Чтение онлайн

Ось так Анна дізналася, яку ціну було заплачено за її порятунок.

— Вас вивів із підземелля, перше ніж туди прийшли королівські воїни, рицар у масці, як його називають, вірна людина герцога Нормандського, — нарешті розповів їй усю правду граф Валуа. — Він підслухав в одному шинку розмову двох розбійників. Ті хвалилися, що збираються занапастити королеву. Рицар уколошкав одного з них, а другого примусив про все розповісти. Потім послав мені листа, прохаючи мене попередити вас, що ваші вороги збираються вам нашкодити. На жаль, було надто пізно! Ви вже вирушили в дорогу. Тож він, то підкуповуючи, то вбиваючи вартових, то видаючи себе за розбійника, зумів дістатися до карцеру й побачив, як його друг помер. Потім вивів вас із підземелля…

— Чому ж він не врятував і мою годувальницю?

— Ви дуже ослабли, вас треба було підтримувати, тому годувальниця попросила його вивести вас, а її залишити там — вона мала прикрити вашу втечу.

— Ох, люба моя Олена!..

— Що було далі, ви знаєте. Вона потрапила до рук брутальних вояків…

— Олена загинула, як мати, що боронить свою дитину. Разом із нею я втратила останній зв’язок з моєю любою країною. Віднині я самотня.

— Самотня? Хіба ви забули про своїх дітей, про чоловіка, друзів, народ? Хіба ви забули, що ви — королева?!

Анна підвела голову, по її щоках котилися сльози; вона гордо подивилася на графа.

— Хіба це можна забути? Проте я вдячна вам, що ви нагадали мені про це. Я знаю обов’язки, які поклало на мене моє походження, і хоч я королева Франції, я залишаюсь і дочкою Русі. Невже ви думаєте, що чоловік і діти примусять мене забути країну, де я народилася? Я ввібрала в себе її землю, її річки, її озера, її рівнини, її ліси! Ви можете в це повірити? Там повітря, яким дихають люди, свіжіше й чистіше, там сам Господь почуває себе краще… Ви усміхаєтесь? Вам цього не зрозуміти…

— Я розумію, але земля є земля, і Бог скрізь той самий. Земля, якою я заволодіваю, стає моєю, мов жінка, і вона робиться для мене такою дорогою, наче я володів нею від народження. І горе тому, хто спробує забрати її в мене. За неї я ладен убити хоч кого!

— Всім відомо, графе, що ви, аби домогтися свого, не завагаєтесь убити людину, і ваші вороги знають, що ви страшний і непримиренний боєць, який ладен воювати навіть у великий піст…

— Я шаную піст, якщо його шанує мій супротивник.

— Жителі Перонна й досі не забули про облогу, влаштовану перед взяттям їхнього міста. Тоді ви виявили не тільки прагнення до війни, а й суворість у мирні дні.

— А я й не збирався виказувати свою ласку до міста торговців, злодіїв та брехунів!

— Тому ви й повідтинали ноги та руки найбагатшим…

— Так вони більше не крастимуть! — вигукнув він, зареготавши сміхом людини, яку відтоді стали називати Раулем Пероннським.

— Невже вам конче треба було, нехтуючи всі закони, захоплювати й Мондідьє?

— То ж таке гарне місто!

— Воно не варте того, щоб через нього вас відлучили від церкви! Відмовтеся від нього, графе, подумайте про свою душу — люди її проклянуть!

— Нащадок імператора Карла Великого ніколи ні від чого не відмовляється.

— Хіба вам замало ваших багатств? Ваші володіння майже такі самі, як і в короля. Недавнє ваше одруження з Альєнорою дало вам міста й замки в Шампані, під вашою рукою судноплавство на Сені, а це означає, що у вашій владі й постачання Парижа…

— Парижеві ніколи не бракувало борошна…

— Гадаю, король Франції повинен дякувати за це вам.

— Аякже!

— Та годі говорити про вас. Що сталося з отим рицарем у масці? Щодо мене, то я зовсім не пам’ятаю, як він прийшов до карцеру. І чому Олів’є, коли помирав, згадав мого сина Філіппа?

— Вашому синові небезпека ніколи не загрожувала.

— Олів’є думав інакше. Бо чого ж він двічі назвав його ім’я?

— Це й справді дивно, я не можу цього пояснити. Рицар у масці покинув Санліс невдовзі після смерті вашої годувальниці. Він повернувся до герцога Нормандського. Я отримую вістки про нього від свого сина Сімона, який ним дуже захоплюється.

— Я б хотіла подякувати йому й поговорити з ним про Олів’є Арльського.

— Якщо він і далі служитиме в Байстрюка, то ви напевне матимете нагоду побачитися з ним.

— Ви дізналися, звідки він родом? Герцогиня Матільда каже, що нічого про нього не знає. А Гослен Шонійський признався мені, що вперше зустрів його під час мого переїзду до Франції.

— Я про того чоловіка нічого не знаю. Хіба тільки те, що поважні вельможі ставляться до нього шанобливо й поводяться з ним, як із рівнею. Цього мені досить.

Замислившись, Анна прошепотіла, мовби сама до себе:

— Коли я його бачу, я щоразу відчуваю до нього водночас і потяг, і огиду.

— Як і більшість жінок.

— Що ви кажете?

— Даруйте мені, королево, але знатні жінки Нормандії теж відчувають до нього потяг і огиду. Та в них потяг, слід гадати, куди більший, бо, кажуть, мало хто може встояти перед ним!

— Годі вам, графе, — сказала Анна зашарівшись. — Дякую за допомогу. Прощавайте!

Рауль де Крепі вклонився й рушив до дверей. Він зробив лише кілька кроків, коли королева покликала його знову:

— Графе! Що з моєю молочною сестрою?

Він повільно підійшов до королеви й розгублено подивився на неї.

— Ну! Я чекаю!

— Вона померла.

Анна, хоч і сподівалася такої відповіді, аж похитнулася й зблідла.

— Коли? Як?

— Ви справді хочете це знати?

— Коли я запитую, графе, то хочу почути відповідь!

— Гаразд, королево. Завтра буде вже десять днів, як Ірина померла.

— Розповідайте далі. Ви завагалися. Невже ви вбили її?

— Я не раз докоряв собі за те, що не зробив цього. Та жінка була дияволом, відьмою, що заповзялася будь-що занапастити вас. Вона уклала угоду із самим сатаною і пожертвувала навіть власною дитиною задля вдоволення свого ницого прагнення…

— Облиште ці паскудства.

— Вона сама з усіма подробицями розповіла мені про свій злочин. Розповідаючи, Ірина реготала, мов окаянна… І як я тоді не вбив її!

Рауль де Крепі теж зблід; на чолі в нього блищали краплі поту. Хвилю помовчавши, він додав: