Чтение онлайн

— Оці перехожі були приватні особи чи агенти?

У секретаря затремтіли повіки, він ледь-ледь усміхнувся куточками рота — єдиною в усій Північній Америці непідробною усмішкою:

— Звісно, сер, це були приватні особи, чесні торговці, віддані вам, сер.

— Дізнатися імена торговців, — продиктував Гарін, — у пресі висловити їм мою палку подяку. Того, хто хотів учинити замах, судити за всією суворістю законів. Після засудження я його помилую.

— Другий замах готувався теж у парку, — вів далі секретар. — Помітили даму, яка дивилася на вікна вашої почивальні, сер. У дами знайшли невеликий револьвер.

— Молоденька?

— П’ятдесяти трьох років.

– І що ж юрма?

— Юрма вдовольнилася тим, що збила з неї капелюшок, зламала парасольку і розтоптала сумочку. Такий порівняно незначний ентузіазм пояснюється раннім часом і жалюгідним виглядом самої дами, котра одразу втратила свідомість, побачивши розлючену юрму.

— Видати старій вороні закордонний паспорт і негайно вивезти за межі Сполучених Штатів. У пресі говорити стисло про цей інцидент. Що ще?

За п’ять до дев’ятої Гарін прийняв душ, після чого віддався на милість перукареві та його чотирьом помічникам. Він сів у особливе, на зразок зуболікарського, крісло, покрите льняним простирадлом, перед потрійним дзеркал лом. Одночасно на обличчя йому зробили парову ванну, над нігтями обох рук запурхали пилочками, ножичками, замшевими подушечками дві блондинки, над нігтями ніг — дві вправні мулатки. Волосся на голові освіжили в кількох туалетних водах та есенціях, підкрутили щипцями та зачесали так, що стало непомітно пліші. Цирульник, якому надано титул баронета за чудове мистецтво, поголив Петра Петровича, напудрив і напарфумив обличчя й голову різними духами: шию — пахощами троянд, за вухами — шипром, скроні — букетом Верне, біля губів — гілкою яблуні (греб епл), борідку — найтоншими духами “Сутінки”.

Після всіх маніпуляцій диктатора можна було огорнути шовковим папером, покласти у футляр і надіслати на виставку. Гарін ледве дотерпів до кінця, він зазнавав цих маніпуляцій щоранку, і в газетах писали про його “чверть години після ванни”. Діватися було нікуди.

Потім він попрямував до гардеробної, де на нього чекали двоє лакеїв і той самий камердинер з шкарпетками, сорочками, черевиками тощо. На сьогодні він вибрав коричневий костюм з іскоркою. Газетярі писали, що одним з найчудовіших талантів диктатора було вміння вибрати краватку. Доводилося коритись і пильнувати. Чортихаючися, Гарін вибрав краватку в барвах павичевого пера.

Прямуючи до їдальні, оздобленої з середньовічним смаком, Гарін подумав:

“Так довго не витримати. От чорт, нав’язали режим!”

За сніданком (знов-таки ні краплі алкоголю) диктатор мав переглядати кореспонденцію. На севрській таці лежало майже триста листів. Жуючи копчену підсмажену рибу, несмачну шинку і вівсяну кашу, зварену на воді без солі (вранішня їжа спортсменів та моральних людей), Гарін брав навмання хрусткі конверти. Розкривав брудною виделкою, мигцем читав:

“Моє серце б’ється, від хвилювання моя рука ледве виводить оці рядки. Що ви подумаєте про мене? Боже! Я вас кохаю. Я покохала вас од тієї хвилини, коли побачила в газеті ваш портрет. Я молода. Я дочка гідних батьків”.

Завжди надсилали фото. Від фотографій (за місяць їх надійшло кілька десятків тисяч) оцих мордочок з пишним волоссям, невинними очима і дурненькими носиками ставало страшенно, смертельно нудно. Здійснити запаморочливий шлях од Крестовського острова до Вашінгто-на, від нетопленої кімнати в самітному будинку на Петроградській, де Гарін ходив з кутка в куток, стискуючи руки і шукаючи майже неіснуючу лазівку порятунку (втеча на “Бібігонді”), до золотого крісла голови в сенаті, куди він за двадцять хвилин має їхати. Жахнути світ, мати підземний океан золота, домогтися влади світової, — все тільки для того, щоб потрапити в пастку філістерського пайнуднішого життя.

— Тьху ти, чорт!

Гарін жбурнув серветку, забарабанив пальцями. Нічого не придумаєш. Домагатися нічого. Дістався самісінької гори. Диктатор. Зажадати хіба імператорського титулу? Тоді вже зовсім замучать. Втекти? Куди? і навіщо? До Зої? Ах, Зоя! З нею урвалося щось найголовніше, що виникло вологої, теплої ночі в старенькому готелі у Білль Давре. Тоді, під шелестіння листя за вікном, зародилась уся фантастика Гарінської авантюри. Тоді було захоплення майбутньою боротьбою. Тоді легко було сказати — кину до твоїх ніг світ… І ось Гарін — переможець. Світ — біля ніг. А він, Гарін, володар світу, їсть кашу без солі, роздивляється, позіхаючи, дурні фізіономії на фото. Фантастичний сон, що наснився у Білль Давре, відлетів од нього… Видавай декрети, корч із себе велику людину, будь пристойний щодо всього… От чорт!.. Не завадило б попросити коньяку…

Він обернувся до лакеїв, що стояли, як опудала в паноптикумі, на віддалі біля дверей. Одразу двоє вийшли наперед, один схилився запитально, другий промовив:

— Автомобіль пана диктатора подано.

До сенату диктатор зайшов, нахабно стукаючи підборами. Сівши в позолочене крісло, проказав металічним голосом формулу відкриття засідання. Брови його були насуплені, обличчя виражало енергію і рішучість. Десятки апаратів сфотографували і кінозняли його цієї хвилини.

Сенат мав честь піднести йому на сьогодні титули: лорда Нижнєуельського, герцога Неаполітанського, графа Шарлеруа, барона Мюльгаузена і співімператора Всеросійського. Від Північноамериканських Сполучених Штатів, де, на жаль, як у країні демократичній, титулів не було, піднесли звання “Бізмен оф готт”, що в перекладі на російську мову означало: “Купчина божою милістю”.

Гарін дякував. Він задоволено плюнув би на оці масні лисини і шановані пліші, що сиділи перед ним амфітеатром у двосвітному залі. Але він розумів, що не плюне, а зараз підведеться і подякує.

“Підождіть, — думав він, стоячи (блідий, маленький, з гострою борідкою) перед амфітеатром, що аплодував йому, — піднесу я вам проект про чистоту расового відбору ї першої тисячі…” Але й сам відчував, що руки й ноги його сплутані, і в званні лорда, герцога, графа, божого купчини він нічого такого рішучого не піднесе… А на бенкет зараз поїде із залу сенату…

На вулиці автомобіль диктатора вітали вигуками. Та коли придивитися — кричали все якісь високі хлопці, схожі на переодягнутих поліцейських чиновників. Гарін розкланювався і махав рукою, затягнутою в лимонну рукавичку. Ех, коли б не родився він у Росії, коли б не пережив він революцію, мабуть, поїздка по місту серед радісного народу, що виражає свої вірнопіддані почуття вигуками “гіп, гіп” та підкиданням бутоньєрок, зробила б йому най-, жвавішу приємність. Але Гарін був отруєною людиною. Він сердився: “Дешевина, дешевина, заткніть горлянки, радіти нічому”. Він вийшов з машини біля під’їзду міської думи, де десятки жіночих рук (доньок гасових, залізничних, консервних та Інших королів) обсипали його квітами.

Вибігаючи сходами, він посилав рукою поцілуночки праворуч і ліворуч. У залі гримнула музика на честь божого купчини. Він сів, і сіли всі. Сніжно-білий стіл у вигляді літери “П” рябів квітами, сяяв кришталем. Біля кожного прибору лежало по одинадцять срібних ножів та одинадцять виделок різних розмірів (не рахуючи ложок, ложечок, пінцетів для омарів і щипчиків для спаржі). Треба було не помилитися — яким ножем і виделкою що їсти.

Гарін заскреготів зубами від люті: аристократи, подумаєш, — з двохсот чоловік за столом три чверті продавали оселедці на вулиці, а тепер інакше як за допомогою одинадцяти виделок їм непристойно їсти! Але очі були втуплені в диктатора, і він і цього разу скорився громадському тискові — поводився за столом зразково.

Після черепахового супу почалися промови. Гарін слухав їх стоячи, тримаючи келих шампанського. “Нап’юсь!”- зигзагом майнула думка. Марна спроба.

Двом своїм сусідкам, балакучим красуням, він навіть підтвердив, що справді вечорами читає біблію.

Між третім солодким і кавою відповів на промови:

“Панове, владу, якою ви мене наділили, я приймаю як перст божий, і священний обов’язок моєї совісті наказує застосувати цю небувалу в історії владу, аби розширити наші ринки, щоб пишніше розквітла наша промисловість і торгівля та щоб придушити безпутні спроби голоти скинути існуючий лад…” і таке інше…