Чтение онлайн

Об одинадцятій годині спалахнуло світло. Я пішов до салону. Там не було нікого. Прилади показували, що «Наутілус», то пливучи поверхнею, то занурюючись на тридцять футів, летів на північ зі швидкістю двадцяти миль на годину.

Із позначок на карті я побачив: ми проминули Ла-Манш і мчимо до північних морів. Стоячи при вікні, я ледве встигав уловлювати оком довгоносих акул, риб-молотів, морських вовків, великих морських орлів, табуни морських коників, таких подібних до шахових коней, вугрів, які звивалися, ніби феєрверкові гадючки, цілі зграї крабів, нарешті, морських ластівок, що своєю прудкістю змагалися з «Наутілусом». Одначе про уважне спостереження, вивчення й класифікацію не могло бути й мови.

До вечора ми пройшли Атлантичним океаном двісті льє. Споночіло, і до сходу місяця море повилося густою темрявою.

Мені не спалося цієї ночі. В уяві раз у раз поставала сцена жахливої розправи. Хто міг би тепер сказати, куди затяг нас «Наутілус»? Весь час мчав він із нечуваною швидкістю. Весь час крився в північних туманах!

Чи наближався він до Шпіцбергену, а чи до Нової Землі? Чи пройшов він невідомі моря — Біле і Карське, Обську затоку, архіпелаг Ляхова, маловідомі береги Азії? Хтозна. Я втратив будь-яку уяву про час. Здавалося, дні і ночі минали тепер не усталеним звичаєм, а так, як у полярних країнах. Я почувався в полоні фантастичного світу, властивого скорше хворобливій уяві Едгара По 91.

Я гадаю, — може, й помиляючись, — що «Наутілусів» гін тривав п'ятнадцять, а то й двадцять діб, і хтозна, скільки б він тривав іще, якби край нашій мандрівці не поклала катастрофа.

Капітана Немо — не видно й не чути, його помічника — так само. Ніде й сліду жодної людини команди. «Наутілус» майже не виринав на поверхню. А коли й випливав поновити повітря, то віконниці відчинялися й зачинялися автоматично. На карті — жодних позначок. Я не знав, де ми тепер.

Додам, що й канадець, вичерпавши терпіння й сили, також не показувався на очі. Консель не міг витягти з нього жодного слова і боявсь, аби Нед у нападі шаленства чи туги за батьківщиною не заподіяв собі смерті. Консель стежив за ним невідступно.

Ясна річ, за таких обставин наше перебування на судні було нестерпне.

Одної ночі — вже не знаю, якого й числа, — я заснув на світанку, і то важким хворобливим сном. А прокинувшись, побачив Неда — він схилився наді мною й пошепки сказав:

— Тікаймо!

Я схопився.

— Коли?

— Сьогодні вночі. Зі всього видно, що «Наутілус» зараз без нагляду. Всі мовби повмирали. Ви будете готові, пане професоре?

— Так. Але де ми?

— Поблизу землі. Я вранці наглянув її крізь туман за миль двадцять на схід.

— Що за земля?

— Не знаю. Та хай там яка, а нас прихистить.

— Гаразд, Неде! Ми цієї ночі втікаємо, хоч би й довелося потонути в морі.

— Море бурхливе, вітер навальний, та легким човником «Наутілуса» проплисти двадцять миль — нехитре діло. Я вже непомітно переніс туди трохи харчів та кілька пляшок води.

— Я — з вами.

— А коли б мене заскочили, — додав Нед, — я боронитимусь, доки не вб'ють.

— Ми загинемо разом, друже Неде.

Канадець пішов. Я вийшов на палубу; хвилі так розбушувалися, що важко було встояти. Небо хмарилось, та коли за цим густим туманом лежала земля, треба втікати. Не можна марнувати ні дня, ані години.

Я повернувся до салону, побоюючись і воднораз прагнучи зустрітися з капітаном Немо, бажаючи й не бажаючи побачити його востаннє. Що б я йому сказав? Чи зміг би приховати мимовільний страх перед ним?

Ні! Ліпше не зустрічатися віч-на-віч! Ліпше забути його! А проте…

Довго-довго тяглася ця днина, остання, що її залишилося мені перебути на борту «Наутілуса»! Я сидів сам-один. Аби не збудити підозри, Нед і Консель уникали розмови зі мною.

О шостій годині я сів обідати, хоч і не хотілося. Мене аж нудило, та я присилував себе добре попоїсти, щоб тільки не охлянути. О пів на сьому ввійшов канадець і сказав:

— До відплиття не побачимось. О десятій місяць іще не зійде. Це нам на руку. Приходьте до човна. Ми чекатимемо.

Не ждучи на мою відповідь, канадець вийшов.

Мені хотілося взнати курс «Наутілуса», і я зайшов у салон. Ми простували глибиною п'ятдесят метрів на північний схід.

Востаннє глянув я на чудеса природи, на шедеври мистецтва, на рідкісну колекцію, що їй судилося колись загинути на морському дні разом із тим, хто її зібрав. Мені хотілося назавше зберегти все це в своїй пам'яті. Я забарився тут на цілу годину; ходив і милувався на скарби, осяяні світлом.

Потім я вернувся до себе в каюту. Тепло вдягнувшися, зібрав свої нотатки і заховав під одежею. Сильно билося серце. Та його не вгамувати! Капітан Немо, безперечно, зразу помітив би мою розгубленість, моє хвилювання.

Що робить він зараз? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Капітан Немо був у себе. Він іще не лягав. За кожним кроком мені здавалося — ось він вийде й спитає, чому я захотів утікати. Мене охоплював страх, а уява ще дужче його роздмухувала. Ці почуття так шарпали душу, що я запитував себе: а чи не ліпше зайти до капітанової каюти, стати перед ним і сміливо глянути в вічі?

Яка маячня! На щастя, я втримався і, повернувшись до каюти, простягся на ліжку, щоб угамуватися. Потроху я заспокоївся, але збуджений мозок працював. Зринали спомини з життя на борту «Наутілуса», пригадувалося все добре й лихе, що сталося відтоді, як мене викинуло за борт «Авраама Лінкольна», — підводне полювання, Торресова протока, дикуни Нової Гвінеї, мілина, коралове кладовище, Суецький канал, Санторинський острів, критський плавець, бухта Віго, Атлантида, крижані тороси, Південний полюс, крижана тюрма, бій зі спрутами, буря в Гольфстрімі, «Месник» і жахливе затоплення військового корабля разом із його командою!.. Усі події промайнули перед очима, як декорації на сцені, що безнастанно міняються. І на тлі цих дивних подій безмірно виростала постать капітана Немо. Його образ набував надлюдської величі. Це була не моя подоба, це був володар вод, геній морів!

Було вже десь пів до десятої. Голова мені страшенно боліла. Я стиснув її руками й сидів, заплющивши очі. Мені важко було думати. Ще півгодини чекання! Півгодини кошмарів!

У цю мить почулися тихі звуки органа, сумна мелодія — справжній стогін наболілої людської душі, яка хоче порвати з земними зв'язками. Я слухав усім своїм єством, затамувавши подих, пойнятий музикальним екстазом.

Раптом мене вразила одна думка. Адже капітан Немо вийшов із каюти і зараз у салоні! А мені треба буде перейти через салон. І там я зустрінуся з капітаном востаннє. Він може знищити мене одним жестом, прикувати до корабля єдиним словом!

Але зараз продзвонять десяту годину. Пора виходити з каюти й прилучатися до своїх товаришів.

Я вже не вагався — хай навіть капітан Немо стане переді мною. Прочинив тихо двері, а здалося, вони загуркотіли, як грім. Та це, певне, тільки вчувається!

Я пробирався навпомацки темним коридором «Наутілуса», раз у раз зупиняючись, щоб вгамувати стукіт серця. Діставшися дверей салону, обережно їх відхилив. Темно. Тихо лунали акорди. Капітан Немо сидів за органом. Він мене не бачив. Він так захопився музикою, що, мабуть, не помітив би мене й при яскравому світлі.