Чтение онлайн

Вихід один — відправляти дзвін кіньми. Дорога неблизька — сто п’ятдесят верст і важка: через хребти Ямантау і Зігальгу, через ріки Сім та обидва Інзери. Для трудної цієї подорожі ладнали на заводі візок з плах у долоню завтовшки, з великими суцільними, без спиць, колесами. Візок уже готовий, і вийшов він на славу, хоч слонів запрягай, а от із дзвоном затримка.

Тому й поспішали на ливарному заводі, навіть у неділю працювали. Але вже в середу на обідню пору сплав був готовий. Пожовкло сопло, і металевий прут, опущений у розплавлену масу, що клекотіла, вкривався глазур’ю, «склився», як казали робітники.

— Готове вариво! — мовив ливарник Митько Диков до свого напарника Афоні Первуші. — А ти бачив, Афоню, скільки срібла вбухали у сплав?

— У дзвін їм не шкода срібло гатити, — зітхнув Афоня, — а нам, робітним, не хочуть по алтину до відрядної платні прикинути. Жмикрути!

— Ливарники, гайда на двір! — дзвінко гукнув, пробігаючи, хлопчисько-заслінник. — Майстер кличе! Зараз сплав спускатимуть!

Диков і Первуша слідом за іншими ливарниками вийшли на просторий, мов площа, ливарний двір. Тут, біля форми, встановленої у велетенській, нічим не обгородженій ямі, метушились робітники і майстер. Форма, складена, скріплена й просушена, була готова. Робітники поставили всередині її стержень, по-місцевому ядро, з плитняку, жирно обмазаного випаленою глиною. Ливник — канал, через який метал піде у форму, і випор для виходу розпечених газів були старанно прочищені.

— Почнемо з богом? — звернувся один з установлювачів до ливарного майстра, суворого старика в сивих кучерях. — Усе готове.

— Стривай, — відповів майстер. — Сам не звелів без нього починати. Та ось він іде.

До ливарної ями швидкою ходою, пересікаючи двір, ішов «сам», хазяїн заводу купець Дебердєєв. І як тільки він порівнявся з формою, майстер скинув шапку, перехрестився й крикнув гучно:

— Руш заслінку! Пускай сплав!

Заслінку вибили ломом, і розплавлений метал з хурчанням та гуркотінням побіг жолобом до ливника.

Робітні, витягаючи цікаві шиї, стовпилися навколо ями. Задні натискали, передні мимохіть подалися до форми. Чийсь гострий лікоть уперся в бік Дебердєєва.

— Куди прете, шмаровози? — люто крикнув купець і міцно штовхнув у груди Дикова, що стояв поруч. Митько хитнувся, змахнув руками, судорожно хапаючи повітря, і впав у формувальну яму. Падаючи, він вибив діру внизу форми.

— Боже ж мій! — вчепився пройнятий жахом майстер у сиві свої кучері і, мабуть, не усвідомлюючи, що робить, заніс ногу над ямою, збираючись стрибнути на дно. Його схопили за поділ сорочки й відтягли назад.

А на подвір’ї волали десятки глоток:

— Давай!.. Мерщій!.. Адже згорить!.. Ворушися!..

А що давати, як і навіщо ворушитись, ніхто до ладу не знав. Усі бачили, як Диков силкувався вибратися з ями, але не вдержався і знову сповз на дно, провалившись по пояс у діру, яку, падаючи, вибив у формі. Всі це бачили, але, безпомічно товплячись біля краю ями, не знали, чим допомогти товаришеві. А розплавлений метал наближався, невідворотний і грізний.

— Поганці! Душу хрещену погубити хочете? — закричав відчайдушно Первуша і, розкидавши тих, хто заважав йому, став на коліна край ями. — Митьку, держи!

Він спустив у яму пояс. Диков підстрибнув і схопився за кінець. Первуша з силою потяг, та одразу ж і впав на землю, закривши долонями обпалене лице. Сплав уже ринув через ливник у форму, а з випору вдарили розпечені гази і снопи іскор. Їхньої спеки не витримав засліплений і обпалений Афанасій. А потім страшний зойк людини, що горіла живцем, зметнувся з ями.

Після бурі криків над ливарним двором запала недобра тиша. Тільки гуркотів ливник, ковтаючи розплавлений метал, та ревів випор, викидаючи зловісно-зелені гази й крупні іскри.

Тишу порушив тупіт ніг. Хтось біг живим коридором з робітних, що мовчки розступилися. То тікав від формувальної ями Дебердєєв. Завжди червоне, з масним полиском обличчя купця було тепер біле, мов січневий сніг. А сповнені ненависті погляди робітних примушували хазяїна мерзлякувато запинати поли сибірки.

Ливарники, формувальники, засипальники, каталі, вуглярі — словом, весь завод стояв коло ганку хазяйського дому. Навіть хлопчиська-заслінники шастали поміж дорослими. І як тільки відчинилися двері хоромів, юрба подалася вперед, до самого ганку. Швидким допитливим поглядом окинув Дебердєєв робітних і спитав недбало й ліниво:

— В чому справа, хлопці? Чого роботу кинули?

Люди, які збуджено гули, відразу змовкли. Дав себе взнаки одвічний, від предків успадкований страх перед «самим», грізним і всесильним хазяїном. Передні ряди збентежено оглядалися назад, а задні нерішуче тупцювали на місці, втупивши очі в землю.

— Ну? Язики проковтнули? — уже з викликом крикнув Дебердєєв. — Чого ж не відповідаєте?

— Не поспішай, хазяїне, відповімо! — почувся спокійний голос.

З натовпу видерся і підійшов до ганку Афанасій Первуша.

— Ми щодо дзвона, ваше степенство! — твердо й суворо мовив він.

Дебердєєв зразу якось осів, наче підталий замет, і глянув скоса лякливо на ливарний двір. Там червонів на сонці мідними боками піднятий з ями дзвін. Приливок, утворений від пролому, який зробив Митько Диков, обрубали, знявши форму, обруб загладили обдиркою, обпиловкою і протруїли кислотами. Підлу цю роботу виконували «каптанники», хазяйські лакузи: установлювачі, рядники, заводські стражники та конторські писарі. Робітних того дня на завод не пустили. Тепер дзвін можна було відправляти в Уфу, ніякого ганджу в ньому нема.

— Дізналися ми, що хочеш ти відправити дзвін в Уфу, — не дочекавшись відповіді хазяїна, знов заговорив Первуша. — Не годиться, хазяїне. Гріх! В ньому Митька Дикова смерть спіткала. Могила його — дзвін оцей! А тому повинен ти, хазяїне, розколоти його і в землю закопати, як належить.

— І колоду свічок на Митьків сорокоуст жертвуй! А жінку його та дітей забезпеч! — закричали з натовпу.

— Колоду свічок, ладан і кутю на сорокоуст я забезпечу. Жінці його й дітлахам роботу на заводі дам, — набравши поважного вигляду, відказав хазяїн. — А щодо дзвона… Та чи знаєте ви, скільки він коштує? Усіх вас, з жінками і дітлахами, купити можна! Ач розколоти й закопати!

— Ти, купець, прямо відповідай! — хитнув важкою головою Первуша. — Поховаєш дзвін, то ми зараз на роботу станемо, а ні…

Поки Первуша говорив, Дебердєєв, дивлячись на робітних, думав: «Час нині бунтівний. Хиткість у народі почувається. Чого доброго, і мої шмаровози посланців до Пугача відправлять. Отож треба їх одразу ошелешити, взяти в шори! Бо якщо вони мою слабкість відчують, од рук відіб’ються й заводові шкоду заподіють…»

— Цить, онучі смердючі, сіряки вошиві! — ступаючи через кілька східців, скотився хазяїн з ганку. — Бунтувати здумали? Та я вас на порох зітру! Сік з вас потече!