Чтение онлайн

* *

*

Поїзд Москва - Севастополь спинився під дахами Харківського вокзалу. З запорошеного бурого вагона № 10 з кіноапаратом в руках вихопився без кашкета, з чисто виголеною головою, схудлий юнак.

Очі йому збуджено блищали, а лице сяло нетерплячкою й поривністю. Він як навіжений, штовхаючи й збиваючи з ніг пасажирів, подався до виходу, добіг до проходу, спритно кинув квиток контролерові і, не встиг той розтулити рота, як юнак уже майнув біля других дверей.

Він вискочив на площу й помчав до таксі, оточеного гамірливим гуртом людей, що претендували на першенство і, допомагаючи словами своїм рухам, намагалися продертись всередину машини.

– Громадяни, пожалуста, ну що ви робите, машину зламаєте! Мі-лі-ціо-нер!
– репетував шофер, але голос його губився в лементі претендентів.

– Я перший!

– Брешете!

– Мерзотник, я до хорої дружини!

– Не пущу!

– Пустіть, моя черга!

– Моїй дружині руку одрізали, я в лікарню!

– Що там руку, моїй дві!

– Моя черга!

– Катісь, моя!

– Моя!

Юнак підскочив до гурту, було й собі гукнув:

– Я перший!

Але на нього навіть не звернули уваги. Тоді він зрозумів, що продертися з цього боку у дверці таксі справа безнадійна й може пошкодити здоров’ю. І побачивши, що з другого боку машини розчинене вікно, прожогом метнувся туди і спритно кинув апарат, миттю мотнувши в повітрі ногами і опинився й сам в таксі.

Гурт ошелешено вирячив очі й на мить вщух лемент.

– Басейна 15, а звідти в Загс!
– несамовито скрикнув і юнак.

Зраділий шофер дав хід, і таксі рвонулося вздовж вулиці.

...Схвильованими кроками юнак підвівся знайомими сходами на другий поверх і навіть перестав дихати, коли торкнув ґудзик електричного дзвоника.

Двері відчинила літня жінка.

– Майя дома?
– ледве вимовив юнак.

Жінка насупила брови й сухо, неприязно кинула:

– Немає.

– А де ж вона?

– На заводі.

– На за-во-ді?

– Так, вона зараз там, на заводі працює.

– А дома коли буде?

– Не знаю, - ще неприязніше відповіла жінка.

– Та що ви, Віро Михайлівно, не впізнаєте мене, чи що? Я Аскольд, - стривожено запитав юнак.

– Чого ж, упізнала, - буркнула жінка й додала.
– Вона, мабуть, буде о 12-тій ночі дома, якщо не заночує в подруги.

– А хто її подруга, може, я знаю де це?

– А я почім знаю, - нетерпляче мовила жінка, даючи відчути Аскольдові, що їй ніколи з ним розмовляти.

– Ну, бувайте, - сумно хитнув головою хлопець.

Жінка щось буркнула й хутко грюкнула дверима. Аскольд довго, замислено стояв на сходах, ображений поведінкою матері Майї, а разом стривожений за дорогу любу дівчину. Може, з нею що трапилося, й вони не хотять про це йому говорити. Так чого ж тоді така зла неприязнь. Може, він чимсь завинив. У задумі сів у таксі, поринувши у невеселі думки.

– В Загс?
– вивів із задуми його шофер.

– Ні, везіть додому, Клочківська 17.

……………………………………………………………………………………………………………………………

Рівно о 12-ій ночі Аскольд завмер біля знайомих дверей на Басейній 15. Ще обережніше, ще ніжніше аніж удень, торкнув дзвоника.

– Хто там?
– озвався згодом голос матері.

– Я, Майя дома?

– Немає, - сердито озвалась мати.

– І не приходила?

– НІ.

– Пробачте, а на якому заводі вона зараз працює?

– Не знаю.

Аскольд вийшов на вулицю. Біль стиснув серце. До чого дійшов, навіть дверей не відхилили! А раніше був найбажанішим гостем. Щось скоїлось, а що? Голову охопили тривожні думки.

На ранок о 5 годині Аскольд уже шпацирував по Басейній, сторожко вдивляючись у знайомий під’їзд. Повільно минали хвилини, години, ожила вулиця - Майї не було.

Побачивши, що його з вікна помітила мати, завернув у завулок і вже з завулку вартував двері.

Вартував аж до полудня - Майї не було.

Біля кіоску пообідав тістечком і запив сельтерською водою. Їв і косо поглядав на під’їзд, чи не з’явиться знайома дорога постать.

Провартував так аж до вечора. Майї не було. Не було й до ранку.

Ляк охопив юнака - щось трапилось? Наважився піти знову до матері. Підійшов до дверей і рішуче подзвонив.

– Хто там?
– озвався чужий голос.

– Хто-небудь з Натанзонів є?

– Немає, а хто ви?

– Та я знайомий їх.

– Може, Горський?

– Так.

– Тоді ось вам лист.

Двері відхилилися, й якийсь чоловік простяг йому конверта. Схвильовано розгорнув Аскольд папірець, і густа фарба сорому заграла на блідих щоках. На папірці стояло:

«Нас немає вдома. Дуже просимо більше не турбувати».

Розгубився. Що ж робити? Мабуть, щось скоїлось страшне.

«А може, Майї вже немає», - спалахнула болюча думка.

– Як же довідатись?
– звернувся сам до себе.
– Правда, адресний стіл, який же я...

* *

*

– Майя Йосипівна Натанзон?
– перепитав стомлено службовець адресового стола.

– Так, мешкала на Басейній 15, кв. 2, - хвилюючись відказав Аскольд.

Службовець перегорнув купу потертих карток і нарешті повільно висмикнув одну синього кольору.

– Так, є, - протяг він, - «Асторія», 433 кімната, з Басейної переїхала 2 місяці тому.

Аскольд полегшено зітхнув.

……………………………………………………………………………………………………………………………

Всі клітинки Аскольдового організму виспівували: Майя, Майюся, Майюнчик!

Ото сюрприз буде, не попередивши прийде, постукає у двері й враз:

– Аскольде!?!?!

У Аскольда аж туманіло в очах при думці, що ось зараз він побачить любу дівчину.

На Театральній площі, біля «Березоля», очі привабила барвиста купа квітів. Подумав: «Майюнчик так любить квіти». Прожогом, так, ніби їх зараз розберуть, Аскольд підбіг до перекупки:

– Всі!
– кинув він.
– Скільки?

Букет опинився в його руках.

На розі Тевелевого майдану побачив волошки. «Майюнчик же так любить блакить». Волошки приєднались до троянд.

Вже біля «Асторії» побачив кошик з гвоздиками. «Майюнчик же так любить пах гвоздиків».

– А з кошиком можна?
– запитав у перекупки.

Та з несподіванки ошелешено поглянула на нього.

– З кошиком?!

– Так, з кошиком?

– Бач, воно тепер лоза дорога, - почала перекупка, не знаючи скільки заломити за кошик.