Чтение онлайн

Ще коли я був дитиною, у нас на божниці з’явилася дивна ікона (не відаю, де її придбала матінка). Це був Образ Діви Марії, проте такого я більше ніде не зустрічав. Виконаний у жовто-блакитних барвах. Напис: «Млекопитательница». Пречиста годує груддю Сина Божого. Коротше, я тоді зустрівся з Небесною Годувальницею, хоч втаємничений зміст події осягнув може, лише тепер, коли пишу ці спогади.

Ще пізніше я придбав Образ Божої Матері у Володимирському Храмі. Ми його помістили поруч з Годувальницею. І ось одного дня сестра Оля злякано покликала мене до божниці: — Дивися, каже, що діється з Образом Пречистої!

Справді, сталося щось жахливе: і Діва Марія і Син були залиті кров’ю. Ми кинулися обмивати образ. Марна річ! Кров текла знову й знову. Сестра хотіла позбутися зловісної ікони, але я не дозволив. Згодом червона рідина перестала текти, але образ так і залишився закривавлений.

Хтось глумливо скаже: — Ну й що? Мало які випадковості бувають в житті. Невже кожну незвичну подію варто розглядати, як символ чи певний знак?

Безумовно, — скажу я. Ми надто оглухли й осліпли, забувши, що складаємо в сукупності з тваринами, рослинами, птахами, рибами, стихіями, зорями, хмарами, далекими світами Єдине Тіло Всесвіту. І нема подій байдужих на нашому шляху, про це знали пращури, хоч ми й сміємося над їхнім нібито марновір’ям. А насправді наше марновір’я, заквашене на невігластві, перевершує все, що було в минулих віках.

А одна зустріч на Бесарабському ринку в Києві вразила мене до глибини душі. Вона, власне, дала поштовх до розкриття втаємничених психогенетичних глибин, де зберігалися призабуті спогади про Сина Людського та Його Пречисту Матір…

Було так. Я запитував, скільки коштує рибина — чи то тріска чи короп, вже забулося. І раптом хтось мене смикнув за рукав. Я озирнувся. Невелика, худенька жіночка, одягнена бідно, але чисто, пильно дивилася в мої очі, ледь помітно усміхаючись.

— Навіщо вам ця мертва рибина? — лагідно запитала вона.

— А в чому справа? — здивувався я.

— Хіба не краще придбати живу рибину. Вічно Живу Рибину, — підкреслила вона наголосом.

Мене осяяло. Погляд у жіночки був трохи божевільний, скоріше, натхненно-відсторонений. В глибині зіниць мерехтіли веселі іскри.

— Ви маєте на увазі Христа? — пошепки перепитав я.

— Ага. Так ви знаєте! — зраділа вона. — А чи відаєте, що Він наш земляк?

— Читав такі легенди, але вони не опираються на історичні дані…

— Яка там історія, — махнула жіночка рукою зневажливо. — Хіба не відаєте, що вся історія брехлива? Той, хто творить історію, — батько брехні…

— Сатана?

— Атож. Він не хоче, щоб люди знали правду про Сина Божого.

— В чому ж ця правда?

— У всьому. Навіть в тому, хто він, звідки, що з ним сталося. Чи знаєте, що Маруся не народила його, а знайшла…

— Марія?

— Ні, Маруся, — наполягала жіночка. — Вона знайшла Дитя під зорями в житі. Воно було сповите в листя лопуха — голопузе біляве, синьооке. Не кричало, а тільки махало рученятами, ноженятами. І сміялося до Діви. Маруся спочатку злякалася, бо на чолі Дитини був знак — сяяла Блакитна Зоря. Діва втямила, що Дитя від Бога. Пересиливши острах, вона взяла Дитя на руки і понесла до землянки, де жила сама-самісінька, бо була сиротою.

— А батьки ж її хто? — запитав я, піддавшись дивній романтиці химерної оповіді.

— Батьки лицарського роду. Матір захопили в ясир розбійники степові, повели з іншими бранцями на продаж, а батько кинувся з іншими лицарями хортицькими визволяти бранців та й загинув у бою. Мати теж пропала десь у степу. А Маруся виросла сиротою, козаки жаліли її, інколи дарували якісь прикраси, шовки, помагали по господарству. Виросла Діва жалісливою, щирою, тому й вирішила взяти Дитя за сина. Трохи страхалася, що люди вважатимуть його відьмаком, бо ж сяяла зірка на чолі, але згодом вона затьмарилася, розтанула…

— Жіночко, — не стримав я сумніву, — коли ж це було? Козаки на Хортиці з’явилися через тисячі літ після того, як Христос ходив по землі…

— Еге! Козаки були споконвіку. Ви краще мене слухайте, а не те, що пишуть у ваших дурних історіях. Вони теж базікають, що Син Божий народився в єврейських землях, а воно — бачте — не так! Він наш, земляк… То слухайте далі… Як тільки принесла Маруся Божого Найду додому, як в неї з’явилося молоко. І почала вона годувати Дитя, щаслива тим, що Найвищий послав їй такий дарунок. Люди дізналися про таку справу, почали лаяти її, прославили покриткою, та козацькі характерники взяли її під захист, звеліли старим повитухам перевірити, чи дівчина вона. А як виявилося, що Маруся невинна і дівочість її не порушена, тоді й збагнули, що Дитя від Зоряного Вітця. Ось так!

— А що ж далі?

— Далі вчили його характерники на Хортиці мудрості всякій. І послали туди, де він мав передати людям Слово Батька Небесного, бо згадав усе, що Найвищий звелів йому…

Тут нашу розмову перебив якийсь міліціонер. Він замахав на неї руками, закричав:

— Іди, іди геть, придуркувата. Не мороч людям голову! Жіночка відсахнулася, пішла до виходу, але ще раз оглянулася і сміхотливо сказала:

— Під зорями, під зорями вона знайшла Дитя…

Дивна легенда. Чому вона виникла і як? Може, тому, що юдеї не прийняли Слова Христа і Його Зерно не проросло, як і казав Син Людський: «одне зерно впало на камінь, друге в терни, а яке на добру землю…»

Може, там, в Палестині, була надто тяжка земля і Боже Зерно пропало, вмерло. А тут, в землі Слов’ян, воно впало на чудовий ґрунт і дало буйні плоди?! Саме так можна трактувати цю легенду. Маруся (Душа України-Русі) прийняла Новонародженого Лотоса — Слово Боже і почала вигодовувати Його…

Проте, це вже теперішні думки і осяяння. Тоді я так не думав, а лише поклав дивну легенду на серце своє.

Щоб читач збагнув усе, що я маю тут відкрити, треба згадати вогнисті Знаки, які вели мене до вирішальної Блискавиці Осяяння…

Слово перше

ВОГНИСТІ ЗНАКИ

У нічному небі потемніло,

Замигтіли зорі-промінці.

Між хрестами встали тіні білі,

То на раду сходяться мерці.

Ждуть вони у ніч якусь урочу,

Що до них посходяться живі,

І любов осяє мертві очі,

Встануть покоління вікові.

Лише треба кладку збудувати

Над безодні смерті і страху,

Ідолів жахаючих прибрати

Обабіч могильного шляху.

Тихо плине річище іскристе,

Слухає розмову прадідів,

Та лунає між вишневим листям

Супровід чаклунський солов’їв.

Не приходять ні сини, ні внуки,

Сплять у ямах тюрем і квартир…

А з безодні фосфоричні руки

У надії тягнуться до зір…

Чи можуть сучасники, розбещені чудесами цивілізації, цього «звіра з рогами ягняти», захоплені обіцянками земного раю, об’єднатися ім’ям Христа?

Дитяче запитання. Вже дві тисячі літ світ знає про Учителя Нового Завіту, повторює нібито Його Слова, поклоняється Йому, будує храми в ім’я Його, молиться Йому; та разом з тим Його Ім’ям сотні літ запалювалися вогнища інквізиції, на яких конали борці за Правду. В Ім’я Його йшли до бою армії християнських держав, топлячи в крові мільйони життів, руйнуючи міста, спопеляючи ниви і утвори людського генія. До того ж часто-густо супротивники піднімали над головами своїх войовничих орд стяги з Образом Христа, благаючи в Нього перемоги. За кого ж вони Його зважали? Невже за режисера ганебного історичного спектаклю?