Чтение онлайн

— Розмістили? Навіщо виробляти таке паскудство! Може, то ще й бомби.

Чоловік, який стояв біля входу в довгу нору, промовив:

— Продукція атомного міста цілком безпечна.

Всі розреготалися.

— Безпечна, йолопе! Ти б ще сів на ящик!

— Добре підсмажився б, — зауважив Тедд О'Брайєн.

— Кинути б цю роботу зовсім, — пробурмотів хтось. — Вони набивають собі кишені, а ми лягаємо кістьми.

— Лайка не допоможе, — сказав Хріс Браун. — Треба щось робити проти цього. Я вже давно говорив, що тут небезпечно…

Робітник, який стояв біля входу в нору, повільно підійшов до Брауна і тихо промовив:

— Послухайте! На мою думку, небезпечно сіяти тут паніку і підбурювати проти керівництва атомного міста…

Тедд О'Брайєн легенько відштовхнув чоловіка од Брауна і пригрозив йому:

— Прикуси язика, Адамс, інакше ми тобі покажемо, що небезпечно.

Тедд узяв Адамса за плечі і виштовхнув його в сусідню нору. Всі робітники розсміялись, а Тедд ще й відчитав Адамса:

— Я тебе завжди вважав порядним хлопцем, а ти заради долара підслуховуєш, що люди балакають.

— Дивіться, — вигукнув один з робітників, — який сніжок падає.

Легкий вітерець проніс над канавою білі пластівці пилу. Робітники завісили вхід у землянку ковдрою.

— Ми тут більше не працюватимемо, — заявили кілька робітників. — Профспілка повинна підтримати нас, чуєш, Тедд?

О'Брайєн був активістом профспілки.

— Неодмінно підтримає. Ви тут на власній шкурі відчуваєте, що таке випробування ядерної енергії, — сказав Тедд. І показав рукою в напрямі атомного міста.

— А правила безпеки? — енергійно розмахуючи руками, запитав Френк Говен. — Як це може корпус злетіти-в повітря? Хіба нам не твердили завжди, що таке ніколи не може трапитися?

Хріс Браун спробував роз'яснити людям, що коли неправильно розміщувати ящики з плутонієм, неминуче станеться вибух. Браун уже кілька місяців тому підготував і подав дирекції доповідну записку про це, але його пропозиції відхилили.

— У фірми, мабуть, знову не вистачило доларів? — глузливо запитав робітник.

— Доларів у них багато, — зауважив О'Брайєн, — але не для нас. Нам треба… — Тут він помітив, що Брауну важко сидіти і той от-от упаде. О'Брайєн підхопив ученого і гукнув Говену: — Давай, Френк, віднесемо його в машину. Містера Брауна треба негайно відвезти в санаторій.

— Зараз? — запитав той.

Навколо все ще падав білим сніжком дрібний порох.

— Я побуду тут, Тедд, — слабким голосом попросив Браун. — Минеться.

Але шофер і слухати не хотів.

— Це безглуздя, містер Браун. Я вас відвезу в санаторій. Хоч би при цьому злетіла в повітря половина атомного міста. Я вже раз возив вас у такому стані. На мою думку, в санаторій повинні поїхати всі, хто стояв на горбі і одразу не пішов у сховище. Бери, Френк!

Вони винесли Брауна і попрямували до машини. Над пустелею все ще висів велетенський гриб, його верхні шари несло вітром далі.

В сусідній землянці сидів Адамс.

— Ходімо з нами! — суворо гукнув йому Тедд. — Тут ще загинеш, а в тебе п'ятеро дітей…

Уже в машині Тедд пильно глянув на Адамса і сказав:

— Думаю, що ти триматимеш язика за зубами і ми лишимося друзями! Інакше…

Коли машина покотилася по колії, наїждженій в пустелі грузовиками, Браун застогнав. Шофер нахилився до хворого:

— Потерпіть, містер Браун. Ви нам ще потрібні. Чули ж, що люди кажуть? Треба щось робити.

Через півгодини всі четверо лежали у ванні, змиваючи з себе радіоактивний пил. Незабаром санаторні машини привезли з будівництва й інших робітників.

Лекс Шпрінгер нервово перебирав пальцями лівої руки клавіші розмовного апарата. Він тримався зовсім не так спокійно, як належало керівникові служби безпеки атомного міста Мехіко-Занд. Час від часу Шпрінгер кидав збентежений погляд на обличчя директора, якого прозивали Атомним слоном.

Директор атомного міста Брекдорп — спітніла м'ясна туша вагою понад сто двадцять кілограмів — сидів у величезному глибокому кріслі, не зводячи очей з прикріпленого до стіни індикаторного щита, його звичайне жовтувато-біле світло забарвилось у червоний колір. Дебела права рука директора лежала на письмовому столі. В просторому кабінеті не було жодного вікна. Складний кліматичний прилад підтримував у кімнаті постійну температуру і освіжав повітря. Робочий кабінет Брекдорпа вважався одним з небагатьох цілком захищених від променів приміщень міста Мехіко-Занда.

Брекдорп стиснув кулак і невдоволено стукнув ним по письмовому столу.

— Ви бачите червонувате світло? Весь щит мерехтить! Навіть у власному кабінеті не можна бути гарантованим від проклятої радіоактивності! Це свинство, Шпрінгер, страшенне свинство, і винні в ньому принаймні на дев'яносто процентів ваші люди.

Крекчучи, він вийняв шовковий носовичок і старанно витер мокре від поту обличчя.

Коли Брекдорп хвилювався, він обливався потом. Та хіба можна не хвилюватись? А кліматичний прилад, що це за конструкція? Справжній брак! Поставиш прилад на двадцять два градуси, жарко, немов у печі, а при двадцять одному градусі починаєш мерзнути. Коли ж він встановлював пристрій на двадцять один з половиною градуса, йому здавалося, що погіршується фільтрація повітря. І це у вік атомної бомби! Брекдорп наказав встановити новий прилад. Деталі для нього вже привезли і завтра мали закінчити монтування. І от маєш… Саме сьогодні трапилося це свинство з корпусом 37.

Лекс Шпрінгер тільки знизував плечима, слухаючи докори Брекдорпа.

— Нам треба спершу точно встановити, як це нещастя сталося. Досі ми знаємо лише…

Тут задеренчав зумер розмовного апарата. Шпрінгер відповів і увімкнув гучномовець.

— Санаторій, Бердслей, — доповіли з апарата.

— А, доктор Бердслей! — Шпрінгер відкашлявся і спитав: — Як почуває себе Зонненфельд?

— Пацієнт оце тільки опритомнів. На його тілі сильні опіки. Дихання і серцебиття дуже порушені. Радіоактивні промені…

— Його можна допитати? Він уже що-небудь сказав? — перебив лікаря Шпрінгер.

— Ні, — голос з гучномовця звучав невдоволено. — Шок, а також вплив променів і тиску спричинилися до того, що Зонненфельд втратив зір, слух і мову. Ми намагалися встановити з ним хоч якийсь контакт, помацуючи найменш обгорілу ліву руку. Але досі наші зусилля успіху не мали.

— Дякую, докторе, — Шпрінгер закрив блокнот і глянув на розмовний апарат. — Зонненфельда можна врятувати?

— Ні, неможливо, — відповів лікар. — Самі тільки опіки незабаром призведуть до смерті. На наш погляд, потерпілий протягне сорок, найбільше п'ятдесят годин.