Чтение онлайн

На шостий день професор, як повернувсь із того побачення до себе, почув, що, на нього напала якась велика втома, і він, як ліг на ліжко, так і не хотілося підводитись. Незабаром мали прийти Шмідти — треба було б заздалегідь засвітити в себе лампу, розкласти на столі папір і відповідні готові вже рукописи та й, начебто пильно працюючи, діждатися за своїм столом, аж доки вони ввійдуть до його покою та побачать, що він сидить, обтяжений працею, та побажають йому «добраніч», та й покинуть його. Однак цим разом втомленому професорові була неохота й лінь зробити це; він лежав та й незчувся, як надійшли Шмідти. Всі троє братів заглянули до нього: бо й з Володимиром у професора поновилися добрі відносини на другий-таки день по їх прикрій балачці. Увійшли. Він лежав у пітьмі. Засвітили йому лампу, здивувалися, що досі він її сам не засвітив, — то як же він працював без світла?., або не працював?., та й заходилися розпитуватись, чи не заслаб він. Само собою, що заразом вони мусили пильніше вглянутися в його обличчя, — отже ж заявили, що він страшенно змарнів, схуд і зблід, а попід очима аж глибокі синці поробилися. Професор, отак несподівано застуканий, не знав, що й казати. Він запев-нював, що він не слабий, бо й справді почував себе тільки дуже втомленим, а не слабим; він поясняв свою втому надмірною спішливою працею. Вони повірили й спокійно одійшли.

Але професорова втома не переминала. Цілісіньку ніч він ворушився на постелі і не міг стулити очей: заснути йому бажалося страшенно, та дрімоти не було, сон не приходив. Вранці він підвівся з несвіжою головою та ще й з якоюсь ревматичною ломотою в кістках. Він почував себе наче одурілим або вчаділим. Обідаючи, як завжди, разом із сім’єю Шмідтів, він сьогодні звернув на себе увагу навіть їхньої дочки, що взагалі рідко коли ним цікавилася. Вона спиталася, що з ним. Одповідаючи на той її запит про своє здоров’я, професор невмисне впустив ніж на землю. Ніж упав та й забряжчав, а професор з того брязкоту затріпотів, наче доторкнувся до лейденської електричної банки, та й мимоволі з одчаєм защулив вуха; а руки йому затрусилися так сильно, що всі, хто був за столом, хоч і знали його за нервову людину, тепер аж здивувалися.

Втомлений, з такою самою несвіжою головою, він пішов і на своє любовне побачення та здивував і Зою, бо заявив, що їм можна тільки невинно розмовляти між собою, а нічого більше не слід робити: од палких та тісних обіймань їм треба попросту втікати, адже, мабуть, це через них він став сам не свій, і кості ніби оловом поналивалися. Бажаючи якось пожартувати, він зацитував вірш Гейне:

І піп розпустив свою губу:

«Не треба кохатися так,

Щоб шкода була для здоровля».

На те йому панна: «А як?»

Зоя німецької мови не знала. Професор спробував перекласти цілу оту поезію Гейневу з німецької мови на турецьку; але Зоя й тоді не зрозуміла, в чому сіль тих віршів, — бачила вона тільки те, що її коханцеві не треба «кохання». А йому тепер бажалося тільки одного: покласти, як слабенька дитина, свою голову на коліна Зої, щоб вона його ідилічно й платонічно голубила рукою та щоб вони щиро балакали сьогодні навіть не про своє вірне кохання, а гак собі — про що-не-будь стороннє, загальне. Так і зробили. Він ліг, схиливши свою голову в неї на лоні. На превеликий жаль, жодна путня розмова в них не ліпилася — вони не знаходили теми для розмови; а Зою до того прикро вразили професорові слова, що це він, мовляв, заслаб з такого кохання, якого не радить гейнівський піп. «І це чоловік-мужчина!» — закрадалася на-півіронічна думка в голову грекині. Як розійшлися вони, Зоя почувалася невдоволеною.

Та хоч цим разом їх зустріч була зовсім платонічна, Лаговський знов не міг уночі заснути; він аж стогнав з утоми, невимовно бажав, щоб сон прийшов, а натомість почував, що сон до нього не йде. Тільки на ранок він заснув, наче мертвий, і прокинувся на другий день трохи бадьорішим.

На вечірній зустрічі із своєю любкою хотів він був триматися знову вчорашньої платонічної програми та й мирно, по-приятельському балакати собі з Зоєю на якісь загальнолюдські інтелігентні теми. І знов нічого не виходило, знов ніяка балачка не ліпилася. Не хотіла зліпитися в них навіть така розмова, яка бувала проміж ними давніше, ще як Зоя вчилася російської мови в Лаговського. Бо тоді, за часів лекцій, перед очима в них лежала граматика, а в граматиці були й практичні вправи для перекладів, а у тих перекладах були всякі мудрі або дуже немудрі речення, діалоги і т. ін.; так от, з приводу гадок, сентенціонально висловлених у тім чи в іншім друкованім реченні, між професором і його ученицею іноді повставала коротесенька дискусія. Щоправда, дискусія тая бувала дуже примітивного змісту, а все ж така, що дозволяла хоч трохи, хоч побіжно обмінюватися думками. Часом те чи інше видрукуване речення, — дурне, як узагалі в підручниках чужої мови, — давало тоді собою матеріал для гумористичного шуткування; один раз Зоя мало була не вдушилася зо сміху, вичитавши в підручнику таку розмову: «Чи ви любите червону фарбу?» — «Я люблю всяку фарбу, аби це не було руде волосся і зелені зуби» — і втім сміху Зо-їному професор щиро був їй пособляв. Так оце було давніш. А тепер, на сьогоднішній зустрічі, коли книжки перед очима не було, жодні теми не приходили їм у голову, і професор допіру почав несміло догадуватися, що ніяких спільних інтелігентних інтересів у них і немає, ба й не було. Щоб перервати мовчання, яке з прикрістю запанувало проміж ними, він притяг до себе й поцілував Зоїну руку. Зоя стрепенулася й оживилася. А потім зіллялися в цілуванні уста їх. А потім... Ой, Платоне, Платоне! Не дивися.

Отак знов переминули дві зустрічі, повні божевільного раювання, серед якого професор забував усю свою денну нудьгу й скорботи. Тільки ж тому раюванню надійшов швидко кінець і надійшов моментально, ще раніше, ніж вони встигли були порозходитися додому з отого останнього свого побачення. Бо саме тоді, як Лаговський держав Зою в своїх обіймах і впивався нею, раптом, наче блискавиця, щось ударило йому в голову, та й придушив його страшенний пароксизм задишки, а горло зціпила спазма; рівночасно щось ударило і в груди, наче ножемрізонуло, — і він мало не вдушився. З нестерпучого болю Лаговський випустив Зою із своїх обіймів та й ледве-ледве доплазував до стовбура того розложистого дерева, що під ним вони були лежали. Одкинувши назад голову, схопивсь він руками за виски, бо як стій почув, що його мозок, крізь потилицю й виски, раптово шпорнула ніби розпечена шпилька і розпливлася Їловитим електричним протоком по цілій голові, аж понад очі. Біль був страшенний, наче аж скрипучий. З нещасливим, божевільним виглядом тулився Лаговський одкинутою назад головою до стовбура отого товстого дерева та й державсь руками за виски. В отакій півсидячій позиції, нервовим рухом підібгавши ноги під себе, він важко дихав, аж засапувавсь. Обличчя побіліло як крейда і нервово шарпалося... смикалося.

— Ні, так не можна! — нарешті аж простогнав він, дивлячись безсилими очима на Зою. — Я на ролі любовників десь нездатний!

Зоя з ледве помітною зневагою дивилася на нього. Роз-слабілий, знеможений, стогнучий Лаговський зараз зовсім не відповідай її ідеалові чоловічої краси й сили. Давніше, доки він був таївся, доки він на лекціях не хотів виявити своєї любові, доки він соромливо втікав од Зої, — доти він був для неї цікавий, і їй хотілося його кохання. Тепер вона наслухалася любовних запевнювань Лаговського вже аж донесхочу, тепер вона знала його юнацьку силу чи, краще сказати, несилу... — тепер він нагадував їй собою мокру курку, а не героя-лицаря і навіть не трубадура: всенький інтерес до професора пропав у неї.

— Чи не краще було б, щоб ми скількись днів не бачилися? Ти б трохи одужав тим часом, — спитала вона ніби щиро й ніби турбуючись про нього і не виявляючи своєї внутрішньої холодності та байдужності.

— Я нічого проти того не матиму, — тупо й індиферентно сказав Лаговський. — Ти сама бачиш, з чим я схожий теперечки... Не те, щоб балакати з кимсь, — на світ дивитися не хочеться!.. Знесилений, виснажений...

— Ах!.. До того ж мені й так треба буде цими днями покинути Туапсе! — ніби згадала Зоя. — Я ж маю знов поїхати в Лазаревське!.. Може, навіть, довго не побачимося... Але час додому поспішати... Бувай здоров!..

Вони поцілувалися, щоб попрощатися, але в обох була в тім цілуванні байдужність: у неї через розчарування, у нього — через болючу фізичну хворість та й, мабуть, тож само через розчарування.

Зоя одійшла. Незабаром перестав чутися й шелест од її ходи. Лаговський зостався тут, щоб не разом з нею, а трохи пізніше вийти із схованки, бо не випадало, щоб люди, часом, побачили їх десь вкупі.

«Не любить вона мене, і не зустрінемся ми вже ніколи... — подумав він смутно й зовсім несвідомо, мов який п’яний, і дивився слідом за нею. — Але чи люблю і я її?.. І чи любив? Ет!..»

Це питання крутилося й виринало в його голові невиразно й темно, без усякого думання й формулювання — отак як крутиться й виринає плаваюча дрібна трісочка в збовтаній, скаламученій воді або як щось верзеться запамороченому. І з такою самою бездумною болісною каламутністю, наче з болючого просоння, пливла в голову й нудна відповідь на оте безтямне питання. Відповідь була: «Ні, ані люблю, ані любив»... Тільки ж усі ті гадки перелітали в голові Лаговського зовсім несвідомо, серед гнітючого туману. І єдине свідоме почуття, яке міг він зараз виразно в собі розчувати, це був хіба біль, тягучий фізичний біль; а в усякім разі ніяке кохання.

Він ще заждав скількись хвилин, щоб дати Зої час одій-ти. А в голові знов каламутно зачав виринати якийсь невідомий вірш, без слів, і без змісту, і без метру; потім той вірш повиразнішав, зробився метричним, але ще без слів; потім метричне стукотіння скристалізувалося в віршований че-тверостих — і от в пам’яті Лаговського сама собою процитувалася епіграма якогось лубочного російського поета:

На ложе девы молодой Свою победу я восславил, —

И всю любовь с её тоской В её объятиях оставил...