Чтение онлайн

— Особу жіночої статі з такими прикметами ні серед трупів, підібраних на вулицях, ні серед затриманих не зафіксовано.

О третій ночі Джо, впавши у крісло та заспокоюючи себе тим, що Дженні зустріла на вулиці знайому, зайшла до неї і забарилась, що вранці вона неодмінно повернеться, заснув коротким і тривожним сном. Снилася йому різна чортівня, щось нереальне, бридке. Він стогнав уві сні, від когось відмахувався, щось бурмотів, а тоді нараз затих. І примарилось йому, що повернулася Дженні. З вигуком: “Де ти була?..” — він метнувся до неї — прокинувся.

Дженні не було.

Джо почекав до восьмої ранку.

Якщо Дженні заночувала у знайомої (але чому вона не попередила його по відео?), гадав він, то мусить ось-ось повернутися.

На початку дев’ятої знову подзвонив у поліцію, але в них знову ніяких даних про “особу жіночої статі з такими прикметами” не було зафіксовано.

О десятій ранку Джо зв’язався з Кримінальною службою.

Черговий відповів, що інспектор Х’юлетт Кларнес у відрядженні, але сьогодні, в другій половині дня, має повернутися.

І знову Джо вибігав на веранду, виглядав. Подумки перебирав десятки різних версій: чому і де могла затриматись Дженні?

Нічого втішного не міг придумати.

О третій минула рівно доба, як вона не повернулася. Тепер уже не лишалося ніякого сумніву, що з нею щось сталося. І про це у всьому світі знав лише він один, отже, тільки він міг порятувати Дженні. І треба було квапитись: могло трапитись що завгодно, у Місті людина могла зникнути без жодного сліду і навічно.

Треба було поспішати, і Джо зв’язався з адміністрацією в’язниці.

— Говорить в’язень номер 3542475 із зони ув’язнення. Моя дружина (так вирішив назвати Дженні, хоча офіційно вони і не реєстрували свого шлюбу) рівно добу тому вийшла з квартири і не повернулася. Я підозрюю…

— Коли дружина не повертається до свого чоловіка, то до чого тут адміністрація міської в’язниці? — перебив його насмішкуватий голос.

— Але з нею могло трапитись лихо. — Джо тіпало, як у пропасниці. — Біда! — майже закричав він у мікрофон. — Я не можу вийти із своєї квартири без спеціального дозволу, а крім мене, більше ніхто їй не допоможе. Я прошу… дозволити мені в даній ситуації вийти із зони ув’язнення, щоб…

— Номер 3542475! — продзвенів металевий голос. — Із зони ув’язнення ви вийдете через десять років. А дружину, — в металевому голосі почулася насмішка, — дружину міцніше тримайте біля себе, щоб вона, бува, не втекла від вас до іншого джентльмена!

Джо зв’язався з Кримінальною службою.

Вислухав у відповідь, що інспектор Кларнес все ще з відрядження не повернувся, і забігав по кімнаті в розпачі. Лише великим зусиллям волі зумів себе взяти в руки, заспокоїтись, принаймні зовні, і заходився аналізувати останній тиждень. Дженні пішла у видавництво, там їй сказали, що рукопис прочитали, що над ним іще треба працювати. Та-ак… Дженні повернулась додому і заявила, що попри все вона допрацює роман і змусить видавців його купити… Скінчилися гроші… І тоді Дженні взяла листа своєї покійної сестри і пішла до професора ван Гоффа…

Пішла до професора ван Гоффа.

Стоп! Ось тут треба помізкувати. Замах на нього, Джорджа Лі, і зникнення Дженні Ленгдон— чи не одних це рук справа? Вона продала лист і повернулась додому. Рада, щаслива, що вони можуть протриматись іще бодай місяць… Та-ак… Професор не торгуючись заплатив їй тисячу за лист… Цікавився, чи в неї є ще його листи. Дженні сказала, що немає… Повірив їй ван Гофф? Навряд. Той старий лис сам собі не вірить, не те що… Де мешкає Дженні, аби не насторожити її, він не став питати, а… А просто його люди вислідили, куди, на чию віллу повернулася Дженні і… і на другий день схопили її, як тільки вона вийшла з фортеці, у яку не долітають житейські бурі.

Тепер Джо майже не сумнівався, де зараз Дженні Ленгдон — його єдина радість. І заходився спокійно, з холодною розсудливістю збиратися. Перш за все дістав із сейфа маленький пістолет, перевірив його і поклав до кишені. Надів куленепробивну куртку і вийшов на веранду. До ангара з птахольотом — сто п’ятдесят кроків, А там він у небі. Хай спробують перехопити. А потім… потім хай вважають це втечею і чим завгодно.

Зітхнувши, як перед стрибком у холодну воду. Джо рушив верандою. Але тільки-но встиг ступити третій крок, як почувся металевий голос:

— Ув’язнений номер 3542475, ви зробили три кроки із зони ув’язнення. Четвертий крок буде вважаться втечею, за яку ви понесете карну відповідальність!

Не слухаючи свого електронного охоронця, ув’язнений кинувся бігти.

— Увага!!! Вмикаю систему “Нуль”!!! — загаласував автомат.

— Вмикай! — крикнув на бігу втікач. — До ангара — сто п’ятдесят кроків, а там я в небі. І мені твоя система “Нуль”…

Зненацька почувся різкий, пронизливий сигнал такої сили, що втікач ледве не оглух. Але у відповідь він тільки прискорив біг, гадаючи, що коли підніметься на птахольоті, то сигналу на землі чути не буде… Головне — добігти до ангара.

Але добігти не встиг.

Сигнал — різкий і пронизливий — урвався раптово.

І тієї ж миті браслет на його руці обкрутився навколо своєї осі, Джо відчув біль у руці. Укол? Ін’єкція?.. Ноги враз зробилися ватяними, і втікач упав, як підкошений. Намагався звестися, але кволість вже почала сковувати його тіло. І номер 3542475 зрозумів, що до ангара йому не дістатися. Електронний охоронець просто знищить його. Де повзком, а де й спотикаючись на неслухняних ногах втікач повернувся назад, ледве діставшись квартири, впав у передпокої і кілька хвилин лежав непритомний.

— Номер 3542475, ви повернулися в зону ув’язнення? — почувся металевий голос без будь-яких емоцій, тільки-но він отямився. — Радимо вам більше не змушувати нас вдаватися до рішучих заходів. Попереджаємо: при повторній спробі втекти із зони ув’язнення ви будете негайно знищені.

Лише через півгодини слабкість у всьому тілі нарешті почала зникати і втікач зміг звестися на ноги. Ясно, електронний охоронець не випустить його живим із зони ув’язнення. Він і справді уб’є його на десятому чи п’ятнадцятому кроці. І все. Лише прилетять полісмени і заберуть його труп, щоб скласти акт: в’язень номер 3542475 убитий при спробі втекти із зони ув’язнення.

То що ж робити? Може, повідомити у поліцію про свої підозріння щодо зникнення Дженні Ленгдон?.. Але тієї ж миті прогнав ту думку — у професора ван Гоффа можуть бути свої люди в поліції. Ні, ризикувати не можна… А сам крутив і крутив на руці браслет, все ще не полишаючи думки якимось способом його позбутися. Та все було марно. У відчаї Джо схопив кухонний ніж і штрикнув ним у браслет.

“Не знімеш, — кинув він ніж. — Його можна позбутися лише… лише разом із рукою… Тільки разом із рукою…”