Чтение онлайн

Йому наснилося, ніби він зачиняє вхідні двері з різнокольоровим склом — тут були і суничні шибки, і лимонні, і, наче хмаринки, білі, і, мов джерельна вода, прозорі. Дві дюжини скелець кольору фруктових напоїв та желе, прохолодні, мов крижинки, а посередині — велике квадратне скло. Він пригадав, як батько піднімав його, малого, вгору. “Дивись!” І за зеленим склом світ ставав смарагдовим, ніби мох, ніби літня м’ята. “Дивись!” Бузкове скло перетворювало всіх перехожих на грона стиглого винограду. І, нарешті, суничне віконце завжди заливало місто рожевим теплом, закутувало світ червонястим світанковим серпанком, а викошений лужок здавався килимком із перського базару. Суничне віконце — найгарніше — викликало рум’янці на блідих щоках людей, зігрівало холодний дощ, запалювало рухливі лютневі завії полум’ям.

— Ах…

Він прокинувся.

Чув, як розмовляють хлопчики, але ще був під владою сну й лежав у пітьмі, прислухаючись до їхніх сумовитих голосів — наче дув вітер, несучи піски з дна висохлих морів до синіх пагорбів; і тоді він пригадав.

“Ми на Марсі”, — подумав він.

— Що? — вигукнула спросоння його дружина.

Він і незчувся, що сказав це вголос; намагався лежати так сумирно, як тільки міг. Тепер заціпенів, пойнятий якимсь дивним відчуттям реальності; ось підвелася дружина, почала бродити по кімнаті, підводила бліде обличчя до маленьких, високих віконець їхнього збірного будинку з гофрованого металу, пильно дивилася на яскраві, але чужі зірки.

— Керрі, — прошепотів він.

Вона не почула.

— Керрі, — знову прошепотів він. — Я хочу тобі щось сказати. Цілий місяць збирався тобі сказати… завтра вранці буде…

Але дружина, поринувши в свої думи, осяяна блакитним світлом зірок, сиділа і навіть не глянула на нього.

Він міцно заплющив очі.

“Якби ж то сонце ніколи не сідало, — думав лій, — якби ж то зовсім не було ночі”. Бо протягом цілого дня він складав збірні будинки майбутнього селища, сини були в школі, а Керрі клопоталася господарством — прибирала в хаті, куховарила, поралася на городі. Але коли сонце сідало, коли вже не треба було висаджувати квіти, грюкати молотком, забивати цвяхи, розв’язувати задачки — тоді до них у пітьмі, наче нічні птахи, зліталися спогади. Ти чуєш, як вони шурхотять по чорному даху, мов перший дощ нового сезону нескінченних дощів. Ти прокидаєшся від холодного дріботіння — але то ніякий не дощ, а просто повільно скапують, цокотять, шелестять, падають, тихо ширяють і летять назустріч світанку спогади.

Дружина поворухнулася, трохи повернула голову.

— Уїлле, — мовила вона нарешті, — я хочу додому.

— Керрі!

— Тут ми не вдома, — сказала вона.

Він бачив її очі, блискучі, повні сліз.

— Керрі, потерпи ще трохи.

— Вже всякий терпець урвався!

І наче у сні, вона витягала шухлядки комода, діставала стосики носовичків, сорочки, білизну і складала все це на комод зверху, не дивлячись, просто брала в руки й складала. Це вже давно стало звичкою. Стане отак, витягне речі, постоїть мовчки, а тоді покладе все на місце і з застиглим обличчям знову лягає в постіль і думає. Він боявся: а раптом котроїсь ночі вона спорожнить усі шухляди й дістане старі валізи, що стоять коло стіни?

— Уїлле… — в її голосі не було гіркоти, він звучав тихо, невиразно, безбарвно, мов місячне світло, при якому було видно все, що вона робила. — За оці шість місяців я вже стільки разів по почах говорила тобі це, що просто соромно. Ти тяжко працюєш, будуєш місто. Коли чоловік так важко працює, дружині не слід бідкатися й засмучувати його. Але я мушу виговоритися. Найбільше мені шкода дріб’язку. Навіть сама не знаю, якісь дурниці. Гойдалка перед ґанком. Плетене крісло-гойдалка. Вдома, в Огайо, сидиш літнього вечора, дивишся, хто пройде, хто проїде. І наше чорне розладнане фортепіано. І посуд із гранованого шведського скла. І меблі у вітальні… авжеж, вони громіздкі, достоту стадо слонів, і старі, я й сама знаю. І китайська люстра з підвісками, які дзеленчать від подуву вітерця. Отак сидиш на ґанку липневого вечора, балакаєш з сусідками. Все це дурниці, нісенітниця… так, дрібнички. Але чомусь тільки й думаєш про них, як прокинешся о третій ночі. Ти вже вибач мені.

— Та чого ти вибачаєшся, — мовив він. — Марс — чужинська місцина. Він і пахне дивно, і з вигляду дивний, і на доторк дивний. Я й сам про це думаю ночами. Ми ж бо приїхали з гарного міста.

— Воно таке зелене, — сказала вона. — Навесні і влітку. А восени — жовте й червоне. А який гарний у нас був дім, і який старий, господи, йому років вісімдесят, а то й дев’яносто. Я ночами, бувало, дослухалась, як він розмовляє, шепоче. Адже дерево сухе — поруччя, і ґанок, і пороги. Чого б не торкнувся — все відгукується. Кожна кімната по-своєму. А коли в тебе розмовляє весь дім, це наче родина, що зібралася вночі біля тебе й заколисує. Таких будинків тепер по будують. Щоб дім отак обжити, потрібні кілька поколінь. А ця хатина, де ми живемо зараз, навіть не знає, що я тут, їй байдуже, жива я чи померла. І голос у неї бляшаний, а бляха ж холодна. В неї і пор немає, щоб усотувати в себе роки. І льоху немає, щоб складати припаси на паступний рік. І горища немає, щоб тримати там торішній мотлох і всяку всячину за попередні роки ще до твого народження; а без горища немає минулого. Якби в нас, Уїлле, було тут хоч щось із того, знайомого, ми б і до нового призвичаїлись. А нам тут усе, геть усе чуже, та й поки віку не звикнеш.

Він кивнув у пітьмі.

— Я й сам думав про те, що ти кажеш.

Вона дивилася на місячні виблиски, що вигравали на валізах біля стіни. Він побачив, як вона простягла до них руку.

— Керрі!

— Що?

Він підвівся, опустив ноги на підлогу.

— Керрі, я утнув несосвітенну дурницю. Впродовж усіх цих місяців я чую, як ти злякано розмовляєш у сні, і діти не сплять, і вітер гуде, і Марс за стіною — оті висохлі моря і все інше… і… — Він затпувся, проковтнув клубок у горлі. — Ти мусиш зрозуміти, що я зробив і чому я так зробив. Усі наші гроші, які були на нашому рахунку в банку, геть усі паші заощадження за десять років, я витратив.

— Уїлл!

— Я викинув їх, Керрі, присягаюся, змарнував на ніщо. Думав потішити вас приємною несподіванкою. А зараз ось, цієї ночі, і ти, і ці кляті валізи на підлозі, і…

— Уїлле, — мовила вона, обернувшись до нього. — Отже, ми поневірялися тут, на Марсі, заощаджували кожен гріш, а ти собі все змарнував за якихось кілька годин?

— Не знаю, — відповів він. — Певне, я таки дурень несосвітенний. Послухай, незабаром уже й світанок. Встанемо зарання. Підеш зі мною й сама побачиш, що я наробив. Я не хочу тобі нічого казати, побачиш сама. І коли це все дарма, то що ж, ось валізи, а ракети на Землю літають чотири рази на тиждень.

Вона не поворухнулась.

— Уїлле, Уїллс, — шепотіла вона.

— Нічого не кажи більше, — попросив він.

— Уїлле, Уїлле… — Вона повільно хитала головою, ніби не вірячи.

Він відвернувся, простягнувся на ліжку з одного боку, з другого сіла вона й довго не лягала, а дивилася на комод, де лежали охайні стосики носовичків, білизна, її біжутерія — все там, де вона залишила. Надворі вітер, забарвлений місячним світлом, здіймав сонний пил і виповнював ним повітря.

Нарешті Керрі лягла, вона нічого більше не казала, лежала холодна, мов нежива, втупившись у ніч, паче в предовгий тунель, чекаючи коли нарешті почне світати.

Вони встали, тільки-но розвиднілося, але в маленькому збірному будиночку стояла тиша. Вони всі — батько, мати й сини — мовчки вмилися, мовчки вдяглися, мовчки поснідали підсмаженим хлібом, фруктовим соком і кавою, і ця мовчанка викликала бажання закричати, порушити тишу; вони не дивилися одне на одного, кожен стежив за іншим по відображеннях на поверхні тостера, скляного посуду, металевого начиння, де їхні викривлені лиця здавалися цієї ранкової пори відразливо чужими. Нарешті відчинили вхідні двері-в дім увірвався вітер, що дме над холодними марсіанськими морями, де здиблюються і спадають лише примарні припливи й відпливи синього піску, — вийшли під голе, холодне марсіанське небо й подалися до міста, яке здавалося лиш декорацією ген там, у далекому кінці пустельного величезного кону.

— До якої частини міста ми йдемо? — запитала Керрі.

— До ракетодрому, — відповів він. — Але перш ніж ми прийдемо туди, я вам мушу багато чого сказати.

Хлопці вповільнили ходу і тепер ішли позаду батьків, прислухаючись. Батько дивився просто перед себе і, поки говорив, ні разу не глянув на дружипу чи синів побачити, яке враження справляють на них його слова.

— Я вірю в Марс, — говорив він неголосно. — Думаю, настане час, і він по-справжньому буде наш. Ми його переборемо. Ми тут обживемося. Ми не підгорнемо хвоста, не позадкуємо. Я це зрозумів одного дня, рік тому, коли ми щойно прилетіли. Чого ми сюди прибули? — запитав тоді я сам себе. А того, відповів я сам собі, того. Це ніби з лососем, щороку те саме. Лосось не знає, чого пливе туди, куди пливе, але пливе собі та й годі. Пливе проти течії річками, яких він не знає, по бистрині, перестрибує через водоспади і, зрештою, дістається туди, до того місця, де викидає ікру і гине, і все починається спочатку. Назви це родовою пам’яттю, інстинктом — як хочеш, але так воно є. Тому й ми забилися сюди.