Чтение онлайн

— Уб’ю гада! — клекотіло в запіненому роті чекіста. — Тут тобі й амба.

Він звів курок і націлився в голову. Та тут підбіг другий чекіст, який вів зв’язаного Якова, і суворо крикнув моєму кату:

— Не треба! Сказано — доставити живими.

— Твоє щастя, падло, — захрипів «мій» червонопогонник. — Скидай черевики!

— Навіщо?

— Скидай, сука!

Нас роззули, черевики перечепили через плечі і погнали по степу. То була моторошна містерія: місяць в небі, кам’янистий ґрунт, собаки, що хапали за литки, і нескінченний біг у якусь безодню — без смислу, без розуміння.

На степовій дорозі чекала вантажівка. Нас, розгойдавши, закинули в кузов — розтерзаних, закривавлених…

Потім був спецлагсуд. Новий термін по статті 58–14 (контрреволюційний саботаж). Коли я запитав суддю, що ж ми саботували, він відповів без жодного гумору: «Ви саботували заходи радянської влади по вашому перевихованню».

Після суду нас вкинули до каторжного табору Джардас. Кам’яниця зловісної тюрми стояла на високій горі, відкрита всім вітрам і негодам. Відбувати термін доводилося під замком, у камері. Праця — в каменоломні, тяжка, виснажлива. Жодних посилок, листи — раз на два місяці. Дивна річ, але, незважаючи на тяжкі перипетії табірної долі, я відчув, що все, що сталося, суджене і треба його звідати до кінця.

…В камері я познайомився з цікавим хлопцем Юліаном Чарпінським — чорнооким, жвавим галичанином. Він мав таку ж статтю, як і я (антирадянська пропаганда), і теж тікав. Ми з ним розробили химерний план втечі з Джардаса. Написали листа до вигаданого адресата в Коломиї (до запиту), текст був нібито зашифрований. Проте шифр легко читався. Зміст послання мав інтригуючий характер для органів безпеки. Ми сподівалися, що чекісти повезуть нас у Західну Україну, а по дорозі пощастить втекти.

Юліан попросив одного в’язня, котрий напевне був стукачем, вкинути листа на «волі» в поштову скриньку. Той охоче згодився. Ми з насолодою спостерігали, як оперуповноважений хутко осідлав коня і стрімголов поскакав до адміністративного центру табору.

Буквально на дві доби до Джардаса приїхала група поважних чекістів. Нас змусили стати в шеренгу. В’язні дивувалися, що комісія одразу попрямувала до нашої камери. Відчинилися двері, до темниці ввійшло кілька офіцерів на чолі з поважним генералом. Він пробіг поглядом по обличчях в’язнів, зупинився на моєму. Кілька секунд уважно вивчав мою худу фізіономію, потім засміявся і сказав:

— Липа!

І одразу ж пішов геть. Навіть нічого не запитав у в’язнів, нічого не сказав. Всі губилися в догадках, нічого не розуміли, а ми з Юліаном втямили, що чекістів на м’якині не проведеш…

Досі пам’ятаю вірша, якого я присвятив Юліанові:

Багато, багато

На світі доріг,

А нашу, мій брате,

Затрушує сніг.

І навіть до неї

Не можем прийти,

Бо мури довкруг

І жорстокі кати.

Далеко Вкраїна,

Степи і пітьма,

Та іншої стежки

До неї нема…

Вона нас з’єднала,

Мій друже, в тюрмі,

Вітчизна у серці —

І ми не самі…

Яка б не була

Перед нами стіна,

У нас, побратиме,

Дорога одна…

Збігала тяжка зима. Заґратоване вікно не було зашклене, проте в камері ми душилися від спеки. Іній вкривав віконниці, від подиху в’язнів знадвору темниці клубилася пара. Вечорами на темно-синьому небі спалахували яскраві сузір’я, чарували нас. Я оповідав товаришам історії розвитку людської думки, яка рвалася крізь павутину догм і релігійного обскурантизму до правдивого пізнання. Переказував зміст фантастичних творів, сам імпровізував (тоді в мені бурхливо почав лунати Голос Мовчання, даючи відповідь на всі нерозв’язані проблеми душі). В’язні заворожено слухали, такі лекції тривали всю зиму: безкоштовний природний «планетарій» був до наших послуг майже щодоби, бо Казахстан славився прозорою атмосферою і безхмарною погодою…

В березні містерія каторги набула драматичних форм. Юліану прислали з Галичини посилку (це був п’ятдесят четвертий і посилки дозволили навіть у спецтаборах). Він приніс її до камери, почав ділитися з товаришами. Зненацька відчинилася камера, і наглядач впустив до нас представника «злодіїв у законі». Вони мали домовленість з чекістами безкарно оббирати «фраєрів» та політичних (своєрідний кримінальний податок, хто сидів у в’язниці — знає цей одвічний «закон»; проте хіба держава не чинить так само, як тюремні «пахани»?). Так от: злодій ультимативно звернувся до Юліана — давай «належне». Той простягнув йому яблуко, лагідно сказавши:

— Нас тут кілька десятків, якраз буде всім по яблучку…

Злодій скипів, замахнувся пікою на Юліана. Я схопив покришку з «параші», став між ними. Яків та ще кілька дебелих хлопців теж захистили мого друга.

Злодій з лайками та погрозами відступив. Двері чавкнули за ним. Ми знали, що розплата буде незабаром.

Через добу, коли до Джардаса привезли бочку з водою, і в’язні наливали з неї кількаденний запас для камери, я попросився у вартового до «вітру». Він дозволив. Я хутко побіг до надвірного туалету, присів там. Зненацька відчув страшну тривогу. В дверях з’явилася постать в’язня з сусідньої камери, де сиділи убивці та грабіжники. Це був високий, сильний грузин, він на волі виступав у важкоатлетичній команді, навіть був чемпіоном в якомусь багатоборстві. Потрапив до в’язниці за те, що «замочив» кілька чоловік з наказу злодіїв, до клану яких належав. До речі, він познайомився зі мною, прогулюючись попід вікнами нашої камери, і ставився до моєї особи з симпатією, бо я буцімто був подібний до його «родичів».

Проте нині він виріс переді мною як монстр, як привид смерті. В руках мав лом, розмахнувся ним і з хеканням опустив на мою голову. Такий удар міг би звалити бика. Мені ж почувся ніби церковний дзвін, що прокотився у безмірності, і лом відскочив від моєї голови, наче вона була гумовим м’ячем. Я зірвався на рівні ноги, одним махом застебнувши очкура. Грузин був спантеличений і навіть нажаханий. Він нічого не розумів, дивлячись на мене мов на вихідця з того світу. Я шалено кинувся до нього, він, одмахуючись ломом, втік під захист чекістів.

— Для чого ви пустили його? — визвірився я на вартового.

Він ховав очі, лаючись, наказав зайти до камери. Товариші зустріли мене, ніби воскреслого покійника: вони спостерігали напад з вікна — туалет був якраз навпроти нашої камери. Юліан обмацав мою голову, там не було навіть подряпини або синяка. В’язні переглядалися. Яків загадково сказав:

— Мати Божа дарма обіцянок не дає…

Він мав на увазі той сон, що приснився мені перед утечею. І, безумовно, казав правду. Бо які раціональні пояснення дозволять збагнути те, що відбулося: досвідчений убивця зустрівся з повним ігноруванням закону цього світу; незрима Долоня відхилила присуд пекельного «пахана». Для мене були єдиним поясненням слова Пречистої: «Перший раз ти загинув, а вдруге Я врятую тебе».

…На другий день злодії вирвалися з своєї головної камери, одняли ключі у наглядача і відкрили нашу камеру. Ми забарикадувалися гігантською парашею, нарами, матрацами. «Злодії в законі» ширяли в нас піками, прив’язаними до довгих держаків, проте ми уникали тих ударів. Тоді нападаючі хутко розібрали грубку, що топилася з коридору, щоб добратися до нас у пророблений отвір. Почався бій. Ми теж використовували цеглу з груби, щоб оборонятись. Тим часом прибув загін чекістів, злодіїв загнали в камери, одного, найбільш агресивного, застрелили.