Чтение онлайн

— Починайте!

Нечисленна публіка стихла. Герцог забажав, щоб цей поєдинок відбувся без великого натовпу, який звичайно дуже полюбляє дивитися на такі бої.

— З пошани до полеглих! — сказав Вільгельм.

Вони билися завзято й немилосердно до самого вечора. Герцог і Пилип забули, хто вони, кожен прагнув тільки перемоги. Першим болючий удар по голові отримав Вільгельм, з його маківки злетів клапоть шкіри з волоссям. Засліплений кров’ю, герцог сперся обіруч на щит. Бій було припинено, до герцога підійшов слуга і витер йому обличчя; тим часом герцог зібрався на силі. Здавалося, вона в нього подесятерилася: він так накинувся на Пилипа, що той від його удару аж випустив кийка. Майже півгодини Пилип відбивався від нападів герцога, захищаючись тільки щитом і розмахуючи вільною рукою. Зрештою він схопив свого кийка, і з його горла вирвався воєнний погук дружини великого князя Київського. Цей погук захопив Вільгельма зненацька, і він послабив свою пильність; діставши удар кийком у самісінькі груди, герцог опинився на розгрузлій землі. Намагаючись уникнути нових Пилипових ударів, він згорнувся в клубок і так вивів з рівноваги супротивника. Рубцюватий сперся на щит.

Поєдинок відновився, але тривав уже набагато повільніше. Чути було, як важко дихали суперники. З їхніх тіл, що перетворилися наче на глиняні статуї, валувала пара, відгоняючи міцним духом поту, змішаним із солодкавим запахом крові. Атаки, послаблені втомою, дедалі рідшали. Помалу Вільгельм здобував перевагу. Він зібрав свої останні сили і, мов бліде сонце, що заходить, завдав останнього удару, поклавши край поєдинку. Пилип з відкритим чолом упав на землю й більше не ворушився. Та Байстрюк теж вичерпав усі свої сили. Ступивши кілька кроків до переможеного, він також звалився ницьма біля нього.

Слуги і зброєносці кинулися підводити герцога. Він опритомнів згодом, коли йому влили в рот кілька крапель цілющої води. Перші його слова були про того, кого він переміг:

— Він сконав?

Олів’є Арльський, який обережно перевернув свого друга, відповів зі слізьми на очах:

— Не знаю.

— Покличте мого лікаря! — крикнув герцог, важко підводячись.

— Я тут, ваша величносте.

— Берися до свого діла! Такий хоробрий воїн не повинен померти. Який поєдинок!.. Давно я так не розважався! Вперше я знайшов гідного собі суперника…

— І легко його перемогли, ваша величносте! — озвався один із рицарів.

— Легко?! Твоя улесливість затьмарила тобі розум, Жане Кутанський! Принаймні, якщо ти не натякаєш на моє походження…

— О ні! — скрикнув низькопоклонник червоніючи.

— Ваша величносте, він приходить до тями…

Вільгельм Нормандський схилився над Пилипом.

— Ну як, ти й далі маєш мене за вбивцю?

— Господь розсудив інакше, — відповів Пилип, намагаючись підвестися.

— Не ворушись, дай моєму лікареві полікувати тебе.

— Навіщо це лікування, коли я маю померти?

— Хто тобі каже про смерть?

— Хіба ви не перемогли мене? Хіба мене не повинні позбавити життя?

— Або руки!

— Візьміть моє життя, ви цього заслужили, але більше не калічте мене!

— Ти забуваєш, що я тебе переміг. Отже, я й вирішуватиму.

— В ім’я любові до Мори вбийте мене! Вільгельм схопив пораненого за одяг і рвучко підвів його.

— Що ти сказав?.. Звідки ти знаєш Мору?

— Байдуже звідки, але знаю… В ім’я любові до неї вбийте мене.

— Спершу ти все мені розкажеш!

— Ваша величносте, відпустіть його, бо задушите.

— Перенесіть його до мого шатра!

Згодом Пилип, з якого скинули брудний, подертий одяг, лежав, помитий, але ще дуже немічний, на ліжку в герцогському таборі. Біля нього сиділи Олів’є Арльський та Ланселен де Бове й розтирали його тіло, все в страшних синцях. Увійшов герцог і мовчки дав себе роздягти. Потім він заліз у цебер з теплою водою; перед цим у ній вимочили трави, якими лікують гематоми.

— Залиште нас самих!

Усі вийшли. Двоє чоловіків зосталися самі. Вільгельм, примруживши очі, охкав у своєму купелі від задоволення. Він занурив у воду голову, змиваючи з неї землю й кров. Коли герцог підвів голову, то побачив, що Пилип утупився в нього поглядом. Якийсь час вони недовірливо дивились один на одного. Нарешті герцог озвався:

— Розкажи мені про себе.

— Мені нема чого розказувати, ваша величносте.

— Ти й досі хочеш померти?

— Як ніколи!

— Тоді скажи мені, чому ти згадав ім’я Мори? Звідки ти його знаєш?

— Пам’ятаєте, як ви впали в лісі у Германії?

— То й що?

— Одна молода жінка вам допомогла, а друга жінка, старша за першу, промовила при вас це ім’я.

— Звідки ти це знаєш?

— Я там теж був.

— Ти входив до почту королеви?

— Начебто.

— Це не відповідь. Ти сказав занадто багато або занадто мало. Я наказую тобі розповісти мені, хто ти.

— Знайте, герцогу Вільгельме, ви мені не володар. Я належу вельможі Шонійському. Тільки життя моє належить вам, ви його виграли в чесному двобої, тож візьміть його!

— Якщо я зараз візьму його, то вчиню злочин, і Бог мені цього не простить. Ти виступив месником за полеглих на війні людей, ось чому я й згодився прийняти твій виклик. Я знав, що мене ніхто не переможе, бо не було підступу ні з мого боку, ні з боку нормандських командирів. Причиною поразки французів стала їхня легковажність.

— Це мене мало обходить. В ім’я любові до королеви Анни вбийте мене!

— Хто ти?

Пилип затулив долонями обличчя. По його поранених щоках котилися важкі сльози. Цей його розпач розчулив Вільгельма. Він виліз із купелю й підійшов до бідолашного Пилипа.

— Чому ти не хочеш звіритися мені?.. Я клянусь на хресті нашого Господа, що ніколи нікому не розповім того, чим ти зі мною поділишся.

— Покляніться, що ніколи нічого не скажете і їй.

— Клянусь.

І тоді Пилип усе розповів.

Вільгельм загорнувся в лляне простирадло і мовчки, незворушно вислухав схвильовану Пилипову розповідь. Коли зовсім знесилений Пилип замовк, герцог ще довго не спускав з нього очей. Цей погляд і мовчанка, що, здавалося, тривали цілу вічність, викликали в пораненого ще більшу ніяковість. Він важко підвівся.

— Ви мовчите… Тож самі бачите, що я маю слушність, прагнучи смерті.

— Тільки не від мене ти її знайдеш!

— Після всього, що я вам розповів, я не можу більше жити. Королева ніколи не повинна дізнатись, що сталося зі мною.