Чтение онлайн

Вони поволі наближались до Країни Мертвого Лісу.

– Може, по нас?
– всміхнувся Аскольд.

– Дивно, - протяг Горський, не відповідаючи небожеві.
– Дивно у цій місцевості.

– Але ж погляньте, вони летять прямо на нас, як хутко. Може це якась експедиція?

– То я мусів би про це знати.

– Звідки ж це ви могли про це знати?

– Хоча б з преси.

– А пригадайте, коли ви бачили востаннє газету.

– То що? Такі експедиції за день не влаштовуються.

– Я можу розгледіти марку Р-1. Перше бачу таку конструкцію.

– Я теж. Невже мимо.

– Ні, ви дивіться, вони просто хотять півколом облетіти згарище. Привернути увагу?

Професор мовчав, не випускаючи з поля зору дирижаблів. Не діждавшись відповіді, Аскольд нетерпляче махнув над головою кашкетом, а потім, набравши в легені повітря, загукав:

– Е-ей, е-ге-гей, е-ге-гей!

Машини, одхилившись було вбік, знову почали наближатись до центру поля, креслячи в повітрі коло.

Ось зовсім близько й низько летять машини. Чутно гул моторів. Великі черева дирижаблів затуляють небо.

– Е-ге-гей!
– ще дужче загукав Аскольд і шалено почав вимахувати кашкетом.

З дирижаблів, очевидно, їх помітили, бо з передньої машини з вікна гондоли пурхнула біла хустка, салютуючи відповідь.

По тому, облетівши Країну Мертвого Лісу, дирижаблі повернули знову на схід, і черідкою, дедалі дрібніючи, почали віддалятись і швидко зникли за тими ж пасмами, звідки з’явилися.

Аскольд замовк, звівши брови, здивовано й незрозуміло довго дивився в край дальніх брунатних хребтів. Поглянув згодом на професора, в нього також на лиці заклякло здивовання з домішкою тривоги й досади.

* *

*

На грані сна й пробудження Горський ніби почув далекий і нерівний шум.

Ніяк не міг підвести голову. Натруджені м’язи ще не відпочили, важко було поворухнутися.

Збуджений мозок навіть у сні працював сторожко й хоробливо.

Шум наростав, ось ніби тріск, голоси, когось кличуть.

Професор розплющив вії. Так, дійсно, звідкись несло нерівний шум. Він то танув у тиші, то знову народжувався тріском гілля, але не можна було розпізнати, хто творить його.

Горський підвів голову, пересилюючи біль у м’язах, сів на помості. Почав ще уважніше прислухатись.

– Аскольде!
– проговорив пересохлим голосом професор.

Небіж не відкликався.

Горський вийшов за двері, став, повів головою на всі боки. Тепер шум оточив його з трьох боків. Він уже не вщухав, а рівномірно наближався до хатини.

Враз вуха спіймали приглушений голос.

Горський здригнув і зайшов у хатину. У пітьмі намацав рушницю.

– Аскольде!
– торсонув за плече небожа.

– Що таке ?
– підхопився той.

– Хтось наближається до хатини.

Аскольд прожогом зірвався з ліжка.

За два кроки навколо не можна нічого було розгледіти. Загуслий сірий морок, насичений випарами трясовини, ховав усе від зору.

Горський і Аскольд без слів порозумілися й стали напоготові з рушницями біля дверей хижки.

– Хто там, ей, хто там?
– кинув у морок професор високим, незвичним дзвінким голосом.

Тріск гілля ущух.

– Хто там? Стріляти будемо!

– Свої, - почулося у відповідь, - державна розвідка. А ви хто?

Професор помовчав, а згодом гукнув:

– Наукова експедиція Академії!

– От тобі й раз. А ви стріляти, чого ж ви?
– зраділо пролунав з морока голос.

Знову затріщало гілля, швидко з трьох боків хатину оточив загін людей.

І раптом мозок професора гостро вразила думка, що його обдурено. Бо не можна ж припустити, щоб жодна розвідка рушила вночі. Але було запізно щось діяти, та й безнадійно. Він з Аскольдом уже опинився в колі незнайомих людей.

Високий силует крем’язного чолов’яги зупинився перед Горським і, ні слова не кажучи, рвонув з рук рушницю.

Аскольд скрикнув і наосліп кинувся на захист. Але також вмить лишився без зброї. Дужий десяток рук стисли його м’язи, й він уже не міг поворухнутися.

* *

*

Професор зрозумів, що потрапив у надзвичайно складне, а можливо й безвихідне становище. Силкувався обміркувати все спокійно, послідовно, але з того нічого не виходило.

Якось не вкладалося в розумі, що незнайомий загін, а, може, бандити, самоуправно ув’язнили його й захопили до рук місцевість. Аж ніяк не міг дати пояснення їхнім вчинкам, а також і не міг припустити, що вони так організовано й одчайдушно мали сміливість зазіхнути на державні багатства.

Силкувався запевнити себе, що трапилось скандальне непорозуміння всесоюзного масштабу - цьому давала привід уперта мовчанка керівника загону.

Був припустив у думці, що ця місцевість належить якомусь трестові або концесії (дирижаблі ж закордонної конструкції!), але ж невже там не могли чути про його експедицію? А до того ж, яке вони мають право держати його ув’язненим, ніби злодія й авантурника.

Повстало бажання поговорити, обмінятися з кимось думками. Але згадав, що Аскольда ще вчора перевели в інше помешкання. Закрокував по невеликій площі хижки, обережно нахиливши голову, щоб не вдаритись в низьку стелю. Зробив кроків п’ять з кутка в куток. Зупинився біля дверей, подумав трохи й обережно постукав. Ніхто не одзивався.

Професор постукав ще раз, вже дужче й настирливіше. Знову мовчанка. Вона дратувала, бо добре знав, що за дверима стоїть вартовий. Гримнув утретє вже кулаком і зі злістю вигукнув:

– Слухайте, ви!

– Чого тобі?
– непривітно озвався грубий голос.

– Можете відповідати пристойніше, коли до вас звертаються.

– Тебе не спитав, як відповідати.

– Мерзотник!

Професор вилаявся, постояв трохи й тремтячим кулаком почав знову гатити у двері. Од ударів болюче щеміло тіло, біль ще дужче дратував і викликав безсиле обурення.

Вартовому, мабуть, набрид грюкіт, і він поблажливо запитав:

– Ну, чого?

– Негайно викличне вашого начальника, чи як його там величаєте?

– Ого-го чого забажав.

– Чуєте, негайно, я маю до нього справу.

– Яку справу?

– Не ваше діло, покличте.

– Сам прийде, якщо треба буде.

Вартовий сказав останню фразу спокійно й байдуже, і вже скільки професор не грюкав у двері, він не вимовив і слова.

Стомлений вкрай і знервований, Горський зрозумів, що грюкотом все одне не допоможеш - пішов геть од дверей до помосту.