Чтение онлайн

“Невже — Гусєв?” Лось підбіг до вбитих. “Ні, марсіани”. Один лежав униз головою на сходах. Ще один висів серед уламків корабля. Мабуть, їх убили пострілами з будинку.

Лось вибіг на сходи. Двері були прочинені. Він зайшов у будинок.

— Олексію Івановичу! — гукнув Лось.

Було тихо. Він увімкнув освітлення — весь будинок спалахнув огнями. Подумав: “Необережно”, — і одразу ж забув про це. йдучи під арками, послизнувся в липкій калюжі,

— Олексію Івановичу! — гукнув Лось.

Прислухався — тиша. Тоді він зайшов до вузької маленької зали з туманним дзеркалом, сів у крісло, схопив нігтями підборіддя. “Чекати його тут? Летіти на допомогу? Але куди? Чий це розбитий корабель? Мертві не схожі на солдатів, — мабуть, робітники. Хто тут бився? Гусєв? Люди Тускуба? Так, зволікати не можна”.

Він узяв цифрову дошку і ввімкнув дзеркало: “Площа Будинку Вищої ради інженерів”. Смикнув шнур, щось загуркотіло, і його одразу відкинуло від дзеркала: там, у червонуватому сяйві ліхтарів, летіли клуби диму, чиркали вогняні спалахи, іскри. Ось, розкинувши руки, у дзеркало влетів хтось із заюшеними кров’ю очима.

Лось смикнув за шнур. Одвернувся від екрана.

“Невже він не сповістить, де шукати його в цій каші?”

Лось заклав руки за спину і ходив, ходив низькою маленькою залою. Здригнувся, спинився, швидко обернувся, клацнув запобіжником маузера. З-за дверей, біля самісінької підлоги, висовувалася голова — червоні вихори, червоне зморшкувате обличчя.

Лось підбіг до дверей. По той бік біля стіни, в калюжі крові, лежав марсіанин. Лось узяв його на руки, поніс і поклав у крісло. В того було розірвано живіт.

Облизнувши губи, марсіанин промовив ледь чутно:

— Поспішай, ми гинемо, Сину Неба, врятуй нас… Розтули мені руку…

Лось розтулив задубілий кулачок умираючого, відірвав од долоні записочку. Насилу розібрав:

“Посилаю по вас військовий корабель і семеро робітників — хлопці надійні. Я беру в облогу Будинок Вищої ради інженерів. Спускайтеся поруч на площі, де вежа. Гусєв”.

Лось нахилився до пораненого — спитати, що тут скоїлося. Та марсіанин тільки хрипів, здригаючись у кріслі.

Тоді Лось узяв його голову в долоні. Марсіанин перестав хрипіти. Очі його викотилися. Жах, блаженство освітили їх: “Врятуй…” Очі помутніли, вишкірився рот.

Лось застебнув куртку, обмотав шию шарфом. Пішов до виходу. Та тільки-но відчинив двері, як попереду з-за остова корабля майнули синюваті іскринки; пролунав слабкий тріск, мовби щось різали. Куля зірвала шолом з Лосевої голови.

Зціпивши зуби, Лось кинувся сходами вниз, підскочив до корабля, навалився плечем, — м’язи хруснули, і він перекинув остов корабля на тих, що причаїлися позад нього в засідці.

Затріщав, ламаючись, метал, почулися пташині крики марсіан; величезне крило майнуло в повітрі і пристукнуло тих, що виповзали з-під уламків. Пригинаючись, постаті побігли, петляючи по туманній галявині. Лось одним стрибком наздогнав їх, вистрілив. Гуркіт маузера був жахливий. Марсіанин, який опинився найближче, впав у траву. Другий кинув рушницю, присів, затулив обличчя руками.

Лось узяв його за комір сріблистої куртки і підняв, ніби щеня. Це був солдат. Лось запитав:

— Тебе послав Тускуб?

— Так, Сину Неба.

— Я тебе вб’ю.

— Гаразд, Сину Неба.

— На чому ви прилетіли? Де корабель?

Висячи перед страшним обличчям Сина Неба, марсіанин розширеними від жаху очима вказав на дерева: в їхній тіні стояв невеликий військовий човен.

— Ти бачив у місті Сина Неба? Ти можеш його знайти?

— Так.

— Вези.

Лось стрибнув у військовий човен. Марсіанин сів до керма. Завили гвинти. Нічний вітер кинувся назустріч. У чорній височині захиталися величезні, дикі зорі.

О десятій годині ранку Гусєв вилетів з Тускубової садиби в Соацеру, маючи на борту човна авіаційну карту, зброю, харчі і шість ручних гранат — їх він потайки від Лося прихопив ще в Петрограді.

Опівдні Гусєв побачив унизу Соацеру. Центральні вулиці були порожні. Коло Будинку Ради інженерів, на величезній, схожій на зірку площі, стояли військові кораблі і військо — трьома концентричними півколами.

Гусєв почав знижуватись. І ось його, мабуть, побачили. З площі в повітря піднявся шестикрилий блискучий корабель, — тріпочучи в променях сонця, стрімко злетів. Уздовж його бортів стояли сріблисті постаті. Гусєв описав над кораблем коло. Обережно витяг з мішка гранату.

На кораблі закрутилися кольорові колеса, заворушилося дротяне волосся на щоглі.

Гусєв перехилився з човна і погрозив кулаком. На кораблі пролунав слабкий крик. Сріблисті постаті підняли коротенькі рушниці. Вилетіли жовті димки. Заспівали кулі. Від човна відлетів шмат борту.

Гусєв вилаявся. Підняв кермо. Кинувся униз на корабель. Пролітаючи вихором над ним, жбурнув гранату. Почув, як позаду торохнув оглушливий вибух. Виправив кермо і обернувся. Корабель безладно перекидався в повітрі, пускаючи дим та розвалюючись, і впав на дахи. З цього тоді все почалося.

Пролітаючи над містом, Гусєв пізнавав площі, які він бачив у дзеркалі, урядові приміщення, арсенал, робітничі квартали. Біля довгої фабричної стіни хвилювався, ніби потривожений мурашник, багатотисячний натовп марсіан. Гусєв знизився. Натовп кинувся вбік. Гусєв сів на звільнене місце, вишкірив зуби.

Його впізнали. Знялися тисячі рук, ревнули горлянки: “Магацитл! Магацитл!” Натовп несміливо почав присуватися. Гусєв бачив тремтячі обличчя, благаючі очі, червоні, як редиска, облізлі черепи. Це все були робітники, чернь, голота.

Гусєв виліз із човна, взяв на плече мішок, широко провів рукою в повітрі.

— Вітаю вас, товариші! — Стало тихо, як у сні. Гусєв видався велетнем серед цього миршавого народу. — Побалакати тут зібралися, товариші, чи воювати? Якщо балакати, — мені нема коли, прощавайте.

Натовпом пролетіло тяжке зітхання. Розпачливими голосами крикнуло кілька марсіан, і всі підхопили їхні вигуки:

— Врятуй, врятуй, врятуй нас, Сину Неба!

— Отже, ви хочете воювати? — сказав Гусєв і хрипло гаркнув: — Бій почався! Тільки-но на мене напав військовий корабель. Я збив його к бісу. До зброї, за мною! — Він вхопив повітря, ніби то була вуздечка.

Крізь натовп пробирався Гор (Гусєв одразу його впізнав). Гор був сірий од хвилювання, губи сіпалися. Він учепився пальцями в груди Гусєву:

— Що ви кажете? Куди ви нас кличете? Нас знищать. У нас нема зброї. Потрібні інші засоби боротьби…

Гусєв одірвав від себе його руки.

— Найголовніша зброя — насмілитися. Хто насмілився, у того і влада. Не для того я летів із Землі, щоб тут теревенити. Для того я летів із Землі, щоб навчити вас рішучості. Мохом поросли, товариші марсіани. Хто не боїться вмерти — за мною! Де у вас арсенал? По зброю! Всі за мною, в арсенал!..