Чтение онлайн

— Хіба не залишилося таких професорів, як ото ви, колишніх письменників, істориків, мовознавців?

— Повмирали або дуже старі.

— Чим старіші, тим краще — менше привертають увагу. Адже ви багатьох знаєте.

— Авжеж. Є багато акторів, які вже хтозна-скільки років не грали в п’єсах Піранделло, [4] Шоу, Шекспіра, бо ці п’єси надто правдиво зображують життя. Можна було б використати їхній гнів. І благородне обурення істориків, які не написали жодного рядка за сорок останніх років. Правда, ми могли б створити школу наново і навчати людей мислити й читати.

— Так!

— Але все це краплина в морі. Вся наша культура мертва. Самий її кістяк слід перетворити — відлити в нову форму. Але це не так просто! Річ не в тому, щоб знову взяти в руки книжку, яку ти відклав півстоліття тому. Згадайте, що пожежники потрібні досить рідко. Люди самі перестали читати, з власної волі. Час від часу ви, пожежники, влаштовуєте для нас циркові вистави — підпалюєте будинки — і юрми людей збираються подивитися на вогонь, але все це лише інтермедія, вставний номер, і навряд чи на цьому все тримається. Охочих бунтувати за наших часів обмаль. А з тих небагатьох, що є, більшість легко залякати. Чи можете ви танцювати швидше за Білого клоуна, кричати голосніше за самого пана Трюкача і всіх “родичів”? Якщо так, то, певне, доможетеся свого. А взагалі, Монтег, ви таки дурень. Адже люди справді розважаються.

— І накладають на себе руки? І вбивають одне одного?

Поки вони розмовляли, над будинком мчали бомбардувальники, тримаючи курс на схід, і лише тепер співрозмовники помітили це й замовкли, прислухаючись до могутнього ревища реактивних двигунів, відчуваючи, як від нього все стрясається у них всередині.

— Потерпіть, Монтег. Ось буде війна — і всі наші “родичі” самі замовкнуть. Наша цивілізація мчить до загибелі. Відступіть, щоб вас не зачепило колесом.

— Але хтось мусить бути напоготові, аби відбудовувати все після вибуху?

— Хто? Ті, хто може цитувати Мільтона? [5] Хто може сказати, що він пам’ятає Софокла? [6] Нагадувати тим, хто врятувався, що людина має й добрі риси? Та вони лише назбирають каменюк і заходяться жбурляти ними одне в одного! Йдіть додому, Монтег. Лягайте спати. Навіщо марнувати свої останні години на те, щоб кружляти по клітці й переконувати себе, що ти не білка в колесі?

— Отже, вам уже все байдуже?

— Ні, не байдуже, — я аж хворію через це.

— І ви не допоможете мені?

— На добраніч, на добраніч.

Руки Монтега потяглися до біблії. Він сам здивувався, що зробили його руки, а вони, мов дві живі істоти, перейняті одним поривом, раптом почали виривати сторінки. Відірвали титульну сторінку, перший аркуш, другий…

— Божевільний! Що ви робите? — Фабер підскочив, наче його вдарили.

Він кинувся до Монтега, але той відтрутив його. Руки Монтега й далі рвали книжку. Ще шість аркушів упали на підлогу. Монтег підняв їх і зім’яв перед очима Фабера.

— Не треба, благаю, не треба! — закричав старий.

— А хто мені заборонить? Я пожежник. Я можу спалити вас.

Старий стояв, пильно дивлячись на нього. — Ви цього не вробите!

— Можу!

— Книжка… Не рвіть її! — Фабер впав у крісло, обличчя його пополотніло, руки тремтіли. — Я втомився, не мучте мене. Чого ви домагаєтеся?

— Я хочу, щоб ви навчили мене.

— Гаразд. Гаразд.

Монтег поклав книжку. Його руки почали розгладжувати зіжмакані сторінки. Старий втомлено стежив за ними, а тоді струснув головою, ніби прокидаючись.

— Монтег, у вас є гроші?

— Трохи є. Чотириста чи п^тсот доларів. А що?

— Принесіть. Я знаю одного чоловіка — він п’ятдесят років тому друкував газету нашого коледжу. Це було того самого року, коли я, прийшовши на початку нового семестру в аудиторію, виявив, що на курс лекцій з історії драми, від Есхіла до О’Нейла, [7] записався лише один студент. Розумієте? Враження було таке, ніби прекрасна крижана статуя розтає в тебе на очах під палючим сонячним промінням. Я пам’ятаю, як помирали газети, наче велетенські метелики у вогні. І ніхто не пробував їх воскресити. І ніхто не жалкував за ними. А уряд, побачивши, наскільки спокійніше буде, коли люди читатимуть лише про пристрасні поцілунки й жорстокі бійки, завершив справу, покликавши вас, повелителів вогню. Отже, Монтег, є безробітний друкар. Ми можемо надрукувати кілька книжок і чекати, коли почнеться війна, яка зруйнує заведений порядок і дасть нам потрібний поштовх. Кілька бомб — і всі “родичі” на стінах віталень, уся ця блазенська зграя замовкне назавжди! І тоді, у цій тиші, може, почують наш шепіт.

Вони обоє дивилися на книжку, що лежала на столі.

— Я намагався запам’ятати, — сказав Монтег. — Але, хай йому грець, усе миттю вилетіло з голови! Боже, як мені хотілося б поговорити з брандмейстером Бітті! Він багато читав, у нього на все готові відповіді, принаймні, так мені здається. Голос у нього як масло. Я лише боюся, що він розрадить мене, і я знову стану таким, як був. Адже лише тиждень тому, поливаючи книжки гасом зі шланга, я думав: “Оце весело!”

Старий кивнув.

— Той, хто не створює, мусить руйнувати. Стара, як світ, істина. Психологія неповнолітніх правопорушників.

— Так от, виходить, хто я такий!

— Це криється в кожному з нас. Монтег рушив до дверей.

— Можете ви мені хоч якось допомогти? Ввечері у мене розмова з брандмейстером Бітті, мені потрібна підтримка. Боюся, що я захлинусь у зливі його красномовства.

Старий не відповів і знову тривожно глянув на двері спальні.

Монтег перехопив його погляд.

— Ну то що?

Фабер глибоко зітхнув, затамував подих, заплющив очі, міцно стиснув губи, потім ще раз зітхнув і нарешті видихнув:

— Монтег…

Він повернувся до Монтега і промовив:

— Ходімо. Я мало не дозволив вам піти з моєї домівки. Старий боягузливий дурень, ось хто я такий!

Фабер відчинив двері до спальні і пропустив Монтега в невелику кімнату, де стояв стіл, на якому лежали інструменти, мотки тонкого, наче павутина, дроту, крихітні пружинки, котушки, кристалики.

— Що це? — запитав Монтег.

— Доказ моєї ганебної боягузливості. Я стільки років пробув отут, у цих стінах, сам на сам зі своїми думками! Єдиною втіхою було поратися коло електронних приладів і радіоприймачів. Відтак моя боягузливість і воднораз бунтівничий дух, що заховався десь під нею, спонукали мене створити ось це.

Він узяв невеликий зеленавий металевий предмет, що нагадував кулю малого калібру.

— Звідки я взяв гроші на це? Звісно, грав на біржі, бо ж це останній порятунок для небезпечних безробітних інтелігентів. Отож я грав на біржі, працював над цим винаходом і чекав. Півжиття просидів, тремтів од страху і чекав, поки хто-небудь заговорить зі мною. Сам я не наважувався звернутися ні до кого. Того дня, коли ми з вами сиділи в парку, я знав, що ви колись завітаєте до мене, а от з вогнем чи з дружбою — важко було сказати. Оцей маленький апарат був готовий уже кілька місяців тому назад. А сьогодні, однак, я мало не дозволив вам піти — ось який я боягуз.