Чтение онлайн

Людські істоти у вагонах випорожнялися в сталеві каски, передавали їх тим, хто ближче до віконець, і ті вже виливали вміст. Біллі був за виливача. Крім того, людські істоти передавали казанки, що їх конвоїри наповнювали водою. Коли надходила їжа, людські істоти ставали тихі, довірливі й прекрасні. їжу ділили на всіх.

Людські істоти у вагонах стояли й лежали по черзі. Ноги тих, що стояли, були наче стовпи, вбиті в теплу, ворухку, смердючу й зітхаючу землю. Та дивна земля складалася з мозаїки сплячих людських тіл, притулених одне до одного, як ложки в коробці.

Нарешті поїзд повільно рушив на схід.

Десь там святкували різдво. Біллі Пілігрим різдвяної ночі лежав, притулившись до волоцюги, як ложка до ложки. Так він заснув і перенісся в часі у 1967 рік, до того вечора, коли його викрала літальна тарілка з Тральфамадору

4

Після доччиного весільного вечора Біллі Пілігрим ніяк не міг заснути. Йому було сорок чотири роки. Весілля влаштували в яскравому смугастому наметі в садку за будинком Біллі. Смуги були оранжеві й чорні.

Біллі і його дружина Валенсія лежали в своєму подвійному ліжку, притулені одне до одного, як ложки в коробці. їх заколисували «чарівні пальці». Власне, Валенсію й не треба було заколисувати. Вона хропла на весь дім, як електропилка. Бідолашна жінка вже не мала ні матки, ні яєчників. їх видалив знайомий хірург — один із співвласників Біллі по готелю «Святковий».

Місяць стояв уповні.

При його світлі Біллі підвівся з ліжка. Йому здавалося, що він сам примарний і світлистий, неначе завинутий у прохолодне хутро, наелектризоване статичною електрикою. Він глянув на свої босі ноги. Ноги були жовті, з синіми жилами.

Чалапаючи босоніж, Біллі піднявся сходами в коридор другого поверху, знаючи, що незабаром його викраде літальна тарілка. Коридор був помережаний пасмами темряви й місячного світла, мов шкіра зебри. Місячне світло падало в коридор через відчинені двері спорожнілих кімнат обох дітей Біллі, які тепер уже перестали бути дітьми. Вони пішли назавжди. Рухами Біллі керували страх і брак страху. Страх казав йому, коли зупинятись, брак страху казав, коли ступати знову. Він зупинився.

Біллі увійшов у доччину кімнату. Шухляди були повисовувані, шафа стояла порожня. Посеред кімнати лежала купа речей, яких вона не змогла взяти з собою у весільну подорож. У неї був власний телефонний апарат марки «принцеса» — він стояв на підвіконні біля її ліжка і тьмяно блимав до Біллі. Потім задзвонив.

Біллі взяв трубку. То був якийсь п'яний. Біллі майже чув, як від нього несло перегаром — гірчичним газом і трояндами. Набрав не той номер. Біллі поклав трубку. На підвіконні пляшка лимонаду. Етикетка на пляшці похвалялася, що напій не містить ніяких поживних речовин.

Біллі спустився вниз, ступаючи своїми жовтими стопами з синіми жилами. У кухні місячне світло привернуло його увагу до напівпорожньої пляшки шампанського на кухонному столі — все, що залишилось від бенкету під наметом. Хтось знов її закоркував, пляшка немов казала: «Допий мене».

І Біллі витяг пальцями корок. З пляшки не бахнуло. Шампанське видихалося. Бува й таке.

Біллі глянув на годинник на газовій плитці. Йому треба було якось убити годину, що лишалася до прибуття літальної тарілки. Він увійшов у вітальню, розмахуючи пляшкою, ніби дзвіночком, що скликає на обід, і ввімкнув телевізор. Трохи відірвавшись від часу, він продивився останній військовий фільм від кінця до початку, а тоді від початку до кінця. Це був фільм про американських бомбардувальників у другій світовій війні, про те, які доблесні екіпажі водили літаки. Коли Біллі дивився картину від кінця до початку, вона розгорталася таким чином:

Продірявлені американські літаки з пораненими і вбитими задом наперед злетіли в повітря з аеродромів в Англії. Над Францією до них задом наперед підлетіло кілька німецьких винищувачів і стали всмоктувати кулі й осколки бомб з інших літаків і тіл льотчиків. Те ж саме вони зробили і з розбитими американськими бомбардувальниками на землі, і ті задом наперед знялися в повітря, щоб приєднатися до своїх ланок.

Ланки полетіли задом наперед над палаючим німецьким містом. Бомбардувальники розкрили бомбові люки і силою якогось чудодійного магнетизму погасили полум'я, зібрали його в сталеві циліндри бомб і підняли ці бомби в нутро літаків. Там бомби уклалися рівненькими рядами. Німці внизу мали свої чудодійні знаряддя — довгі сталеві труби. За їх допомогою вони всмоктали металеві уламки з людей і літаків. Однак ще лишалося кілька поранених американців, і деякі американські бомбардувальники були ще серйозно пошкоджені. Зате над Францією до них підлетіли німецькі винищувачі, котрі всіх і все зробили знову як новенькими.

Коли бомбардувальники повернулися на базу, сталеві циліндри з них вивантажили і відправили назад до Сполучених Штатів, де заводи працювали день і ніч, демонтуючи циліндри і розбираючи їхній небезпечний вміст на мінерали. Зворушливо, що цю роботу виконували переважно жінки. Потім мінерали розсилали спеціалістам у різні райони, де ті мали закопати їх у землю, і то так хитро, щоб вони вже нікому й ніколи не могли заподіяти шкоди.

Американські льотчики скинули свої уніформи й знову стали старшокласниками. А Гітлер, певно, перетворився на немовля,— це вже Біллі додумав, такого в кіно не було. Біллі просто розвивав далі ідею. Всі перетворилися на немовлят, і все людство без винятку заходилось біологічно співпрацювати, щоб привести до появи двох досконалих істот, Адама і Єви,— так уявив собі це Біллі.

Біллі продивився військовий фільм від кінця до початку, потім навпаки, і вже пора було йти надвір зустрічати літальну тарілку. Отож він вийшов з дому, толочучи жовтими стопами вологу салату клумб. Він зупинився й відсьорбнув ковток перестоялого шампанського. На смак воно було ніби якась рецептурна юшка. Вгору Біллі погляду не підводив, хоча знав, що там уже є тральфамадорська літальна тарілка. Він і так скоро її побачить, і зсередини, і ззовні, побачить, звідки вона прилетіла,— скоро вже.

Згори він почув якийсь скрик, так наче співуче ухнула сова. Але то була ніяка не сова. То була літальна тарілка з Тральфамадору, яка подорожувала водночас і в просторі, і в часі, через що Біллі Пілігримові здалося, ніби вона раптом з’явилася нізвідки. Десь загавкав здоровенний собака.

Тарілка була сто футів у діаметрі і навколо по обідку мала ілюмінатори. З цих ілюмінаторів лилося пульсуюче пурпурове світло. Єдиний звук, що видала літальна тарілка, скидався на совиний скрик. Тарілка зависла над Біллі, і його огорнув сніп пульсуючого пурпурового світла. Потім почувся звук немов поцілунку, і на дні тарілки розчинився герметичний люк. З люка звійнулась униз драбина, оздоблена дрібненькими цятками світла, ніби карусель.

Промениста рушниця, націлена в Біллі з ілюмінатора, паралізувала йому волю. Він відчув, що повинен вхопитися за нижній щабель гнучкої драбини; він так і зробив. Щабель був наелектризований, і долоні Біллі просто прикипіли до драбини. Разом з драбиною його втягло в нижній отвір, і люк автоматично зачинився. Тільки тоді драбина, накручена на колеса в тарілці, відпустила його. І мозок його знову почав діяти.

Всередині в люці були два вічка, і звідти дивилися чиїсь жовті очі. Па стіні висів гучномовець. Тральфамадорці не мали голосових зв’язок, спілкувалися вони телепатичним шляхом. З Біллі вони могли розмовляти за допомогою комп’ютера і своєрідного електричного органу, який умів передавати всі звуки земної мови.