Чтение онлайн

Анна рада була знову приїхати до свого улюбленого Санліса. Але вона вже рідше, ніж колись, провідувала школу, лікарню й бідарів; тепер Анна частіше виїздила верхи до лісу, гналася з Філіппом, згадуючи свої дівочі ігри на Русі, за оленем або козулею, змагалася з Раулем наперегони. Кріпаки й селяни бачили крізь плетиво гілок, як пролітала її біла накидка, а вслід за нею дуже часто неслася чорна накидка. Ввечері в хижах і тавернах Санліса, на кухнях і в палатах замків з осудом говорили про поведінку королеви.

Архієпископ Реймський, її давні друзі єпископи Роже й Готьє робили їй м’які докори, які вона сприймала із зневажливою терплячістю. Одного дня граф Фландрійський прислав до Анни графиню, і та сказала їй усе, що думала.

— Невже ви забули, що ви — королева й регентка королівства? Люди дивуються: ви проводите більше часу з Раулем, ніж із королем, своїми радниками та дітьми. Ви повдовіли лише кілька місяців тому, а вже гасаєте верхи з чоловіком, в якого чи не найгірша репутація! 3 ним ви компрометуєте себе! Моєму чоловікові здається, що на деяких ваших рішеннях позначився вплив графа.

— Неправда! Ніколи граф Рауль де Крепі не втручався в справи королівства. Хіба я винна, що він розважливіший за вельмож із моєї ради?

— Невже вам потрібні розваги тоді, коли ви повинні оплакувати чоловіка, виховувати дітей і молити Бога, аби він осяяв їх своїм світлом? Що діється з вами, такою побожною, такою бездоганною дружиною і матір’ю? Ви ж знаєте, Анно, яка я віддана вам подруга й як захищала вас перед своїм покійним братом, зокрема після сумної загибелі Олів’є Арльського…

— Не говоріть мені про ту жахливу смерть! Її, мабуть, можна було б уникнути, якби ви втрутилися, коли я вас просила…

— Анно, прошу вас, не нагадуйте мені про це! Мені довго не давали спокою докори сумління, і не було дня, коли б я не картала себе й не молилася за Олів’є…

Якийсь час жінки мовчали. Адель Фландрійська перша порушила мовчанку — вона взяла невістку за руки й лагідно сказала:

— Люба моя, ви можете звіритись мені, я нікому нічого не розповім… Ви закохалися в Рауля де Крепі?

— Ви збожеволіли! Я нічого такого до графа не відчуваю! Як ви могли таке подумати?!

Адель підвелася й, прибравши заклопотаного вигляду, заходила по кімнаті. Отже, вона не помилилася: королева кохає графа, й сама цього не знаючи.

— Даруйте мені, невістко. Я рада довідатися, що між вами нічого нема й що це тільки жіночі плітки. Тепер я заспокоїлася. Одначе уникайте того, щоб вас підозрювали, й ніколи не забувайте, що ви — королева.

Перегодя, коли граф Валуа, як і щодня, прийшов поговорити з регенткою, йому відповіли, що прийняти його вона не може. Він не насторожився й прийшов наступного дня; тоді йому сказали, що його візити небажані. Він дуже розгнівався, настрахавши цим капелана.

Графові не вдалося більше побачитися з Анною аж до весни. А наприкінці квітня Валуа дізнався, що двір вирушає до Комп’єна. Він приїхав туди раніше й особисто зустрів королівську родину, яку супроводив єпископ та суддя Обер. І хоч королева привітно всміхнулась йому, граф не міг не помітити того холоду, з яким вона з ним розмовляла. Не в кращому становищі опинився він і в Реймсі, де Філіпп на прохання матері підписав один акт на користь церкви святого Нікеза. Граф Фландрійський, якому неприємно було бачити на паперті високу постать Рауля, сказав йому відійти. Архієпископові Жерве та рицарям довелося докласти зусиль, щоб не дати цим двом учепитися один в одного. Зрештою граф Валуа поступився, погрозивши графові Фландрійському.

Повернувшись до Санліса, королева багато часу проводила із своїми трьома синами, раділа Філіпповим успіхам у письмі, міцності Роберта й Гуго. Літо видалося гарячим. Одягнена у біле вдовине вбрання, Анна любила сісти надвечір на коня й помчати лісом у супроводі двох-трьох рицарів та їхніх зброєносців. Бодуенові ці прогулянки не подобалися, але ж не можна було їй усього заборонити!

Одного вечора, коли тепле повітря сповнили лісові пахощі, Анна спішилася, щоб зірвати кілька квіток. «Сплету з них віночок», — подумала вона. Поки вона рвала квіти, її невеликий почет чекав на галявині. Сама не помітивши того, Анна віддалилася від нього. Здавалося, в цьому досить глибокому яру з крутими схилами на неї ждав цілий килим білих вінчиків. Анна опустилася на мох і лягла серед квітів. Примруживши очі, вона п’яніла від міцного запаху гумусу та пом’ятого листя. Крізь гілля було видко, як на небо випливали місяць і зорі. Стояв такий погідний вечір, якого Анна вже давно не бачила. У голові в неї зринули спогади про її прогулянки по фортечних мурах у Новгороді й понад Дніпром у Києві. В уяві так виразно спливло Пилипове обличчя, що вона широко розплющила очі, сподіваючись його побачити.

Але то схилилося над нею зовсім інше обличчя. Як же цей чоловік зумів підповзти до неї, що вона нічого не помітила? Крізь його одяг Анна відчула тепло чоловічого тіла, його міцне дихання було їй приємне, так само, як і його запах — суміш запаху поту, сіна та конюшні… Королева оціпеніла і не намагалася боротись проти цього оціпеніння. Вона не шукала цієї зустрічі, то Рауль прагнув її, бродячи щодня в Санліському лісі; королева навіть думку про це гнала від себе геть. Тепер доля звела їх. Вони відчували не кохання одне до одного, а палке бажання. Цієї миті в тому розквітлому яру були тільки чоловік і жінка, які вже не тямили себе.

Вона перша подала йому руку. А що він, здавалося, завагався, то Анна схопила його за чуба й наблизила його губи до своїх. Цей дотик допоміг їй утратити відчуття часу, і тіло й душа королеви, якій безладне кохання з покійним чоловіком приносило тільки огиду, розтанули від не знаної доти насолоди. Коли вони отямилися, то почули, що в лісі кличуть її. Королеву розшукували з тривогою, яка дедалі наростала. До замку послали по служників із смолоскипами.

— Скажіть, що пошкодили собі щиколотку, — прошепотів Рауль, перше ніж зникнути.

В неї не було вибору. Щоб пояснити, чому на ній пом’яте вбрання й звідки на ньому трав’янисті плями, їй довелося прикинутись, ніби вона впала. Коли слабкий Аннин голос долинув до зброєносців і вони побачили її на землі, бліду й розхристану, вірні слуги кинулися до неї, гадаючи, що вона серйозно покалічилася. Зброєносці відвезли Анну, що стогнала, до палацу, де її стали оглядати жінки. Але вони ніяк не могли збагнути, чому королева відмовляється показати лікареві ногу, яка в неї нібито боліла.

Другого дня Анна, на подив її оточення, прокинулася свіжа й бадьора, лише під очима в неї були ледь помітні кола. Вислухавши вельми зосереджено службу Божу, вона пішла поцілувати дітей, подивилася, як триває робота в монастирі святого Вінцента, поцікавилася з Бодуеном справами королівства, дала розпорядження, провідала хворих у лікарні, понесла милостиню кільком убогим родинам.

У наступні дні Анна присвятила себе різній діяльності. Якийсь час провела у вернейському маєтку й прийняла управителя своїх земель під Шатонеф-на- Луарі. На одну ніч Анна зупинилася в Аделаїди де Ла-Ферте, де крякання жаб у річці Ессонні не дало їй спати. Тут посланець від графа Валуа передав їй листа. Коли королева знову повернулася до Санліса, в її поведінці не змінилося нічогісінько.