Чтение онлайн

Відповідаю: дух духом, а без попа не обійшлося.

Тато мій Елкана (та чи батько він мені?) і мати моя Анна (кажуть, гарною замолоду була) прийшли в місто Сілом до Скинії, де стоїть у коморі чудодійний Ківот Заповіту. А прибули вони, щоб вимолити у Ківота дитину, бо вже кілька літ були у шлюбі, а господь ум діточок все не давав.

Тато мій Елкана (та хто він мені?) в Сіломі одразу подався на базар дещо продати від ланів своїх і дечого купити у ремісників сіломських від майстерень їхніх. А мати моя Анна смиренно ступила в Скинію - Дім божий, встала перед чудодійним Ківотом на коліна і від усього серця взмолилася до господа нашого:

– Милосердний пане Всевишній! Зглянься на скорботу раби твоєї, не забувай моє горе і дай радості, що всім даєш. Дай рабі твоїй дитятко!

Священик, що був присутній тут, співчутливо прислухався до щирого моління гарненької прочаночки:

– Якщо це буде хлопчик, я віддам його служити в Дім твій, о Всемилостивий, щоб був він рабом твоїм в усі дні життя його!

– Дщер моя!
– тут озвався святенник замість господа.
– Я почув твоє моління, горе твоє пізнав і зглянувся на твою скорботу. І от від жалю до тебе кажу: цю ніч я дозволяю провести тобі тут, у Скинії, перед Ківотом Заповіту. І взмолимося удвох, щоб зійшов на тебе дух святий і зросив твоє безплодне чрево. Хай подвигне нас на всенощну відправу палка любов до ближнього свого!

Це була така велика милість, якою мало хто міг похвалитися. Мати моя Анна з тихою радістю погодилася на всенощне моління устами її та устами доброчесного слуги божого.

А на ранок привів святенник дуже потомлену всенощною відправою Анну до чоловіка її Елкани і сказав йому:

– Зійшов дух святий на жінку твою і чрево її розпечатав. Але пам'ятай: якщо господь у милосерді своєму дасть вам хлопчика, ти, Елкано, не забудь привести дитя в храм божий на служіння в усі дні його. Бути рабом у храмі - честь, бо раб цей - божий.

І справдилося пророцтво його!

Через дев'ять місяців - ніч у ніч - народився хлопчик. І нарекли його Самуїлом.

Самуїл - це я.

Колишній велелюбний святенник - теперішній верховний жрець храму божого, преподобний старець Ілій.

Я - раб його у храмі.

Важка праця в мене, неприсмна й принизлива.

Мию я підлоги в келіях верховного жреця ілії та лихих синів його преподобних Офні та Фінесса, виношу помиу і стульчаки їхні та виконую різну чорну роботу. А у вільний час стовбичу аз недостойний на варті біля Ківоту Заповіту.

Це така собі непоказна скриня, але містка й важкенька, що стоїть в окремій коморі. З боків у неї - по дві ручки. Це для того, щоб зі скринею зручніше було тікати, якщо зненацька наскочать на Сілом вороги наші. Навколо неї прочани та місцеві богомольці лобами своїми вибили в гранітній плиті хоч і вузенький, але глибоченький рівчачок. Вночі я спочиваю в штучному кам'яному ложі цьому, бо плоть мою дуже висушила убога і пісна пайка моя.

У скрині (а це всі знають) мешкає нині сам Всевишній з усім сонмом безтілесних янголів своїх. Так запевняє верховний жрець Ілій, і всі вірять йому. А я не знаю, бо ніколи ще не зазирав під дашок Ківоту.

Навіть уявити собі моторошно й важко, яких жахливих поневірянь зазнав господь наш, якщо вірувати словам Ілії. Подумати тільки: Всевишній змушений був залишити престол свій на Сьомому небі та райський масток на Третьому і переселитися в злиденну скриню. Зрештою, воно й не дивно: як богом обраний народ Ерес-Ісраелю з усіх кордонів оточують богопротивні й нечестиві хананеї, аморреї, хеттеї, ферезеї, свеї, гергесеї, моавитяни, аммонитяни, мадіанитяни та філістимляни, так і Всевишнього нашого оточили боги нечестиві їхні Ваал, Астарта, Молох, Мелькарт, Ормузд, Мардук, Елом, Бел, Асур, Сін, Ану, Нергал, Адар, Мерідах, Біліт разом з потворними ідолами, охочими до розбою та кривди. Виходить, виперли вони Всемогутнього з теплого і ясного неба і силою своєю примусили його самозаточитись у холодній і темній скрині.

Я думаю про це, але мовчу, німий, аки риба, щоб за балачками не погрузнути в багно крамоли та єресі. Бо настромлять тоді плоть мою на довгу й гостру палю або очищатимуть душу мою від гріхів вогнем на привселюдному видовищі.

Верховний жрець храму божого Ілій та преподобні сини його Офні та Фінесс називають між собою Всевишнього просто - Сундук, а для мене не шукають у словниковому фонді своєму інших слів, крім "бовдур", "чмур", "ідіот", "кретин" або ж "йолоп". Навіть "дурня" для мене шкодують.

Я дивлюся на них і думаю.

Нудний і настирливий цей нині беззубий і хирлявий старець Ілій з його паршивою звичкою всім заздрити.

Побачить, як я потом вмиваюся, шкребучи підлогу келії його, втупиться в мене вицвілими, як сорочка моя, очима й сумно зітхає, наче я потом вмиваюся не на підлозі, а за трапезою:

– Де б мені знайти роботу отаку?

Або несу я помиї - і знову чую за спиною його набридливий голос, нудний і заздрісний, наче я не помиї несу, а щире золото:

– Де б мені знайти роботу отаку?

А коли я, наче невтомний каменяр, викрешую зубами іскри з твердого, як камінь, окрайця хліба і, затиснувши перстами носа, ковтаю отруйні шматки іржавих та смердючих оселедців, він і тут заздро шамкотить порожніми щелепами:

– Де б мені знайти роботу отаку?

О господи! і коли я побачу, як він тримає свічку на пупі своєму?

А сини його, преподобні Офні та Фінесс?

Таких лиходіїв, як вони с, не знайти не тільки в місті нашому Сіломі, а по всій землі Ізраїлевій, від Дана до Беер-Себи!

З вигляду вони - дикі. Пиками - вельми нахабні. Беззахисних прочан вони грабують навіть на паперті і не соромляться трусити кишені жебраків, забираючи у них доброхотні подаяння. І ніхто не може врятувати віруючих від буйних синів ілієвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих.

Сини Ілії, хоч і попи вони, знати не хочуть ніякого Сундука і чути не хочуть про святі обов'язки свої. Коли хто приносить смачну й поживну жертву Сундукові та його односундучанам, Офні та Фінесс закачують рукави риз своїх, непристойно оголяючи руді й волохаті, як у катів, руки, опускають довгі шпичаки і гострі виделки в казан, де вариться м'ясо, або в каструлю, або у сковороду, або в горщик і, що зачепить шпичак або настромить виделка, те й поїдають. І ніякого жаху перед киплячим їством не виявляють, а тільки неприборкану жадібність і природжену ненажерливість.

А мене, вбогого, Офні та Фінесс женуть від трапез своїх, бо з мене волосся сиплеться як зі старого матраца, хоч за віком я ще отрок. А волосся моє ламається й сиплеться тому, що татусь мій Елкана (та й чи батько він мені?) і мати моя Анна дали обітницю богові, що лезо ніколи не торкнеться чола мого і обличчя мого. І нині вигляд я маю потворний.

Вже всі звикли до того, що я скрізь сію волосся своє. І коли навіть не я, а хтось інший необережно загубить волос свій і його знайдуть у казані, або в каструлі, або в горщику, а то й в кориті для худоби, негайно шукають мене і бичами бичують нещадно.