Чтение онлайн

За дві години повернулися його брати з професором. Крізь зачинені двері Володимир чув, як професор сказав, що сховає вінок на вічну незабудь про сьогоднішній чудовий і поетичний, а для нього ще й щасливий вечір. Що на це одрекли Костянтин з Аполлоном, того Володимир за їх веселим реготом не зміг розчути.

«І чого він сентименти тії розводить! — злісно думав собі Володимир. — От уже правда так правда — німецький афоризм: «Was heiss die Sentimentalitat? Die Sentimentalitat ist — Nachts bei dem Mondscheine den Namen seiner Geliebten auf dem Schnee einzupissen32» Я не здивуюся, коли професор дійде ще й до такого вияву сентиментальності... Ач, регочуть як!.. Раденькі, що дурненькі!.. А заразом, диви, щасливі!.. Поневажаю я всіх вас, поневажаю!.. Я й сам нікчемність, але настільки власної аналізи та критики маю, щоб зрозуміти, що я нікчемність... а в вас і на те розуму не стає!..

И жизнь, как посмотришь С холодным вниманьем вокруг,

Такая пустая и глупая шутка!» —

згадав він собі вірш Лєрмонтова і гордо взяв читати знов книжку, силуючись нічого не чути, про що там Лаговський перегукується із своєї кімнатки з його братами.

XIX

Знов якось трапилося так, що туапсинський голова запрохав до себе на вечір усю сім’ю Шмідтів. Професор, щоб не зоставатися на той час самому, переніс свою лекцію з «трапезундською вдовичкою» замість дня на вечір.

От молоді Шмідти пішли. Професор писав, доки не посутеніло. Тоді він крізь порожню Аполлонову й Костянти-нову кімнату, де все віяло непривітною самотою, вийшов із хати і взявся за клямку тих дверей, що вели до господи Андропулів. Підвів клямку і торгнув двері. Двері не розчинялися. В вікнах у Андропулів було чорно, і все мовчало.

Постоявши трохи, професор пильніше вдивився в темні, понурі вікна, і йому здалося, що через одно з них ніби миготить слабенький промінець, — мабуть, падає на підлогу низом, з-попід дверей якоїсь освітленої сусідньої кімнати або, може, із ще дальшої, та й, очевидячки, висвічує на підлозі крізь спідню щілину зачинених дверей... Хтось мав бути вдома. Професор голосно застукотів об сінешні двері великою мідяною каблучкою, що висіла на дверях замість дзвоника, — і в відповідь на теє грюкання залунали чиїсь ступіні.

— Кім дір? Хто там? — почувся з середини голос Зоїн. Лаговський назвав себе. Загримотів засув, сінешні двері одчинилися, і він у пітьмі поздоровкався з Зоєю, стиснувши її за руку.

— Нікого вдома немає, — сказала вона, знов зачиняючи двері на засув. — Всі на довгий час пішли в гості, навіть Амалія... а мені страшно... Яка я рада, що ви прийшли! Попереду я сиділа була в вітальні, як звичайно, ждучи вас там... — коли ж у тій просторій залі мені стало здаватися, що аж у вухах щось гуде з боясті... То я перенесла світло в он той невеличкий далекий покоїк... та й заперлася... А там якось за-тишніш і спокійніш... Ходімо туди!

Вона темними горницями провела професора до того далекого покоїку та й, увійшовши туди разом з ним, знов зачинила двері. На столі стояла лампа та лежала розгорнена книжка, з якої вони вчилися.

— Чого ви боялися? — спитав Лаговський, сідаючи за стіл на кріслі і по-вчительському беручи в руки книжку; а Зоя тим часом засіла до того самого столу з другого боку, на широкій кавказькій канапі-тахті. — Невже тут у Туапсе є розбійники, чи що? — казав він, рівночасно дивлячись у книжці, чи це буде те саме місце, на якому вони були зупинилися вчора.

— Сама не знаю, чого мені так страшно... Тільки ж я так нетерпляче ждала вас, доки ви прийдете!.. Хотіла була заспівати пісню, щоб розважити себе та прогнати боясть... Співаю...

Харг|4 тохсі'у’тб атоца цои То (іоаХо|л>ро5ато...

Але пісня розтинається по порожніх покоях непривітно й понуро — я зараз і замовкла...

Лаговському кинулося на увагу, що вона змінила слова пісні, з першої особи переробила на другу. В пісні мало бути: 9Сар(&] то jceiv’ то бтоця аои. (Най я закоштую осолоди з твоїх уст, що віють ароматом мошусу та смірни), — тим часом Зоя тепер сказала: «Ти закоштуй осолоди з моїх уст». Професор підвів очі на Зою, що сиділа на тахті, та й, зустрівшись з її очима, побачив, що вони блискають якимсь гарячковим світлом. Як стій йому пригадалися Володимирові здогади. Йому зробилося ніяково, він швидше схиливсь над підручником і нервово зачав перегортати його сторінки, хоч не було жодної потреби. Він бачив, що його пальці тріпо-тять, та не міг того тріпотіння спинити, поки нарешті пальці самі собою не заспокоїлися.

Далі лекція пішла звичайним ходом. Лекція була сьогодні не легка, бо треба було систематично зрезюмувати і наново вияснити, яким способом три нечисленні форми часів російського дієслова мають відповідати безчисленним турецьким дієслівним часовим формам — формам незвичайно складним і з багатьма одтінками. Треба було, з одного боку, остаточно витолкувати Зої ту річ, якої вона вже здавна не могла як слід збагнути, а саме-іменно — витолкувати, що російське буду брать і возьму це не одно й те саме: а з другого боку, треба було вияснити ще й нову, також, трудну річ — що турецьке алырым (беру взагалі) і алыйорум (беру в оцей момент) треба однаковісінько перекладати через «беру», хоч іноді алырым має ще також значити «возьму», а не «беру». Та знов же, на біду, по-турецьки єсть свій спеціально прийдешній час аладжауым = возьму; і от Лаговському заразом доводилося сьогодні ще вияснити, яка заходить одміна між алырым та, аладжауым щоб Зоя знала, як треба перекладати обидві форми на російську мову.

Професорові була в тім подвійна трудність — і з ученицею і з собою, бо хоч він тепер привчивсь уже балакати в Туапсе чисто по-турецько-османському, тільки ж підвалина його тюркської мови була кримсько-татарська, не османська; а поміж тими двома тюркськими наріччями найбільша неоднаковість показується саме в формах дієслівних. Тому-то, даючи своїй учениці граматичні пояснення, сам професор трохи був плутав. Через оту філологічну трудність, яку треба було тепер свідомо побороти, усі його думки незабаром зосередилися на самісінькій граматиці, більше на нічім.

— Так бачите? — ще раз силкувався він витолкувати все. — Коли ви зараз, саме тоді як ведете мову, берете що-небудь, то кажете: алыйорум', по-російськи це буде не інакше, як беру, — час теперішній. Що ж до загального алырым, то це вже важкіше для російського перекладу, бо іноді треба перекладати турецьке алырым через беру, а іноді через возьму або буду брать. Приміром, коли ви маєте взять собі щось узавтра, то, кажучи по-турецьки алырым, ви по-російськи вживаєте часу не теперішнього, а прийдешнього: я возьму або буду брать. Коли ж ви, вживаючи турецького алырым, хочете тим сказати, що або берете яку-небудь річ часто, або завжди можете її взяти, то таке своє турецьке алырым ви перекладаєте в російській мові через час теперішній: беру... Зрозуміли?

Зоя мовчала і дивилася вбік.

— Зрозуміли, що значить російське беру?

Зоя повернула очі на нього і тихо та повільно, без усякої інтонації, прошептала:

— Що значить... російське беру... Що значить? — беззвучно протягла вона знов та й спинилася. — Ох, господи! — раптом гукнула вона нетерплячим, містерійним тоном. — Та коли ж цьому кінець?!

1 вона втупила в Лаговського свій глибокий погляд. Професор забувся про граматику. Скількись моментів їх очі німо дивилися одно на одного. Професор бачив, як Зоїні очі ширшали та робилися чорніші й блискучіші, а себе почував, що в його тіло вливається наркотична течія і він з неї п’яніє. Нарешті їх довгий обопільний німий погляд сказав їм обом, що вони одно одного добре зрозуміли. У професора загуло в вухах, і він, сам себе не пам’ятаючи, підвівся з крісла та й дико кинувся в Зоїні обійми.

XX

Перебігло шестеро таких п’яних днів. Шмідти не могли не завважити, що з професором діється щось особливе, що він од них ніби ховається, мало говорить, сидить, зачинившись у своїй світлиці, не хоче надвечір ходити на спільні прохідки з ними. Та вони вірили тому виправданню, яке придумав професор: він, щоб одвернути од себе їх увагу, сказав їм, начебто він отримав лист од однієї друкарні з Москви, де прохають його вернути якнайшвидше коректуру, яку буцімто йому давно прислано, та прохають надіслати ще й дальший рукопис для друкарського складання, а той рукопис у нього ще не викінчений. Щоденні лекції з «трапезунд-ською вдовичкою» у вітальні Андропулів тож само про людське око перервалися через оту видуману причину, а на-правду через те, що Лаговському і Зої не бажалося вже стрічатися прилюдно й балакати в хаті Андропулів, де їх міг би хтось і підслухати. Тепер Лаговський цілий день сидів або, це частіше, лежав, наче затуманений, у своїй світлиці од усіх зачинившися, та й тільки марив про сподівану вечірню зустріч; ті нові почуття, яких він досі не знав, зовсім заполонили його; всякі інакші клопоти покинули його; йому здавалося, що він живе в світі єдино для тієї зустрічі. Надвечір Шмідти виходили на свою щоденну гулянку, а Лаговський, дочекавшися, щоб трохи стемніло, прямував до гаю, до умовленого закутку, де в гущавині за порослю ніхто не міг побачити його з Зоєю. Звичайно він уже заставав там Зою, що ждала його, бо їй вийти з хати було легше, ніж йому. Він, сп’янілий, кидався до неї, розповідав, як важко йому було цілий день не бачити її та тільки безнастанно думати про неї; те саме вона розповідала йому. Найчастішою темою для розмов були обопільні запевнення, що вони страшенно кохають одно одного. В тую.тему іноді підпускалися варіації — приміром, згадки про минулий час їхніх колишніх лекцій: що вони вже й тоді покохали були одно одного, лише не могли тоді порозумітися та й мовчали. Або виринали якісь інакші згадки, близькі до таких самих. Та взагалі, можна сказати, що ніяких розмов їм якось і не треба було: адже дуже любо було по скількись хвилин зовсім не розмовляти, тільки мовчати закоханим мовчанням, вдивляючись одне в одного. До того ж і час гаяти їм не випадало — і вони здебільша впивалися поцілунками, стисканнями, обіймами та всякими інакшими любовними ласканиями, для яких не треба свідків. Потім треба було повертатися додому перш, ніж прийдуть Шмідти.