Чтение онлайн

Пан амбасадор відчинив дверці карети й гукнув:

— Гей, Саво, іди-но сюди, голубе!

Рагузинець озирнувся, пришпорив п’ятами довговухого скакуна і хвацько підлетів до карети.

— Ти що ж це, як Христос, на осляті їдеш? — засміявся великий посол.

— Полотно на паруси для царської Адміралтеї везу. В Родосі за підхожу ціну купив, кивнув Владиславич на свій караван.

— Лізь у карету, розмова важлива буде, — сказав пан амбасадор.

Рагузинець гукнув щось караванним провідникам і прямо з пітної спини віслюка перебрався в золочену амбасадорську карету.

— Слухай, Саво, — почав Толстой, коли той захлопнув дверці і карета знову покотилась. — Ти все і всіх знаєш. Скажи, ти про ефіопського хлопчиська, що у великого візира, чув? Це правду кажуть, ніби він шляхетського роду?

Рагузинець насторожився. Лисяча його мордочка — ніс шилом, очиці маленькі — повернулась до посла, наче винюхуючи, чи не можна чимсь поживитись.

— Усе правда, Петре Андрійовичу. Арапченя шляхетського роду. Але що з того?

— Саво, голубчику, — почав благати пан амбасадор, — дістань мені оте арапченя. Що хочеш бери!

— Для чого — що хочеш? — здивувався рагузинець. — На невільничому ринку, у морських корсарів, за пляшку рому хіба таке арапченя візьмеш!

— Мені тих навіть даром не треба! — закричав пан амбасадор. — Ти мені візирового дістань, Савочко!

Рагузинець присунувся до посла і сказав тихо й суворо:

— Про це тут не місце говорити. Накажи мерщій додому їхати.

Коли добралися до подвір’я, пан амбасадор провів рагузинця у віддалену кімнатку, де ніхто не міг перешкодити їхній таємній розмові. Петро Андрійович скинув каптан, залишившись в самому шовковому камзолі, а разом з каптаном неначе скинув з себе і звичайну свою обережність: одверто розповів рагузинцю про свою думку подарувати цареві диковинне арапченя.

Владиславич слухав з великою увагою, міцно закручуючи вороні, рудуваті на кінчику вуса. Висловившись, пан амбасадор запалив люльку і забігав по кімнаті, люто розмахуючи чубуком. Чути було тільки шовковий свист його камзола. Рагузинець усе ще крутив вуса й мовчав. Тоді пан амбасадор зірвав з пальця золотий перстень з темним сапфіром, що вигравав райдужними кольорами павиного пера, і подав його Саві:

— Бери! На завдаток!

Рагузинець узяв, не дивлячись, опустив перстень у кишеню і дістав табакерку. Втягнув у ніздрі понюшку табаки, дав щигля по брудному жабо, збиваючи тютюнові крихти, гмукнув.

— Слухай, Саво, — рішуче зупинився перед рагузинцем великий посол, — якщо добудеш арапченя, сам і повезеш його цареві. А коло царської персони, сам знаєш, є чим поживитися. Вимудруєш собі службовий фортель чи по комерції своїй щось облагодиш. Не мені тебе вчити.

— Добути арапченя — справа нехитра, — раптом ліниво сказав рагузинець, — аби гроші. А я на царське полотно геть витратився.

Пан амбасадор кинувся до італійської скриньки, відімкнув таємне відділення, де перемішалися золоті іспанські карлуси, англійські розеноблі, французькі пістолі, італійські допії, папські скудо, турецькі сулейманіє та московські червінці. Зачерпнув щедрою при-горіцею і брязнув на стіл. Рагузинець усе так само, не дивлячись, хутко змахнув монети в жменю, зсипав у кишеню й попрямував до дверей.

— Спи спокійно, Петре Андрійовичу. Буде зроблено, — недбало кинув він на ходу.

— Стій, стій! — зупинив його пан амбасадор. — Починаючи справу, про кінець думай. Щоб усе було тишком-нишком. Затямив? А коли що — моя хата з краю.

— Коли що — наша хата з краю! — значливо поправив його рагузинець. — А робитиме Сапонгі.

Пан амбасадор поморщився.

— Не лежить у мене душа до цього негідника. Рідну матір за гріш продасть. Ну гаразд. Тобі з дзвіниці видніше.

Увечері того ж дня пан амбасадор, сказав своєму синові:

— Ну, Ванюшо, запам’ятай мої слова: скоро в Москві щі сьорбати будемо і квасом запивати!

Темно-синє небо затягалося бузковим вечірнім серпанком. Останні сонячні промені ще ковзали втомлено по дахах будинків, по легких високих мінаретах білосніжно-мереживної Ахмедіе, по сірому куполу Ай-Софії та верхівках садів сералю, а на дні вузьких вулиць уже розливалась густа південна темрява. Але рагузинець впевнено, не роздивляючись по сторонах, розплутував хитромудрі петлі вузьких провулків. Провулки в’юнилися, спускаючись з кручі Пери у смердючі трущоби Галати. Тут, у низині, було вже зовсім темно.

Зупинився Сава лише на околиці Гадати, навпроти високого й вузького будинку з гратчастими вікнами і навислим над вулицею верхнім поверхом. Всупереч східному звичаю двері цього будинку виходили не у внутрішній двір, а просто на вулицю.

Рагузинець штовхнув двері і ввійшов у низьку кімнату, тьмяно освітлену олійною лампою. Кімната була захаращена різним мотлохом — поношеним одягом, битим посудом та іржавою зброєю. Це була крамниця лахмітника. Сава, спритно й безшумно лавіруючи між купами ганчір’я та величезними котлами для варки плову, добрався до других дверей, таких вузьких і низьких, що в них можна було протиснутись лише боком і пригнувшись. Ці двері Сава відчинив, також не стукаючи.

У другій кімнаті, освітленій щедріше, ніж крамниця, кількома свічками, сидів худий, низенький, лисий чоловічок. Він збовтував, роздивляючись на світло, склянку чорної рідини. Від збовтування рідина скипала густою рожевою піною. Це і був Сапонгі, галатський лахмітник, людина незрозумілої національності: єврей чи італієць, грек чи турок, а отже, — чистокровний левантинець.

Почувши кроки, чоловік швидко сховав за спину склянку, його очі з червоними, гнійними від трахоми повіками злякано округлилися. Притиснені до черепа вуха робили чоловіка схожим на кота, що озлився. Впізнавши рагузинця, лахмітник усміхнувся, оголивши чорні корені гнилих зубів, і привітав його з насмішкуватою шанобливістю:

— Салям алейкум, пане граф!

Не відповідаючи на вітання, Сава підійшов до стола, на якому стояли свічки, і коротко розповів, чому він прийшов.

— Ефенді [8] , графе, ваша мудрість, я не беру на себе цю справу, — рішуче й твердо сказав лахмітник.

— Може, ти ще раз подумаєш, перш ніж відмовишся, — спокійно порадив рагузинець.

— Добре, я думаю ще раз. Ось бачиш? І ще раз відповідаю: ні!

— Чому?

— Ти сам сказав, що цей хлопчисько — султанський заложник.

— Велике діло!

— Це — державний злочин. За це можуть послати «балик гонта» або в петлю.

— Велике діло, — зарядив Сава ніздрю понюшкою табаки. — Хіба не однаково, за що тебе повісять — за крадіжку султанського заложника чи за пожежу в султанському адміралтействі та на військових кораблях.

— Не розумію… — позадкував у темний куток Сапонгі.

— Я теж не розумію, — перебив його рагузинець, — який дурень наказав повісити Містерман-пашу. Висіти має інший. Скільки заплатив тобі емісар його світлості венеціанського дожа Сільвестр Валеріяг? Ну? Може, ти тепер ще раз подумаєш, Сагіонгі?