Без права на реабилитацию
Шрифт:
Так, у березні 1944 року між представником ОУН Б.Герасимовським (він же Іван Гриньох — член головного штабу УПА, гауптман абверу, нагороджений німцями «за особливі заслуги» двома «Залізними Хрестами») і представником охоронної поліції та СД кримінал-комісаром Паппе була досягнута угода.
Читаємо із стенограми зустрічі:
«Бандерівська група повністю і беззастережно зміцнює... солідарність з усіма німецькими інтересами. ОУН-бандерівська група віддає у розпорядження німецької договірної сторони своєю розвідкою зібраний агентурний матеріал проти поляків, комуністів і більшовиків з тим, щоб використати його для проведення каральних операцій.
ОУН передаватиме німцям повідомлення військового характеру з районів за лінією радянського фронту і шкодитиме радянському підвозові, базам, центрам озброєння, складам активним саботажем. Транспорт зброї і матеріалів для саботажу з боку німців через лінію фронту частинам УПА повинні бути доставлені за всіма правилами конспірації тому, щоб більшовицькому режимові не дати в руки козир, що українці (читай українські буржуазні націоналісти — автор), які залишилися за лінією фронту, є німецькими союзниками та агентами» [20].
Усіма структурами ОУН-УПА керувала абверкоманда-202, яку очолював гауптман Кирн, котрий мав особливі повноваження Генштабу німецького вермахту. А над всім цим утворенням стояв «вождь» ОУН Степан Бандера, агент абверу і гестапо.
Ось що з цього приводу розповів свого часу офіцер абвер-команди-202 Зигфрід Мюллер: «... у 1944 р. головне управління імперської безпеки підключило до цієї роботи (до абверкоманди-202 — автор) Степана Бандеру. У той час він отримав від IV Д відділу гестапо (тогочасний абвер після замаху на Гітлера був підпорядкований гестапо. — Авт.) особисту дачу під Берліном і працював там під керівництвом начальника IV Д відділу обершурмбанфюрера Вольфа. Згодом Бандера прибув у розпорядження абверкоманди-202 і особисто інструктував Даниліва-Гриньоха, а також підготовлену агентуру, призначену для засилання на територію СРСР» [21].
Заява Ю.Стефюка, матеріали зустрічі Герасимовського (Івана Гриньоха) з Паппе (поліція охорони і СД), а також свідчення Зиґфріда Мюллера, поряд з викладеним раніше, доводять, що ОУН-УПА не була рухом опору німецькому окупаційному режиму, а навпаки, — спільником фашистської Німеччини в агресивній війні проти СРСР і Радянської України. Виходячи із наведених фактів і подій, ОУН-УПА не може визнаватися воюючою стороною у Другій світовій війні.
І далі — стаття 3 «Визнати ветеранами руху опору членів ОУН і бійців УПА, які у роки Другої світової війни та повоєнний час вели збройну боротьбу проти правлячого режиму, за створення незалежної Української держави».
Щоб дати відповідь на цю пропозицію народного депутата України Богдана Костинюка, є потреба звернутися до оцінки діяльності ОУН-УПА дослідниками українського націоналістичного руху та особами, причетними до діяльності згаданих організаційних структур.
Американський дослідник Кристофер Сімпстон у книзі «Бловбек» зазначає: «... члени ОУН-УПА відповідальні за злочини, грабежі, насильство, знищення беззбройних військовополонених, стариків, дітей, цілих сіл. Співпраця з нацистами у роки другої світової війни, а також їх особиста участь, кривава історія прирекли їх на вічне відчуження від більшості українського народу, представниками якого вони себе вважають [22].
Французький публіцист і історик Аллен Герен зробив такий висновок: «УПА — продукт діяльності німецької розвідувальної служби» [23].
Доктор політології і права з Канади Віктор Поліщук, досліджуючи проблему злочинів українських націоналістів, стверджує: «ОУН мала антихристиянський характер. Як, зрештою, й італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. ОУН-УПА під час війни діяла всупереч міжнародному праву. ОУН була фашистською організацією..., український націоналізм був різновидом фашизму. Вважаю..., що ОУН-УПА жахливими методами знищила фізично, тобто вчинила злочин народо-вбивства, щонайменше ста тисяч польського населення. І що це народо-вбивство було заплановане кільканадцять років перед його скоєнням. Саме тому ОУН розцінюю як злочинну організацію, а УПА й інші українські націоналістичні воєнізовані відділи безпосередньо допустилися злочину народовбивства — на поляках, євреях, росіянах і десятках тисяч українців, котрі були проти ОУН-УПА. Вина, отже, стверджую — цілковито на боці ОУН-УПА.
Організація, в ідеологію якої лягли елементи злочинів, котра злочини організовувала й виконувала руками своїх членів, справедливо має бути названа злочинною...
Український націоналізм — це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході в діаспорі, а також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає і розростається на Україні» [24].
Історик з діаспори Ігор Каменецький у рецензії на 6 і 7 томи «Літопису УПА» зробив такий висновок: «Німецьке військове командування намагалося обминати сутички з УПА, скеровувати дії УПА проти радянських і польських партизанів та використовувати її для цілей розвідки» .
Віталій Масловський, доктор історичних наук, професор, який багато років досліджував український націоналістичний рух і вивчив велику кількість архівних документів, на ґрунті цього знання дійшов до такого висновку: «Бандерівська ОУН, — визнавали самі оунівці, — є типовою фашистською організацією, а УПА ніколи не була українським військовим формуванням, вона не що інше, як «Ваффен СС», яка створювалась за зразком гітлеризму та прийняла повністю нацистську ментальність (тобто спосіб мислення, психіку — В.М.). І ще... світовий історичний досвід свідчить про те, що будь-який націоналістичний рух приречений на поразку, він зрештою вироджується у бандитизм. Бандитизм політично-кримінальний» [25].
Нестор української літератури Олесь Гончар у передмові до книги «Людської крові не змити. Книга фактів» писав: «Перед Вами книга фактів і свідчень, книга документальних звинувачень. «Людської крові не змити» — так зветься сувора і гнівна ця книга. Силою фактів таврує вона націоналістичних дітовбивць, мордувальників, котрі щодалі більше деградували у своїх жорстокостях, у садизмі, втрачали остаточну подобу людську й не зупинялися ні перед чим, не визнаючи ніякої моралі, ні закону, ні права, окрім права ножа і багнета, одержаного з чорних гестапівських рук...
Це вони, засліплені люттю до радянських людей, чужорідні і чужі своєму народові, вони вирізували ночами цілі родини активістів, палили хати. На очах у матерів кидали їхніх дітей у криниці... І ці душогубники, що стількох замордували, навчившись кривавого ремесла у своїх фашистських протекторів, це вони ще розбалакують про Україну, про свою належність до українського народу?
Не приймала і ніколи не прийме їх Україна. Як і всякі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву й презирства народного» [26].
Надійшла черга дізнатися, що розповідають про свою діяльність чолові і рядові члени Організації українських націоналістів.
Степан Бандера і Ярослав Стецько у листі на ім’я рейхсміністра нацистської Німеччини Розенберга писали: «УВО, а згодом ОУН, під проводом Євгена Коновальця від початку свого існування співпрацювала з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина сприяє Самостійній Соборній Українській державі.
Свою зовнішню політичну концепцію український націоналізм будував на союзі України з Німеччиною... Співпраця ОУН з відповідними німецькими чинниками коштувала ОУН за всі роки... багато жертв у людях... ОУН розуміла, бо було їй ясним, що у спільній боротьбі України і Німеччини за новий справедливий лад у світі, зокрема, на сході Європи, треба Україні знову і знову дати крові і жертв» [27].
Колишній головнокомандувач УПА Василь Кук, він же «полковник Коваль», «Леміш», «Юрко», який зараз мешкає у Києві й іноді дає інтерв’ю на захист ОУН-УПА, забув, що у 1960 році у «Відкритому листі» до Ярослава Стецька та інших керівників ОУН за кордоном писав: «...На прикладі «союзу» з німецьким фашизмом яскраво видно, до яких страшних наслідків може такий «союз» призвести, яких важких ран може завдати своєму власному народові, орієнтуючись на чужу допомогу, на чужу силу. Такий болючий досвід у минулому повинен, здавалося б, назавжди відібрати бажання... у всякої політичної партії йти на чергову співпрацю з новими антирадянськими силами з новими «союзниками», та так, на жаль, не є...