Чтение онлайн

Промова справила відрадне враження. Щоправда, по закінченні її диктатор додав, мовби про себе, три якихось енергійних слова, але їх було сказано незрозумілою, певно, російською, мовою, і вони лишилися непомічені. Далі Гарін вклонився на три боки і вийшов під виючі звуки труб, гуркіт литавр та радісні вигуки. Він поїхав додому.

У вестибюлі палацу жбурнув на підлогу палицю й капелюха (паніка серед лакеїв, що кинулися піднімати), глибоко засунув руки в кишені штанів і, сердито задерши борідку, пішов по розкішному килиму. В кабінеті на нього чекав особистий секретар.

— О сьомій годині вечора в клубі “Пасифік” на честь пана диктатора відбудеться вечеря. Гратиме симфонічний оркестр.

— Так, — сказав Гарін. — Ще що?

— Об одинадцятій годині сьогодні ж у білому залі готелю “Індіана” відбудеться бал на честь…

— Телефонуйте туди й туди, що я захворів, об’ївшись у міській ратуші крабами.

— Наважуся висловити побоювання, що клопоту буде більше од вигаданої хвороби: до вас негайно приїде все місто висловлювати співчуття. Крім того — газетні хронікери. Вони намагаються проникнути навіть через димарі каміна…

— Ваша правда. Я їду. — Гарін подзвонив. — Ванну. Приготувати вечірній туалет, регалії [65] та ордени.

Гарін сів до столу (ліворуч — радіоприймач, праворуч- телефони, прямо — труба диктофона). Присунув чисту чвертку паперу, вмочив перо і раптом задумався…

“Зоє, — почав він писати по-російському твердим, великим почерком, — друже мій, тільки Ви одна можете зрозуміти, як я пошився в дурні…”

За чверть до восьмої Гарін квапливо підійшов до столу. На ньому був фрак, зірки, регалії та стрічки поверх жилета. Лунали різні сигнали радіоприймача, завжди настроєного на хвилю станції Золотого острова. Гарін надів навушники. Зоїн голос, виразний, але неживий, мовби з іншої планети, повторював по-російському:

— Гарін, ми загинули… Гарін, ми загинули… На острові повстання. Великий гіперболоїд захопили. Янсен зі мною… Якщо вдасться, — тікаємо на “Арізоні”.

Голос урвався. Гарін стояв край столу, не знімаючи навушників. Особистий секретар, з циліндром і палицею Гаріна, чекав біля дверей. І ось із приймача знову пролунали сигнали. Але інший уже голос, чоловічий, різкий, почав по-англійському.

“Трудящі всього світу. Ви знаєте розміри і наслідки паніки, що охопила Сполучені Штати…”

Дослухавши до кінця заклик Шельги, Гарін зняв навушники. Не поспішаючи, криво посміхнувшися, закурив сигару. Із шухляд столу вийняв пачку стодоларових папірців та нікельований апарат на зразок револьвера з товстим дулом: це був його останній винахід — кишеньковий гіперболоїд. Помахом брів підкликав особистого секретаря.

— Накажіть негайно підготувати дорожну машину.

У секретаря вперше за весь час підвелися повіки, руді очі колюче глянули на Гаріна:

— Але, пане диктатор…

— Мовчати! Негайно переказати начальникові військ, губернаторові міста та громадським властям, що з сьомої години вводиться військове становище. Єдиний захід припинення безпорядку в місті — розстріл.

Секретар миттю зник за дверима.

Гарін підійшов до потрійного дзеркала. Він був у регаліях і зірках, блідий, схожий на воскову ляльку із паноптикуму. Він довго дивився на себе, і враз одне око його само собою глузливо підморгнуло… “Намазуй п’яти, П’єр Гаррі, намазуй п’яти хутчій”, — проказав він сам до себе пошепки.

Події на Золотому острові почалися надвечір двадцять третього червня. Цілий день бушував океан. Грозові хмари повзли з південного заходу. Тріщало небо від вогневих зигзагів. Водяний пил мчав шаленим туманом через увесь острів.

Наприкінці дня гроза вщухла, блискавки шугали далеко за краєм океану, та вітер з непослабною силою пригинав до землі дерева, хилив стріли високих ліхтарів, рвав дроти, зривав безформними полотнищами дахи з бараків і завивав і свистів по всьому острову з такою сатанинською люттю, що все живе сховалося в домівках. У гавані скрипіли кораблі на причалах, декілька барок зірвало з якірних ланцюгів і віднесло в океан. Як поплавок, одна в невеликій гавані, проти палацу стрибала на хвилях “Арізона”.

Населення острова стало значно менше за останній час. Роботи в шахті припинено. Велетенські будови мадам Ламоль ще не починали. Із шести тисяч робітників лишилося близько п’ятисот. Інші покинули острів, прихопивши золото. Спустілі бараки робітничого висілка ламали, землю вирівнювали під майбутнє будівництво.

Гвардійцям нічого було робити на цьому мирному клаптику землі. Минув той час, коли жовто-білі, як сторожові пси, стовбичили з гвинтівками на скелях, походжали вздовж дротів, багатозначно клацаючи затворами. Гвардійці почали спиватися. Сумували за великими містами, шикарними ресторанами. Просили відпустки, загрожували бунтом. Та було суворе розпорядження Гаріна: ні відпусток, ні звільнень. Гвардійські казарми весь час були під прицілом дула великого гіперболоїда.

У казармах відбувалася запекла гра. Розплачувались іменними записками, оскільки золото, що лежало стосами біля казарм, стало всім сіллю в оці. Грали на зброю, на обкурені люльки, на пляшки старого коньяку або на — “раз-два по пиці”. Надвечір звичайно вся казарма напивалася як барило. Генерал Субботін уже ледве міг підтримувати не те що дисципліну, — куди там, — просто пристойність.

— Панове офіцери, сором, — гримів щовечора голос генерала Субботіна в офіцерській їдальні, — занепали, панове офіцери!

Жодні заходи впливу не допомагали. Та ніколи ще не було такої пиятики, як у день шторму двадцять третього червня. Вітер, що завивав, нагнав на гвардійців страшенну тугу, навіяв спомини, занили давні рани. Водяний пил бив дощем у вікно. Ураганним вогнем гухкала і гахкала небесна артилерія. Здригалися стіни, дзвеніли склянки на столах. Гвардійці за довгими столами, поклавши на них лікті, підпираючи молодецькі голови, нечесані, немиті, співали вражу пісню: “Ех, яблучко, куди котишся…” і ця пісня, дідько знає з якого далекого життя завезена на загублений серед хвиль острівець, видавалася дрібкою рідної солі. Похитувались у сльозах п’яні голови. Генерал Субботін захрип, впливаючи, — послав усіх до чортів свинячих, напився сам.

Розвідка Ревному (в особі Івана Гусєва) повідомила про важке становище ворога в казармах. О сьомій годині вечора Шельга з п’ятьма кремезними шахтарями підійшов до гауптвахти {перед казармою) і почав лаятися з двома підпилими вартовими, котрі стояли біля гвинтівок у козлах. Вартові втратили пильність, враз їх збили з ніг, обеззброїли і зв’язали. Шельга захопив сотню гвинтівок. їх одразу роздали робітникам, що підходили від ліхтаря до ліхтаря, ховаючись за деревами й кущами, повзучи через лужок.

Сто чоловік увірвалося в казарму. Почався жахливий переполох, гвардійці зустріли повстанців пляшками й табуретами, відступили, організувались і відкрили револьверний вогонь. На сходах, у коридорах, у дортуарах точився бій. Тверезі й п’яні билися врукопаш. Із розбитих вікон линули дикі зойки. Повстанців було мало — один на п’ятьох, — але вони молотили, як ціпами, мозолястими кулачищами розніжених жовто-білих. Надбігали підкріплення. Гвардійці почали плигати з вікон. У кількох місцях спалахнула пожежа, казарми затягло димом.