Чтение онлайн

Він здригнувся і якусь мить наче прислухався до своєї думки: “Його можна позбутися лише разом із рукою”. Потім погляд його, блукаючи по кімнаті, спинився на стіні, де висів мачете…

Наче в якомусь напівсні Джо зробив кілька кроків до стіни, зняв мачете, потримав його в руках, оглядаючи лезо — воно було блискучим і гострим. А потім різко змахнув ним — засвистіла криця, розсікаючи повітря. Мачете гострий, і вага його в руці відчувається. Зважуючи всі “за” і “проти”, номер 3542475 прийняв рішення, і неспокій, що було полонив його, зник. Джо відчув холодну рішучість. Без Дженні йому не жити, надто довго, майже півжиття, він її шукав, щоб так легко втратити.

Тому далі не вагався. Підійшов до відео, натис тумблер пам’яті зв’язку і сказав у мікрофон:

— Всім, хто мені подзвонить. Я лечу на віллу ван Гоффа рятувати мою Дженні.

Діяв обережно і тверезо.

Закотив рукав сорочки на лівій руці, взяв мачете в праву руку, ліву, з браслетом, поклав на стіл, примірився і, розмахнувшись, з усієї сили на яку тільки був здатний, рубонув себе по руці.

Очей не заплющував, щоб не схибити.

В першу мить болю не відчув.

Різкий удар по руці (його аж хитнуло вперед), і відразу ж ніби гаряча, неймовірно гаряча блискавка оперезала зап’ястя вище браслета, черконула руку, і вона разом з ненависним браслетом, відділившись, повільно (чомусь здалося, що повільно) полетіла і з глухим стукотом впала у кутку.

Він з шумом випустив стримуване в грудях повітря: ху-у-ух…

І пошвидше сапнув нового повітря, бо здавалося, що йому хтось забив дух, і стало на мить страшно — що ж він накоїв.

Все це відчув за якусь частку секунди, а тоді хлинула кров.

Кинувшись до аптечки, він джгутом, допомагаючи собі зубами, перетягнув руку, наклав спеціальний біологічний бинт, зверху обгорнув ще одним бинтом, і кровотеча припинилася. Діяв наче в тумані, болю не відчував, відрубану кисть руки з браслетом засунув у целофановий мішечок, і мішечок той поклав у холодильник. Витер ганчіркою сліди крові на підлозі, оглянувся, чи все гаразд.

Коли вийшов з квартири, то акуратно зачинив за собою двері. Спустившись із веранди, кинувся бігцем до ангара, бурмочучи на бігу:

“Потримайся, Дженні, я вже на волі… Я зараз, зараз тобі допоможу. Я вже на волі, на волі… на волі…”

Професорова вілла у вигляді термітника “цукрова голова” (це для тих, хто хоч раз у своєму житті бачив термітники, для інших же вона скидалася просто на химерну хижу) впадала в око відразу. Темно-коричневий її конус різко контрастував із сліпучо-білим снігом, що все навколо припорошив та іскрився проти сонця на зеленому листі, на деревах і травах. Сніг (а він випав ще звечора) ніким не займаний, жоден слід не вів до вілли, тільки дрібне птаство де-не-де полишило відбитки лапок та навскіс через галяву тягнувся ланцюжок слідів якоїсь тваринки, певно, миші. Було тихо, з гір, як завжди взимку, дув сухий і теплий фен, тому холоду в Місті майже ніколи по-справжньому не відчувалося, хоча сніг зрідка й випадав.

Джо за місяць перебування в зоні ув’язнення трохи відвик від свіжого повітря — злегка паморочилась голова. Хоч він і наковтався в птахольоті біостимуляторів, та кукса нила, нудота накочувалась неприємними, млосними хвилями. Детектив квапився, бо сили, як відчував, танули швидко.

Залишивши птахоліт на галяві, майже бігцем кинувся до темно-коричневої “цукрової голови”. Хвіртка у металевій огорожі була трохи прохилена й забита снігом. Джо наліг на неї плечем, рипнувши, вона відчинилась, і він, протиснувшись боком, кинувся до входу. Двері були зачинені зсередини, і на східцях лежав незайманий сніг — звечора сюди ніхто не заходив. Обійшовши віллу, Джо вийшов у внутрішній двір.

Свіжорозчищений хідник вів до оранжереї, за склом якої майнула висока фігура господаря. Коли Джо рвонув на себе скляні двері, в лице йому, викликавши новий приступ слабкості, вдарило тепле, задушливе повітря. Оранжерея полум’яніла від квітів найрізноманітніших форм і кольорів. Джо зробив крок, і йому здалося, що в нього темніє в очах. Лише в наступну мить здогадася, що перед ним — чорні тюльпани. Ціла грядка чорних тюльпанів, що були в Місті великою рідкістю і цінилися дуже дорого.

Біля грядки з чорними тюльпанами і порався професор Карл ван Гофф. Коли рипнули вхідні двері, він закляк і, трохи повернувши вбік голову, спостерігав, як Джо йде проходом.

— Ба, у мене гості!.. — Професор випростався, засяяв білими штучними зубами. — Кого я бачу? Приватний детектив власною персоною! Давненько ми з вами не здибувалися, містере Лі!

Рожевощоке обличчя професора було незворушне, спокійно-бадьоре — ніякої тривоги чи бодай неспокою. Навпаки, воно було — сама доброзичливість, ніби його господар оце зустрів свого сусіда, з яким підтримує протягом багатьох років найкращі стосунки.

— Що з вами, детективе? — ван Гофф співчутливо дивився на гостя. — Ви блідий, як сама, даруйте, смерть. Чи, можливо, вона вже й стоїть у вас за плечима, га?

— Зате у вас, професоре, засмагле обличчя.

— О, я чудово відпочив на Гавайських островах! — Він мрійливо похитав головою. — О містере Лі\ Ви навіть не уявляєте, які там пляжі, яке сонце! А жінки!.. Які історії там траплялися зі мною, які пригоди. Ось одна з них…

— Ваші байки послухаю якось іншим разом, професоре. А зараз мене цікавить лише остання ваша історія, місцева.

Ван Гофф вдав, що нічого не розуміє, і говорив далі спокійно, ніби аж стурбовано:

— А вам, містере Лі, я чув, не повезло. Опинилися у зоні ув’язнення. Ай-ай-ай! Такий здібний детектив, такий борець із злочинністю. Втім, — його обличчя стало ніби співчутливим, — якщо ви бажаєте, я можу легко звільнити вас із домашньої в’язниці. Але для цього ми з вами, дорогий містере Лі, повинні стати друзями. Бо я допомагаю тільки друзям. Друзям, а не ворогам. Сподіваюсь, що цього разу ви завітали до мене не лише для того, щоб милуватися моїми чорними тюльпанами, такими рідкісними в нашому Місті.

Джо хитнувся і, щоб встояти, ширше розставив ноги.

— Що з вами — стурбовано вигукнув професор. — І що з вашою рукою? Ви її, здається, трохи підкоротили? Невже задовга була, га?

— Про своє здоров’я, професоре, я розповім вам якось іншим разом. А зараз мене цікавить одне: де Дженні?

Хоча на рожевому обличчі професора і згущалися тіні, але говорив він спокійно, добре володіючи собою.

— Де Дженні, ви знаєте не гірше мене. Як у давнину казали: на тому світі. Які ще будуть запитання? Зізнаюсь, ви вже мені добряче набридли, детективе.

— Я знаю, що Дженні Стівенс на тім світі. І втрапила вона туди не без вашої допомоги. Точніше, з допомогою одного з ваших маленьких роботів.

— Навряд чи у вас знайдуться докази, детективе. А буйна фантазія ще ніколи і нікого не переконувала.

— Знайдуться чи ні — це інша річ. А зараз я повторюю своє запитання: де Дженні Ленгдон, сестра покійної Дженні Стівенс, — у правій руці Джо тримав пістолет. — Не ворушіться, професоре. Не змушуйте мене вдаватися до пострілу, він може виявитись для вас останнім. Найнятий вами убивця схибив, але я постараюсь не промахнутися. Та спершу, щоб освіжити вашу пам’ять, нагадую: де Дженні Ленгдон, у якої ви купили за тисячу доларів свій лист до Дженні Стівенс?

Професор мовчав, злегка ворушачи губами.

— Я бачу, що ви закохалися в неї, детективе?

— На цей раз ви чудово бачите, професоре. Так, Дженні мені дорога і… і тим гірше для вас, професоре, чи хто там ви є насправді. Я зважусь на все, щоб врятувати дорогу мені людину. На все! — повторив він, зводячи пістолет. — У мене обмаль часу на дискусії, ван Гофф з двома “ф” наприкінці. Або Дженні, або ваше життя, професоре!

Джо хитнувся.

— Вам погано? — вигукнув ван Гофф. — У вас н”а бинтах кров. Може, викликати “швидку допомогу”?