Чтение онлайн

Плавання по Червоному морю було тяжким і страшним. З боку Аравії безперервно дув сухий і палючий хамсін — вітер з пустині.

На третій день плавання помер один з лагоньських невільників. Тіло його викинули в море. Наступного дня викинули в море ще двох юнаків-лагоньців. На п’ятий день плавання вмерло п'ятеро невільників. Страшна, невиліковна хвороба оселилася на кораблі. Вона вбивала влучно й швидко, мов удар отруєного списа. Матроси-араби так і називали чуму — «удар списа аллаха».

Вночі під восьмий день, коли Малькарафа спав, його вкусив за руку пацюк, а ввечері наступного дня труп старика викинули в море. Багато ночей після смерті Малькарафа не спав Ібрагім. Він не відчував коло себе сухого, кістлявого тіла вірного слуги і гірко плакав від жаху, самотності й невідомості.

На дванадцятий день плавання на обрії сліпучо заблищали білі будинки Суеца. Але капітан, знаючи, що його зачумлений корабель не пустять у Суецьку гавань, пристав до пустинного піщаного берега і тут висадив невільників та їх конвой. Змученим морською подорожжю лагоньцям не дали і дня відпочинку й відразу ж погнали через перешийок до берегів іншого моря; турки-конвоїри поспішали покинути зачумлені місця.

Але «спис аллаха» наздоганяв їх і на суші. Щодня караван залишав на крупних червоних пісках перешийка кілька чорних трупів. Напівдорозі, коло міста Взмаїлья, помер останній земляк Ібрагіма. До лазурних вод Середземного моря дісталися тільки Ібрагім та частина конвою.

Плавання по другому морю було легким і приємним.

Одного разу вранці, сидячи на носі галіота на згортку каната, Ібрагім побачив, як з води піднялися молочно-сині скелі. Це була Туреччина. Потім він відчув особливий солодкий і сухий аромат її берегів, а далі побачив велике місто Стамбул. Воно захоплювало половину горизонту. Все в ньому перемішалося: будинки, палаци, сади, куполи, мінарети, щогли суден, які стояли в бухті Золотого Рога. І тоді ж з першого погляду зненавидів Ібрагім велике місто, свою тюрму…

Яничари, що стояли на варті коло воріт Миру, здригнулися й схопились за зброю. Звідкись здалека і зверху, наче з неба, упав чийсь слабкий ридаючий заклик. І відразу ж обірвався, немов захлинувся сльозами. І знову пронісся в нічній тиші зойк невимовної туги й благання. Яничари злякано перезирнулись. Там, у небесній тиші, під яскравими зорями, болісно й пристрасно, захлинаючись сльозами, кричала дитина, кричала без сліз, самим лише відчайдушним, болісним звуком:

— А-а-а!..

Хтось грубо смикнув Ібрагіма за шаму і прошепотів злісно:

— Не галасуй, сину шайтана!

Ібрагім обірвав крик і обернувся. За ним стояв гнилозубий. його лице було перелякане і зле. Він боляче вщипнув Ібрагіма за плече.

— Який нечистий заніс тебе на башту?

Ібрагім підняв до нього майже біле при місяці, залите сльозами, але вже радісно усміхнене личко.

Де мій брат? Веди мене до нього хутчіш!

— Ходімо, — ступив до сходів гнилозубий.

Ібрагім рушив було за ним, та зараз же й повернувся.

— Чого ж ти баришся, чорна мавпо? — крикнув гнилозубий.

— Треба краще сховати пантофлі чауша, — щасливо усміхаючись, відповів Ібрагім. — Хай пошукає.

— От чортеня! Ти занапастиш мене! — злісно вигукнув гнилозубий і рвонув дитину в темряву баштових сходів.

Вони спустилися з башти в сад і побігли, вибираючи де темніше. Гнилозубий міцно держав Ібрагіма за руку і тяг його за собою. Одного разу, спіткнувшись, Ібрагім упав, і гнилозубий так смикнув його, що хлопчик скрикнув від болю в плечі. Сапонгі зловісно зашипів.

Вони зупинилися біля низенького муру. Гнилозубий легко видерся на нього, потім підтягнув до себе Ібрагіма і опустив його на землю на другому боці.

Тепер вони швидко йшли, майже бігли темними безлюдними заулками повз мовчазні будівлі По запаху Ібрагім узнавав то конюшню, то купальні, то склади продовольства.

Невдовзі знову засірів високий зубчастий мур. У ньому чорніла маленька замкнута хвіртка. Коло хвіртки стояла людина. Ібрагім побачив білу, з високою конусоподібною серединою чалму і рвонувся вбік з тихим, застережливим криком.

— Яничар!

Але гнилозубий боляче стиснув його зап’ястя і майже силою потяг до яничара. Злодійкувато дзвякали монети, що їх відлічував Сапонгі. Потім хвіртка нечутно розчинилася, гнилозубий сміливо ступив у неї, ведучи за собою Ібрагіма, і хлопчик побачив безлюдну, залиту місяцем міську вулицю. Пильне й задушне міське повітря війнуло в лице Ібрагімові. На протилежному тіньовому боці вулиці зацокали кінські копита. До втікачів підскакав вершник, що тягнув за собою на поводі другого осідланого коня. Щось рідне привиділося Ібрагімові в постаті вершника, він радісно рвонувся до нього — і враз розчаровано відсахнувся, побачивши незнайоме обличчя.

— А де ж мій брат? — голосно й сумно вигукнув він.

— Замовкни! А то я розчереплю тобі голову! — люто прошепотів гнилозубий.

Він скочив на другого коня, підняв Ібрагіма, посадовив його перед собою на передню луку, і вони поскакали крупною риссю.

Вулиці були безлюдні. Жодної людини не зустріли вони. Лише зграї бродячих псів злякано шарахались у бокові провулки, почувши тупіт кінських копит. Утікачі сміливо, не ховаючись у тінь, перетнули якийсь майдан, звернули у вузьку вулицю і майже врізалися в загін вершників. Сапонгі побачив волохаті курдські папахи і бурки міських чаушів.

Це був нічний поліцейський роз’їзд.

Сапонгі рвучко повернув коня, огрів його нагаєм і крикнув одчайдушно своєму супутникові:

— У Фуюндукли! [13] Там стрінемося. Приготуй каїк [14] .

Супутник Сапонгі теж повернув коня, але помчав в інший бік. За якусь мить чауші розбилися на два загони і поскакали в погоню.

Кінь під Сапонгі був не з добрих. Тупіт коней чаушів наближався з кожною хвилиною. Але це його, мабуть, дуже мало непокоїло. Він щось шукав, пильно оглядаючись по сторонах. І, нарешті, знайшов. Міцно натягнувши поводи, Сапонгі звернув у вузький провулок, що круто падав униз, до Босфору. На середині провулка він осадив коня. Притиснувши до себе Ібрагіма, злетів з сідла і став у глибоку нішу якогось тюбе [15] . Кінь теж зупинився, розгублено мотаючи головою. Сапонгі люто хльоснув його батогом, і він помчав. Стукіт його копит відлунювався десь унизу, в кінці провулка.

Цей кінський тупіт потяг за собою чаушів. Вони промчали повз нішу. Втікачі чули шалене хропіння коней, брязкіт збруї і зброї. Бурки чаушів розвівалися, мов чорні крила химерних птахів. Ібрагім не витримав і закричав злякано. Сапонгі міцно затис йому долонею рота. Та хлопчик, не тямлячи себе від страху, вчепився зубами в його сухі пальці і, коли рука відсмикнулась, знову закричав. Тоді щось важке вдарило його по голові; зоряне небо, повільно перевернувшись, почало боком падати на горизонт, і хлопець знепритомнів.