Чтение онлайн

Один з конвоїрів постукав у двері.

Двері відчинилися. На волю вихопилося світло — зі швидкістю сто вісімдесят шість тисяч миль на секунду. Потім з барака вийшло з півсотні літніх англійців, співаючи арію з оперети «Пірати Пензансу»: «Гой-ля-ля! Гой-ля-ля! Наша йде братва!»

Ці дужі й рум'янолиці співаки були одними з перших англійців, що потрапили в полон під час другої світової війни. А тепер вони співали на честь чи не останніх полонених. Понад чотири роки вони не бачили ні жінки, ні дитини, ні навіть пташки. Навіть горобці обминали табір.

Всі англійці були офіцери. Кожен бодай раз пробував утекти з іншого табору. Тепер вони тут — мов острівець серед моря напівживих росіян.

Вони могли робити підкопи, скільки забажає душа. Все одно вони виходили на поверхню в межах ділянки, оточеної колючим дротом, де їх зустрічали охлялі, ледь живі росіяни, які не знали жодного слова по-англійському і не мали ні харчів, ні свіжих новин, ні власних планів утечі. Могли скільки завгодно придумувати, як заховатись у машині чи викрасти її,— все одно ніякі машини не заїжджали до їхньої зони. Могли скільки хоч симулювати хворобу — однаково їх нікуди не відправляли. Єдиною лікарнею для всього табору був барак на шість койок саме в англійській зоні.

Англійці були охайні, бадьорі, ситі й здорові. Співали вони на диво добре. Ще б пак, адже вони тренувалися день у день не один рік.

Так само регулярно вони тренувалися з тягарями й вижималися. Животи в них були як пральні дошки. М’язи на руках і ногах скидалися на гарматні ядра. Вони навчились майстерно грати в шашки, шахи, бридж, крибедж, доміно, більярд, пінг-понг, розв’язувати анаграми й шаради.

Що ж до запасів харчів, то вони були в числі найбагатших людей в Європі. Через канцелярську помилку на початку війни, коли до полонених ще доходили посилки, Червоний Хрест став посилати їм по п’ятсот посилок щомісяця замість п’ятдесяти. Англійці переховували харчі так хитро, що тепер, під кінець війни, в них зібралося три тонни цукру, тонна кави, тисяча сто фунтів шоколаду, сімсот фунтів тютюну, тисяча сімсот фунтів чаю, дві тонни борошна, тонна м’ясних консервів, тисяча двісті фунтів масла в бляшанках, тисяча шістсот фунтів консервованого сиру, вісімсот фунтів молочного порошка і дві тонни апельсинового джему.

Зберігали все це вони в комірчині без вікон. А щоб не забралися туди пацюки, приміщення було оббите розплесканими консервними бляшанками.

Німців вони просто зачарували, і ті вважали, що вони саме такі, якими й повинні бути англійці. Війна з ними здавалася чимось вишуканим, потрібним і цікавим. Тому німці й дозволили англійцям розселитися в чотирьох бараках, хоч їм вистачило б і одного. А в обмін на каву, шоколад і тютюн німці давали їм фарби, дошки, цвяхи й матерію, щоб опорядити все як годиться.

Англійці вже дванадцять годин як знали, що прибудуть американці. Доти до них ще ні разу не привозили гостей, отож вони завзято взялися за роботу: наче гостинні добрі ельфи, чистили, підмітали, варили, пекли, набивали сінники, накривали столи, готували для кожного гостя невеличкі подарунки.

І ось цієї зимової ночі вони вітали гостей співом. Вбрання їхнє просякло запахом учти, яку самі готували. Вбрані вони були у напіввійськовий, напівспортивний одяг. Їх так захопила власна гостинність і майбутній бенкет, що вони навіть не приглянулись як слід до своїх гостей. Їм здавалося, що їхній спів призначено для таких самих, як і вони, офіцерів, котрі щойно прибули з поля битви.

Англійці доброзичливо підштовхували американців до дверей барака, наповнюючи ніч чоловічими примовками й панібратськими жартами. Гостей вони називали «янкі», казали їм: «Молодці!», запевняли, що «Джеррі вже на ладан дише» і таке інше.

Біллі Пілігримові не зовсім було ясно, хто такий «Джеррі».

Далі він сидів усередині, біля залізної, розпеченої до червоного плити. На ній кипіли десятки чайників. Деякі з них мали свистки. Там же красувався казан, повен золотавого супу. Суп був густий. На його поверхні з величною неквапністю, як на первісній магмі, надимались і лопали бульки під пожадливим поглядом Біллі Пілігрима.

Довгі столи було накрито для банкету. Проти кожного стільця стояла кварта, зроблена з бляшанки з-під сухого молока. Менша бляшанка правила за чашку. Вища й вужча — замінювала склянку. В кожній склянці було гаряче молоко.

Біля кожного місця лежали безпечна бритва, рушник, пачка лез для гоління, плитка шоколаду, дві сигари, мило, десяток сигарет, коробка сірників, олівець і свічка.

З усього цього тільки свічки й мило були німецького виробництва. Вони були моторошно подібні в своїй на-півпрозорості. Англійці не могли цього знати, але свічки й мило були вироблені з жиру, натопленого з євреїв, циганів, комуністів та інших ворогів рейху.

Бува й таке.

Бенкетну залу освітлювали свічки. На столах громадилися купи свіжоспеченого білого хліба, кавалки масла, банки мармеладу. Стояли полумиски нарізаної консервованої яловичини. Суп, яєшню й гарячий пиріг з мармеладом мали подати пізніше.

А на другому кінці барака Біллі побачив рожеві арки з голубою завісою, здоровенний годинник, два золоті трони, відро й швабру. Це були декорації для художньої частини вечора — музичної версії «Попелюшки», найпопулярнішої казки всіх часів.

Біллі Пілігрим раптом загорівся, бо став занадто близько до розжареної пічки. Зайнявся край його куцого пальта. Вогонь був спокійний і терплячий — так, наче тліла трухлява.

Біллі подумав, чи нема тут десь телефону. Він хотів подзвонити матері, сказати їй, що він живий і здоровий.

Запала тиша. Здивовані англійці приглядалися до цих нечупар, що їх так гостинно повтягали всередину. Один з англійців помітив, що Біллі димить.

— Ти гориш, хлопче! — вигукнув англієць. Він відтяг Біллі від пічки й ударами долоні загасив вогонь.

Коли Біллі ані словом не зреагував на це, англієць запитав:

— Ти можеш говорити? Чуєш мене?

Біллі кивнув.

Допитливий англієць помацав його в кількох місцях.

— Боже милостивий, що вони з тобою зробили! Це не людина, а подертий паперовий змій. То ти справді американець? — запитав англієць.

— Так,— відповів Біллі.

— А яке в тебе звання?

— Рядовий.

— А де ж твої чоботи, хлопче?

— Не пам’ятаю.

— Це пальто в тебе для сміху, чи як?

— Не розумію.

— Де ти доп’яв таке?

Біллі довелося задуматись...

— Його мені дали,— сказав він нарешті.

— Хто, Джеррі?

— Який «Джеррі»?

— Ну, німці!

— Так.

Біллі не подобалися ці запитання. Вони надто виснажували.

— Ой ти, янкі, янкі,— зітхнув англієць.— Це ж не пальто, а глум.

— Як?

— Вони зробили це навмисне, щоб принизити тебе. Не можна до такого доходити.

Біллі Пілігрим зімлів.

Опритомнів він уже на стільці, оберненому до сцени. Вечерю він якось там поїв, а тепер сидів і дивився «Попелюшку». Якась частина його свідомості певний час уже розкошувала виставою, бо він реготав на все горло.