Чтение онлайн

Човен плив на величезній висоті над Марсом. По обидва боки човна в сліпучому світлі, звиваючись, летіли на перетинчастих крилах дві облізлі, бурошерсті тварини. Їхні круглі голови з плескатим зубатим дзьобом були обернуті до вікон. Ось одна, побачивши Лося, пірнула і ляснула пащею по склу. Лось відхилив голову. Аеліта розсміялася.

Минули Азору. Внизу тепер лежали гострі скелі Лізіазіри. Човен пішов униз, пролетів над озером Соам і спустився на просторий майданчик, що висів над проваллям.

Лось і механік завели човна у печеру, підняли на плечі кошики і слідом за жінками почали спускатися по мало помітних у скелях, стертих од давності сходах униз в ущелину. Аеліта легко і швидко йшла вперед. Притримуючись за виступи скель, уважно поглядала на Лося. З-під його величезних ніг летіло каміння, озивалось у безодні луною.

— Тут спускався Магацитл, несучи палицю з прив’язаною пряжею, — сказала Аеліта. — Зараз ти побачиш місця, де горіли круги священних огнів.

Посеред прірви сходи повели в глиб скелі, у вузький тунель. З його темряви тягло вологістю. Шаркаючи об каміння плечима, нахиляючись, Лось важко посувався між полірованими стінами. Навпомацки він знайшов плече Аеліти і відразу відчув на губах її подих. Він прошепотів по-російськи: “Люба”.

Тунель кінчився напівосвітленою печерою. Всюди виблискували базальтові колони. В глибині злітали легкі клуби пари. Дзюрчала вода, одноманітно падали краплі з ледь помітних у глибині склепінь.

Аеліта йшла попереду. Її чорний плащ і гострий ковпачок ковзали над озером, іноді ховалися за хмарами пари. Вона сказала з темряви: “Обережніше” — і з’явилася на вузькій крутій арці стародавнього моста. Лось відчув, як під ногами двигтить мостове склепіння, але він дивився тільки на легкий плащ, що мелькав у напівтемряві.

Ставало ясніше. Над головою заблищали кристали. Печера кінчилася колонадою низьких камінних стовпів. За ними видно було залиту вечірнім сонцем перспективу скелястих вершин і гірських цирків Лізіазіри.

По той бік колонади лежала широка тераса, вкрита іржавим мохом. Її краї обривалися прямовисно. Ледь помітні сходи і стежечки вели нагору, в печерне місто. Посеред тераси лежав, до половини в грунті, вкритий мохом Священний Поріг. Це був великий, масивного золота саркофаг. [11] Грубі зображення звірів і птахів вкривали його з чотирьох боків. Нагорі покоїлося зображення сплячого марсіанина, — одна рука його лежала під головою, друга пригортала до грудей уллу. Рештки розваленої колонади оточували цю незвичайну скульптуру.

Аеліта стала на коліна перед Порогом і поцілувала в серце зображення марсіанина. Іха теж присіла біля ніг скульптури, обхопила їх, притулилась обличчям.

Ліворуч, у скелі, серед напівстертих написів виднілися трикутні золоті дверцята. Лось розгріб мох і насилу відчинив їх. Це було стародавнє житло охоронця Порога — темна печерка з камінними лавами, вогнищем і ложем, висіченим у граніті. Сюди внесли кошики. Іха вкрила циновкою підлогу, послала постіль для Аеліти, налила оливи у світильник, що висів під стелею, і запалила його. Хлопчик-механік пішов стерегти крилатого човна.

Аеліта і Лось сиділи край безодні. Сонце ховалося за гострі вершини. Чіткі довгі тіні потяглися від гір, ламаючись у западинах ущелин. Похмуро, безплідно, дико було в цьому краї, де колись рятувалися від людей древні Аоли.

— Колись гори були вкриті рослинністю, — сказала Аеліта, — тут паслися череди хаші і в міжгір’ях шуміли водоспади. Тума вмирає. Змикається коло довгих, довгих тисячоліть. Можливо, ми — останні: відійдемо, і Тума стане мертва.

Аеліта помовчала. Сонце зайшло неподалік за драко-новий хребет скель. Кипуча кров заходу полилась у височінь, у бузкову пітьму.

— Та серце моє каже інше. — Аеліта підвелась і пішла вздовж прірви, піднімаючи жмутки сухого моху, сухі гілки.

Зібравши їх у поли плаща, вона вернулася до Лося, склала купкою, принесла з печери світильник і, ставши на коліна, підпалила трави. Багаття затріщало, розгоряючись.

Тоді Аеліта вийняла з-під плаща маленьку уллу, сіла і, спираючись ліктями об підняте коліно, торкнула струни. Вони задзвеніли ніжно, як бджоли. Аеліта підвела голову до зірок, що визирали з пітьми ночі, і заспівала тихим, низьким, сумним голосом:

Назбирай сухих трав і уламків гілок,

Поскладай їх старанно,

Удар каменем об камінь, — жінко, володарко двох душ.

Викреши іскру, — і запалає вогнище.

Сядь біля вогню, простягни руки до полум’я.

Чоловік твій сидить по той бік вогняних язиків.

Його очі ясніші від зір, гарячіші за вогонь,

Сміливіші за фосфоричні очі Ча.

Знай — згаслою вуглиною стане сонце, впадуть

Зірки з неба, згасне злий Талцетл над світом,

Але ти, жінко, сидиш біля вогню, простягнувши до нього руки,

І слухаєш голоси прийдешніх поколінь.

О жінко — вічне джерело життя…

Багаття догоріло. Поклавши уллу на коліна, Аеліта дивилася на жарини, — вони осявали червоним світлом її обличчя.

— За древнім звичаєм, — мовила вона суворо, — жінка, яка заспівала чоловікові пісню улли, стає його дружиною.

Опівночі Лось вискочив з човна на подвір’ї Тускубової садиби. Вікна будинку були темні, — отже, Гусєв ще не вернувся. Похила стіна освітлена зірками, їхні голубуваті іскри виблискували в чорних шибках. Із-за зубців даху стирчала гострим кутом дивна тінь. Лось вдивлявся, — що б воно могло бути?

Хлопчик-механік нахилився до нього і шепнув обачливо:

— Не ходіть туди.

Лось витяг з кобури маузер. Втягнув ніздрями холоднувате повітря. В пам’яті постав вогонь багаття над прірвою, дух горілих трав. Потемнілі гарячі очі Аеліти… “Вернешся? — спитала вона, стоячи над вогнем. — Виконай обов’язок, борись, переможи, але не забувай: тут, біля вогню, ти живий, ти не вмреш. Не забувай, вернись…” Вона підійшла близько. Її очі біля самих його очей розкривалися в бездонну ніч, повну зоряного пилу: “Вернись, вернись до мене, Сину Неба…”

Спогад тривав тільки секунду, поки Лось розстібав кобуру револьвера. Вдивляючись у дивну тінь по той бік будинку, над дахом, Лось відчував, як м’язи його напружуються, гаряча кров нуртує в серці, — боротьба, боротьба.

Легко, стрибаючи, він побіг до будинку. Прислухався, ковзнув уздовж бічної стіни і заглянув за ріг. Біля самого входу в будинок лежав, похилившись набік, розбитий корабель. Одне його крило піднімалося над дахом до зірок… Лось розрізнив кілька трупів, які валялися на траві наче мішки. В будинку — темрява, тиша.