, аж доки ворожий флот піде з кадіських вод.

Поки тривала ота тяганина, двадцять другого жовтня 1702 року англійські кораблі прибули до бухти Віго. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на свої мізерні сили, хоробро відбивав напад куди дужчого ворога. І, тільки впевнившись, що золото конче попаде до рук супротивника, він підпалив і затопив галіони, які пішли на дно разом із незліченними скарбами.

Капітан Немо замовк. Правду кажучи, я й досі не зметикував, чим би мала зацікавити мене ця подія.

— Ну, а далі? — запитався я.

— А далі, пане Аронаксе, ми зараз у бухті Віго і, коли маєте бажання, можемо проникнути в таємниці її глибин.

Він підвівся і попросив мене йти за ним. Я не зовсім оговтався і попростував за капітаном. В салоні було темно, а води за кришталевими шибами сяяли. Я підійшов ближче і задивився.

Десь на півмилю наоколо «Наутілуса» води, здавалося, були насичені електричним світлом. Ясно видніло піщане дно. Там, серед почорнілих корабельних останків, матроси «Наутілуса», зодягнені в скафандри, витягали з намулу напівзогнилі бочки, потрощені скрині; з них сипалися зливки золота й срібла, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти. Вони геть-чисто вкривали дно. Навантажившись цими скарбами, матроси поверталися на борт «Наутілуса», скидали ношу і знову йшли черпати з цієї невичерпної скарбниці.

Тепер я зрозумів. У бухті двадцять другого жовтня 1702 року відбувся запеклий бій. Тут потоплено галіони зі скарбом, що його везли іспанському королеві. Звідсіль капітан Немо і брав золото, скільки йому було треба. Йому, тільки йому дарувала Америка свій коштовний метал. Він — прямий і єдиний спадкоємець скарбів, награбованих в інків, що їх переміг Фернандо Кортес! 71

— Чи думали ви, пане професоре, — усміхаючись запитався капітан, — що море ховає у собі такі багатства?

— Я знаю тільки, що в морській воді розчинено два мільйони тонн срібла.

— Звісна річ! Але виділення цього срібла з води потребує коштів значно більших за прибуток. А я просто підбираю те, що загубили люди, і то не тільки в бухті Віго, а й у безлічі інших місць, де сталися морські катастрофи; я всі їх позначив на карті морського дна. Ви розумієте тепер, що я володію мільярдами?

— Розумію, капітане. Але дозвольте зауважити: спустошуючи бухту Віго, ви обігнали одну акціонерну компанію.

— Яку саме?

— Компанію, котра дістала від іспанського уряду право на пошуки затоплених галіонів. Акціонери сподіваються на величезний зиск — адже затоплені скарби оцінено в п'ятсот мільйонів.

— П'ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Лемо. — Вони тут були, та вже нема.

— В такому разі було б актом милосердя повідомити про те акціонерів. Зрештою, невідомо, як би вони сприйняли цю звістку. Здебільша гравці шкодують не за тим, що програли, а за тим, що розбито надію на виграш. А мені найбільше жаль тих знедолених, котрим мільйони, за мудрого розподілу, могли б полегшити життя. Тепер ці багатства для них пропали.

Ледве я вимовив ці слова, як відчув: вони дошкулили капітанові Немо.

— Пропали! — запально вигукнув він. — Отже, ви, пане професоре, вважаєте, що я ці скарби привласнив? Хіба ж я збираю золото для себе? Хто вам сказав, що воно не піде на добре діло? Чи я не знаю, що й досі на землі є стражденні, поневолені народи, нещасні, які потребують допомоги, жертви, які волають про помсту? Та невже ж ви не знаєте, що…

Капітан Немо урвав себе на півслові, може, навіть шкодуючи, що сказав зайве. Та я зрозумів усе. Які причини не спонукали б його шукати незалежності в морських безоднях, — він насамперед залишався людиною. Людські страждання ятрили йому серце, і він щедро допомагав уярмленим народам та першому-ліпшому бідареві!

Тепер я знав, кому призначено мільйони, що їх одіслав капітан Немо, коли «Наутілус» увійшов у води поблизу повсталого Криту!

Назавтра вранці, дев'ятнадцятого лютого, до мене в каюту ввійшов Нед Ленд. Я чекав цих відвідин. Канадець був украй розчарований.

— Ну що, пане професоре? — сказав він.

— Що ж, Неде! — відповів я. — Доля нас зрадила вчора.

— І треба ж було цьому навіженому капітанові спинити судно саме тоді, коли ми намірились тікати!

— Нічого не вдієш, він конче мав завітати до свого банкіра.

— Банкіра?

— Точніше кажучи — до свого банку. Під цим я розумію океан, де капітанові багатства зберігаються краще, ніж у державній скарбниці.

І я розказав канадцеві події минулої ночі, потай надіючись наштовхнути його на думку не покидати «Наутілуса»; та Неда тільки взяла досада, що йому не випало прогулятися отим полем бою під водами Віго.