Чтение онлайн

– Та заждiть, Ван, - вiдповiв Риндiн, - все це надто серйозна справа. Адже її треба буде годувати, розумiєте? Де ми вiзьмемо для неї їжу?

Але замiсть Ван Луна вiдповiла сама Галя:

– Астроплан летiтиме до Венери, я пам'ятаю, сто сорок шiсть днiв. На спуск на Венеру потрiбно буде, припустiмо, ще кiлька днiв. Я пам'ятаю всi розрахунки i цифри в статтях i доповiдях, особливо - ваших, Миколо Петровичу. Я їх чи не напам'ять заучувала. От взагалi це виходить близько ста шiстдесяти днiв. На зворотний шлях будемо рахувати стiльки ж таки. Всього - триста двадцять. Перебування на Венерi - ще майже п'ятсот днiв. А продуктiв взято набагато бiльше, крiм того, є ще й резервний запас. Значить, вистачить i на мене, от!

Сокiл, який почував себе трохи незручно, - особливо тому, що вiн так несвоєчасно i зрадницьки почервонiв (i чого б це, власне кажучи?), вирiшив, що час i йому подати голос. Вiн вiдкашлявся i сказав:

– Все це гаразд, Галю, припустiмо. А от уявiть собi, що нам не доведеться поповнити нашi запаси на Венерi. Що буде тодi?

– Нiяк не можу уявити собi такого, - рiшуче вiдповiла дiвчина, продовжуючи невинно дивитися на Миколу Петровича, немовби це вiн поставив їй запитання, а не Сокiл.
– Нiяк не можу! Вадим Сергiйович стiльки розповiдав менi про рiзних дивовижних тварин, яких нам доведеться зустрiти на Венерi. I говорив, що коли б я полетiла, то вiн переконав би товариша Ван Луна спецiально пiдстрелити там молоденького iгуанодона i почастувати мене Запевняв, що це буде схоже на телячу вiдбивну, тiльки ще нiжнiше. Вiн дуже красиво тодi розповiдав. I я завжди вiрила йому, Миколо Петровичу.

Сокiл бурхливо розкашлявся - певна рiч, зовсiм не для того, щоб замаскувати цим своє збентеження i зрадницький рум'янець, який знову розливався по його обличчю. Потiм довелося протирати окуляри, тим бiльше, що Риндiн розсмiявся i навiть Ван Лун широко посмiхнувся.

– Нi, таки й справдi її нiчим не проймеш, цю дiвчину, - сказав нарештi Риндiн.
– Вперта, i за словом в кишеню не лазить. Товаришi, у мене є пропозицiя.

– Яка?

– За її словами, вона знає досить багато. Але це тiльки за її словами. Давайте перевiримо, з ким ми маємо справу в дiйсностi. Хай кожен з нас поставить їй кiлька запитань по своїй спецiальностi, а вона вiдповiсть на них. Чи доведе наша нова знайома свою пiдготованiсть до подорожi? Я навiть можу почати.

Йому не заперечував нiхто. Микола Петрович задумливо кашлянув, зiбрав у жменю свою борiдку, подивився скоса на Галю Рижко i спитав:

– Ви згоднi, дiвчино?

– Згодна, Миколо Петровичу, - не замислюючись анi на мить вiдповiла Галя.

– Так. Е... скажiть нам, будь ласка, яка вiдстань вiд Землi до Венери?

– Пiд час так званої сполуки, себто коли вiдстань мiж цими планетами найкоротша, - тридцять дев'ять мiльйонiв кiлометрiв, - одним духом випалила Галя.

– Гм... а вiрно, знаєте, так-так!

Микола Петрович перевiв погляд на Ван Луна, немов демонструючи йому своє здивування з приводу такої точної вiдповiдi. Потiм знову подивився на Галю: вона впевнено i незалежно пiдвела голову, короткий її носик виглядав ще задерикуватiше.

– Так-так, - повторив Риндiн.
– Тепер скажiть, що таке альбедо?

– Це - кiлькiсть вiдбитого планетою свiтла!

– Чому дорiвнюється альбедо Венери?

– П'ятдесят дев'ять процентiв.

– А Мiсяця?

– Сiм i три десятих процента.

– Який висновок з цього ви зробите?

– На Мiсяцi немає атмосфери, а на Венерi є, i вона дуже щiльна, бо вiдбиває багато свiтла!

Запитання i вiдповiдi слiдували без найменшої затримки, наче пострiли з скорострiльної гармати. Риндiн розвiв руками:

– Гм... так-так, - кивнув вiн схвально головою.
– Вона мене, знаєте, переконала, друзi мої. Ану перевiрте, Вадиме, тепер ви. I, знаєте, без усяких знижок на знайомство, гм!

Вадим Сокiл ображено знизав плечима. З незалежним виглядом вiн енергiйно поправив окуляри, якi i без того цiлком правильно сидiли на носi.

– Ну от, ви згадали про атмосферу Венери. Що ви ще пам'ятаєте про це? Хоча б у загальних рисах, якщо не зовсiм точно.

– А точних вiдомостей про атмосферу Венери взагалi ще немає, як ви самi менi сказали.
– Галя Рижко цього разу дивилася прямо у вiчi Соколу. Це був не iронiчний погляд, але здавалося, що десь у глибинi її очей ледве помiтно спалахують i зразу ж таки згасають насмiшкуватi вогники.
– За неповними даними, якi нам доведеться перевiрити, атмосфера Венери значно щiльнiша вiд земної.

Риндiн посмiхнувся. Просто молодець ця дiвчина! Звiдки в неї стiльки смiливостi i незалежностi? Тим часом Сокiл продовжував запитувати, чомусь дивлячись убiк:

– Яка атомна вага радiю?

– Двiстi двадцять шiсть цiлих i п'ять десятих. Навiть дивлячись у книгу, не можна було вiдповiсти швидше!

– Який геологiчний перiод ви знаєте мiж трiасовим i крейдяним?

– Юрський геологiчний перiод, - випалила Галя.

Сокiл подивився на Риндiна. Той махнув рукою.

– Вистачить! З хiмiї i геологiї вона дещо знає. Ван, ваша черга!

Проте Ван Лун, посмоктуючи люльку, лише усмiхнувся:

– В мене немає запитань. Тiльки одна маленька перевiрка.

– Це вiдносно готування їжi?
– пожартував Риндiн.

– Вважаю, серйознiше. Чи знаєте ви, що це таке?

Вiн вийняв з кишенi досить великий чорний пiстолет з тонким дулом i високою мушкою. Галя Рижко уважно подивилася на нього i вiдповiла:

– Схоже на пневматичний пiстолет.

– Так, схоже. Електричний тренувальний пiстолет. Буду просити вас зараз...

– Хвилинку, Ван, - перервав його Сокiл.
– Навiщо вам цей пiстолет в астропланi?

– Дозволю собi поспитати також: навiщо у нас в астропланi б мiкрофiльмова бiблiотечка з рiзними довiдниками?

– Ну, це зрозумiло. Нам завжди може бути потрiбна та чи iнша довiдка. Порiвняли!

– Вважаю, правильно порiвняв. Бо пiстолет так само необхiдний, як i довiдник. Справжнiй стрiлець завжди тренується: треба, щоб рука тримала зброю твердо, добре. Вас з Миколою Петровичем теж проситиму полюбити пiстолет. Це стане в пригодi, - багатозначно пообiцяв Ван Лун.
– Дiвчино, будь ласка, ось цiль.

Вiн перевернув металiчний щит з супертитану, який стояв бiля стiни. На його зворотному боцi була прикрiплена паперова мiшень.

– А я все забував спитати, навiщо тут, у каютi, цей аркуш супертитану!
– засмiявся Риндiн.

– Вирiшив, так буде краще. Не пошкодиться оббивка каюти, - незворушно вiдповiв Ван Лун.
– Так, стрiляйте, дiвчино. Десять пострiлiв. Звiдси, вiд цiєї стiни, - вимiрив, п'ять метрiв. Прошу, покажiть, який з вас стрiлець.

Галя взяла пiстолет. Ван Лун з iнтересом стежив за її рiшучими жестами. Здавалось, i тепер дiвчина не вiдчувала анi тiнi збентеження, немов все вiдбувалося саме так, як вона й передбачала. Вона стала на вказане їй мiсце, ще раз уважно оглянула пiстолет. Звела погляд на Ван Луна.