Чтение онлайн

Я тихо ступав по м'якому килимові, пильнуючи, щоб чогось не зачепити. Треба було п'ять хвилин, щоб дістатися головних дверей, які вели до бібліотеки. Я вже брався відчинити їх, аж тут важке зітхання капітана Немо прикувало мене до місця. Я догадався — він підводиться, — і навіть розгледів його невиразну постать — тоненьке пасмо світла з бібліотеки проникало до салону. Схрестивши на грудях руки, капітан мовчки ішов просто на мене — не йшов, а скорше плив, як мара. Від ридання йому здіймалися груди. І до мене долинули слова — останні слова, які я почув од нього:

— Господи всемогущий! Досить! Досить!

Що це? Голос сумління, що все ж таки мучило його душу? Приголомшений, я кинувся в бібліотеку, проскочив трапом та верхнім коридором і добіг до човна, де вже чекали на мене товариші.

— Рушаймо! Рушаймо! — крикнув я.

— Зараз! — відповів канадець.

Ми герметично зачинили люка і англійським ключем, що його захопив Нед Ленд, загвинтили гайки. Потому зачинили отвір у кабіні човна, і канадець заходився відкручувати шворні, які з'єднували човен із «Наутілусом».

Раптом ізсередини судна долинув якийсь шум, тривожні вигуки. Що там скоїлося? Невже помітили нашу втечу? Я відчув — канадець всунув мені до рук ножа.

— Так, — прошепотів я, — краще померти!

Канадець покинув одгвинчувати шворні, і я почув одне слово, раз у раз проказуване, — страшне слово, з якого я збагнув причину тривоги, що охопила «Наутілус». Не ми тому причиною!

— Мальстрем! Мальстрем! — вигукнув я.

Мальстрем! Чи може бути щось для нас жахливіше? Виходить, ми опинилися в найнебезпечніших водах Норвезького узбережжя? Невже «Наутілус» затягне у вир, у безодню, і саме тоді, коли човен наш ось-ось відділиться од нього?

Відомо, що тут морські води, затиснені під час припливу між Лофотенськими та Фарерськими островами, ринуть із страшенною силою. Вони утворюють вир, згубний для всіх суден. Звідусіль котяться сюди знавіснілі хвилі. З них і утворюється безодня, яку влучно називають «пупом океану»; цей несамовитий крутіж засмоктує геть усе, що пливе на віддалі п'ятнадцяти кілометрів. Вир затягує не тільки судна, а й китів та полярних білих ведмедів.

Саме сюди, — може, мимоволі, а може, й навмисне — привів капітан Немо свого «Наутілуса». Він крутився по спіралі, і радіус її чимдалі меншав. І наш човен, що ледве тримався судна, кружеляв із запаморочливою швидкістю. Я відчував це. Голова пішла обертом. Мене огорнув невимовний жах, кров похолола в жилах, тіло вкрилося, наче в агонії, холодним потом! Який шум розлягався довкола нашого вутлого човника! Яке ревіння відлунювало на багато миль! Який гуркіт валів, що розбивалися в гостре верхів'я підводних скель! Тут розлітаються в друзки найтвердіші тіла, тут стовбури дерев трощаться на терміття!

Яке пекло! Нас шпурляло, мов ту пір'їну! «Наутілус» борсався, ніби людська істота. Його крицеві м'язи тріщали. Часом він ставав сторчма, а за ним — і ми!

— Треба добре загвинтити гайки, — сказав Нед. — Тримаючись «Наутілуса», ми можемо врятуватися!..

Не встиг він докінчити, як почувся тріск. Гайки зірвало, човна підхопило з води і, неначе камінь із пращі, шпурнуло в самісінький вир!

Я вдарився головою в залізну снасть човна і тут же знепритомнів.

От і скінчилася наша підводна мандрівка. Що сталося тієї ночі, як вибрався човен із страшного виру, як Нед Ленд, Консель і я врятувалися з безодні — не знаю. А коли я прийшов до пам'яті, то лежав у хатині рибалки з Лофотенських островів. Обидва мої товариші, живі й здорові, були при мені й тисли мені руки. Ми палко поцілувалися.

О цій порі року ми не могли й думати про повернення до Франції. Пароплави ходили між північною й південною Норвегією дуже зрідка. Тож треба було ждати судна, котре пристає до Північного мису раз на два тижні.

Тут, у добрих людей, що нас прихистили, я переглядаю цю розповідь про наші пригоди. Все описано точнісінько. Не пропущено жодної події, нічого не перебільшено. Це правдива повість про неймовірну подорож у ще недосяжні глибини морської стихії; одначе наука прокладе колись туди вільні шляхи.

Чи повірять мені? Не знаю. Зрештою, не в тім сила. Єдине певне: тепер я маю право говорити про морські глибини, бо ними проплив двадцять тисяч льє менш як за десять місяців, — відбув навколосвітню мандрівку і побачив стільки чудес у Тихому та Індійському океанах, в Червоному й Середземному морях, в Атлантиці, в південних і північних морях!

А яка ж доля спіткала «Наутілуса»? Чи витримав він обійми Мальстрему? Чи живий капітан Немо? Чи й досі плаває океанськими глибинами, невмолимо караючи своїх ворогів, чи, може, вдовольнився цією останньою гекатомбою? Чи винесуть колись хвилі той рукопис, що ховає таємницю його життя? Чи взнаю я нарешті ім'я цієї людини? Чи викаже затоплений корабель своєю національністю національність капітана Немо?

Я сподіваюсь на це. Так само, як і сподіваюся, що його могутнє судно перемогло море навіть у найстрашнішій безодні, що «Наутілус» уцілів там, де гинуло стільки кораблів! Коли це так, коли капітан Немо й досі живе в океанських глибинах, як у своїй обраній вітчизні, хай вгамується ненависть у його роз'ятренім серці! Хай споглядання усіх підводних чудес згасить вогонь його помсти! Хай грізний судія в ньому поступиться місцем мирному вченому, що й далі досліджуватиме морські глибини! Доля його незвичайна, та воднораз і шляхетна. Кому ж і знати це, як не мені? Хіба не жив я десять місяців його дивовижним життям? Ще шість тисяч років тому «Еклезіаст» 92запитував: «Хто спромігся будь-коли виміряти глибину безодні?» Відповісти йому зі всіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я.

Роман «20 000 льє під водою» — один із найкращих творів видатного французького письменника-фантаста Жуля Верна. І не тільки тому, що в цьому романі яскраво проявилася неабияка майстерність митця втілювати в художні образи свої уявлення про майбутні досягнення науки й техніки, — в цій книзі письменник реалізував свою давню і величну мрію: «написати поему, яка прославляла б море».

Жуль Габріель Верн народився 8 лютого 1828 року в родині адвоката, що мешкала в Нанті, одному з найбільших портів Франції.

Першою вчителькою майбутнього письменника була пані Самбен, вдова загиблого капітана далекого плавання, яка ніколи не втрачала надії на його повернення. З дитинства хлопець удихав солонкуватий запах моря, вдивлявся в блакитну далечінь, де мріли тріпотливі вітрила океанських кораблів. Вони пливли до далеких країв, незвіданих і таємничих, і в свідомості малого Жуля зароджувалася велика мрія…

Свою першу подорож Жуль Верн здійснив в одинадцятирічному віці, виявивши достатньо рішучості й кмітливості як на свої літа: він утік з дому, найнявся юнгою на корабель, який плив до Індії. Утім, його сміливі наміри швидко зазнали краху: у першому ж порту батько наздогнав утікача, і той мусив дати обіцянку «ніколи не пускатися в мандри, хіба що в мріях».

У майбутньому доля більше сприятиме романтичним нахилам Жуля Верна: він матиме власний вітрильник, на якому не лише подорожуватиме, а й писатиме свої романи!